МЕНЮ

«Роздвоєна» душа генія-2

Петро КРАЛЮК
2 квітня, 2020 - 15:44
Микола Гоголь: апологет чи руйнівник?

Закінчення. Початок читайте в попередньому випуску сторінки «Історія і Я»

Справді, творчість Гоголя — це такий собі український варіант російської імперської культури.

Але звідки корені імперськості Гоголя?

Вона аж ніяк не була чимось незвичним для представників української козацької еліти, які стали малоросійськими дворянами. Вони йшли на службу до імперії, бажаючи зробити її своєю державою. З цього приводу згадуваний Петро Голубенко писав таке: «...діяла, безперечно, і стара імперська традиція Київської Русі, яку українці вважали своєю і тому мали амбіції бути в Російській імперії не останніми, а першими. Українці, за автором «Історії русів», не тільки ставилися до москалів «яко равные к равным и вольные к вольным», а й обстоювали за собою першість бути носіями культурно-історичних традицій Київської Русі в новій Російській державі... Культурна перевага України над Московією живила і підтримувала ці амбіції бути першими в російській державі, іти на службу в ній і творити Російську імперію «по образу своему и подобию». Культурна експансія українців у Москву є фактичним виявом ірраціонального бажання культурно опанувати Російську імперію, зробити її своєю».

Як далеко міг зайти Гоголь, служачи Російській імперії? Фадей Булгарін, знаний на той час російський письменник відверто проімперського спрямування,вважав , що Гоголь служив у ІІІ відділенні Імператорської канцелярії, тобто царській охранці. Також є низка опосередкованих свідчень на користь цього твердження, про що я писав у своїй книзі «Таємний агент Микола Гоголь». Звісно, багато хто такі твердження сприймає в штики. Як же так — великий Гоголь служив у царській охранці?!

Але як би не було в творах письменника зустрічаємо чимало імперських мотивів. Власне, його ще в сім’ї виховували в дусі імперської лояльності. Відомо, що в кімнаті матері Гоголя поряд з іконами був портрет Катерини ІІ. Не дивно, що образ цієї імператриці не раз зустрічається в повістях письменника.

Гоголь, за великим рахунком, не мислив Україну поза імперією. У «Ночі перед Різдвом» розповідається, що добра цариця Катерина ІІ милостиво приймає українських козаків, які демонструють їй вірнопіддані почуття, й дарує ковалю Вакулі свої черевички. Герой «Пропалої грамоти» везе цариці в Петербург грамоту. Це має для нього велике значення. Він навіть ладний грати з відьмою в карти, аби справа була доведена до кінця. У повісті «Портрет» імператриця проголошує довжелезну промову, в якій ідеться про те, що лише в умовах монархічної влади можуть процвітати мистецтва. Хоча ім’я Катерини не називається, сумнівів немає: Гоголь писав саме про неї. Імперські мотиви відчутні в другій редакції повісті «Тарас Бульба». Там Україна трактується як частка «Русской земли». Йдеться про «русское чувство» козаків, «русский характер» і навіть «русскую душу». Показовим є завершення повісті, де головний герой виголошує промову в проімперському дусі: «Прощайте, товарищи! — кричал он им сверху. — Воспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время. Узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» А вершиною демонстрації імперського вірнопідданства можна вважати Гоголівські «Выбранные места из переписки с друзьями».

У своєму імперському служінні Гоголь міг зайти дуже далеко. Він був налаштований проти Тараса Шевченка за те, що той писав українською мовою. Хоча Гоголь, як уже говорилося, сам писав своєрідним «суржиком», де була маса українізмів. Одного разу в розмові із відомим вченим-гуманітарієм Осипом Бодянським, ведучи мову про творчість Шевченка, Гоголь заявив, що треба писати «владичою», тобто російською, мовою. І що, мовляв, для росіян, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна, як Євангеліє для християн. Не більше й не менше.

Та все ж, попри ці імперські мотиви, дух творів Гоголя виявився занадто українським, а то й навіть антиімперським — очевидно, всупереч волі письменника.

Олександр Герцен спеціально вказував на цей український дух. Він, зокрема, писав: «Не будучи по происхождению, подобно Кольцову, из народа, Гоголь принадлежал к народу по своим вкусам и по складу своего ума. Он больше сочувствовал народной жизни, чем придворной, что естественно со стороны украинца.. Рассказы, которыми дебютировал Гоголь, составляют ряд картин украинских нравов и видов истинной красоты, полных веселости, грации, движения и любви. Такие повести невозможны в Великороссии за неимением сюжета, оригинала. У нас народные сцены тотчас же принимают мрачный и трагический вид, что угнетает читателя... Это — трагические судьбы, перед которыми человек падает без борьбы. В этих случаях скорбь превращается в бешенную злобу и отчаяние, а смех — в горькую и злобную иронию».

Герцен, як бачимо, чітко вказує на те, що українські повісті Гоголя явно дисгармоніюють з «духом Росії». Ще більш «вбивчо» протиставляє ці твори російській літературі автор анонімної рецензії в часописі «Северная пчела» (за 1831 г., No 219). Імовірно, її автором був згадуваний Фаддєй Булгарін. У цій рецензії на «Вечори на хуторі біля Диканьки» сказано: «Дух малороссиян обнимает тебя с этой крепостью и силой, которые могут принадлежать одной только оригинальности... Малороссияне имеют свою особенную физиономию». У росіян же «элементы собственного русского характера до сих пор остаются неуловимыми. По крайней мере, мы не имеем еще ни одного произведения, которое можно было бы поставить в параллель с повестями пасечника Рудого Панька. Обстоятельство сие заставляет думать, что идея национальной литературы образовалась у нас, как и все, подражательно». Тобто автор натякає, що малоросіяни, українці мають свій національний характер — чого не скажеш про росіян. І це, фактично, продемонстрував Гоголь своїми українськими повістями. Чи не був це удар по імперській культурі, яка робила ставку на «російськість»? Як свого часу таким ударом стала творчість Івана Котляревського. «Вечори на хуторі біля Диканьки» стали своєрідним вихором у імперській культурі Росії, який багато що перемішав, виставивши «російськість» не в найкращому світлі.

Згадуваний С. Вєнгеров з цього приводу писав: «Про Гоголя можно определённо сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в сердце своём неиссякаемый родник любви и снисходительности. Украину окутал Гоголь поэтическим флером, а Россия для него одна лишь мерзость запустения, мёртвое царство мёртвых душ... Гоголь относился к русской действительности прямо как иностранец...»

Показовим у цьому плані є протиставлення творів Гоголя про Україну («Вечорів на хуторі біля Диканьки», збірника «Миргород») і «російських творів» письменника — передусім «Петербурзьких повістей», «Ревізора» й «Мертвих душ». Наприклад, на відміну від «малоросійських повістей», де загалом домінує оптимістичний настрій, у «Петербурзьких повістях» настрій похмурий, а сміх, якщо і є, то якийсь недобрий. Ось одна лише замальовка з повісті «Невський проспект»: «О, не верьте этому Невскому проспекту! Я всегда закутываюсь покрепче плащём своим, когда иду по нём, и стараюсь вовсе не глядеть на встречающиеся предметы. Всё — обман, всё — мечта, всё — не то, что кажется!» Зрештою, письменник робить висновок: «...всё дышит обманом. Он лжёт во всякое время, этот Невский проспект, но более всего тогда, , когда ночь сгущённою массою наляжет на него и отделит белые и палевые стены домов, когда весь город превратится в гром и блеск, мириады карет валятся с мостов, форейторы кричат и прыгают на лошадях и когда сам демон зажигает лампы для того только, чтобы показать всё в настоящем виде». Як бачимо в щойно наведеному уривку, Невський проспект, «сердце» Петербурга, трактується Гоголем як місце демонів, нечистої сили.

І це попри те, що саме в Петербурзі до Гоголя прийшла слава, тут він реалізував себе як письменника. Але не любив Гоголь імперської столиці. У одному з листів до матерів письменник так характеризує петербурзьке життя: «Никакой дух не блестит в народе, все служащие да должостные, все толкуют о своих департаментах да коллегиях, всё подавлено, всё погрязло в бездельных ничтожных трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их». І ця нелюбов, закономірно, відобразилася в «Петербурзьких повістях». Й не лише в них. Не дивно, що з часом проти Гоголя «повстали росіяни». Якщо спочатку вони захоплювалися письменником, який «бавив» їх «малоросійською екзотикою», то тепер, коли він почав писати про російські імперські реалії, виявляючи до них помітний критицизм, а то й несприйняття, вони обурилися, відвернулися від нього. «Как же так вышло, — розгублено писав Гоголь Бєлінському, — что на меня рассердились все до единого в России?... Восточные, западные, нейтральные — все огорчились. Это правда, я имел в виду небольшой щелчок каждому из них... но я не думал, чтобы щелчек мой вышел так грубо неловок и так оскорбителен».

Гоголь, сам, певно, не бажаючи того, створив у своїх художніх творах таке собі «дзеркало», в якому відобразилися вади імперської Росії. Це й обурило росіян — як консерваторів, так і прогресистів. Бо ідея імперськості була глибоко закорінена в їхніх душа. Гоголь же, попри свої реверанси в бік імперії, так імперцем не став. Не давала йому зробити це душа українська, для якої притаманною була перевага внутрішньої моралі й визнання абсолютної вартості одиниці. І, в кінцевому рахунку, ця душа зробила з нього внутрішнього противника імперії.