МЕНЮ

«Роздвоєна» душа генія

Петро КРАЛЮК
31 березня, 2020 - 19:42
Микола Гоголь: апологет чи руйнівник?

Це факт, що донині творчість Миколи Гоголя викликає дискусії. Зокрема, хто є такий Гоголь — російський чи український письменник?

Адже народився він у «серці України» — на Полтавщині. Його земляком був Іван Котляревський, який першим у Російській імперії опублікував твір розмовною українською мовою — поему «Енеїда». Цією ж мовою писав п’єси батько Гоголя. Українською мовою на Полтавщині розмовляли не лише представники низів, селяни та міщани, а й також дворяни, які, здебільшого, були нащадками козацької старшини. До останніх зараховували себе предки Гоголя і сам письменник. Серед цих дворян популярними були ідеї українського автономізму, які знайшли вираження в поширюваному в їхньому середовищі такому творі, як «Історія русів». Цю книгу, до речі, використовував Гоголь. Дитячі та юнацькі роки письменника минули на Полтавщині. Він, безперечно, знав українську мову, українські традиції, фольклор.

Українська стихія у творах письменника виступає як надпотужна сила. Особливо це стосується його ранніх творів — «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і збірки «Миргород». У цих творах письменник звертається безпосередньо до української культури, демонструючи українське світосприйняття. Мова цих творів не зовсім російська. Гоголь вживав українську лексику, перекручував російські слова на український манір. Щоправда, у творах пізнішого періоду письменник намагався «виправитися». Старався зробити їхню мову більш російською. Хоча і в цих творах так чи інакше українська мовна стихія нагадувала про себе. Як і українська ментальність письменника. На Росію, точніше на Російську імперію, Гоголь дивився очима українця. Сам же він говорив, що в нього дві душі — українська й російська.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Для росіян Гоголь, звісно, їхній письменник. Адже його твори російською мовою. Та й чимало в них ідеться не лише про українські, а й про російські реалії. Російські літературні критики, зокрема Віссаріон Бєлінський, чимало потрудились для того, щоб представити Гоголя російським письменником — до того ж, письменником істинно народним.

Але це один бік медалі. Є й інший. Деякі твори Гоголя, передусім повість «Тарас Бульба», відіграли визначну роль у популяризації козацького міфу, який активно використовували діячі українського національного руху в ХІХ—ХХ ст. Для них Гоголь, незважаючи на те, що писав російською мовою, був людиною, яка прислужилася українській ідеї. Недаремно молодий Тарас Шевченко присвячує Гоголю вірша, використовуючи алюзії «Тараса Бульби». «Українським» Гоголь був для Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Михайла Драгоманова, Дмитра Донцова і для інших представників українського національного руху.

Така «роздвоєність» Гоголя зараз в Україні навіть знайшла відображення у шкільних програмах з літератури. Творчість письменника вивчається як на уроках української літератури (повість «Тарас Бульба»), так і на уроках зарубіжної («Петербурзькі повісті»). Тим самим ніби стверджується думка, що Гоголь і український, і російський письменник.

Але треба зважати на те, що українці в ХІХ ст. та й у пізніші часи залишалися «бездержавним народом», часто вони не мали можливостей повноцінно розвивати свою культуру, у них не було дієвих культурних інституцій — університетів, публічних видань, видавництв тощо. За таких умов талановиті люди, щоб себе реалізувати, йшли на службу до «чужих». І тут Гоголь аж ніяк не був винятком. Чимало українців у ХІХ ст. прислужилися російській культурі: Микола Гнєдич, Нестор Кукольник, Михайло Балудянський, Петро Лодій, Федір Достоєвський, Петро Чайковський... Список можна продовжувати. Але не лише українці йшли на службу до росіян. Один із найвидатніших польських поетів-романтиків Юліуш Словацький вважав, що в нього є два крила — Польща та Україна. Це майже, як у Гоголя, дві душі. То чому б у курсі української літератури не вивчати «Мазепу» Словацького чи «Срібний сон Соломеї»? Адже це твори, де йдеться про Україну. Або можна згадати Яна Потоцького, якого нещодавно Володимир Путін назвав ледь чи не «творцем української ідентичності». Цей автор жив на теренах України, чимало доброго написав про українців та українських козаків. Щоправда, писав французькою мовою. Або візьмемо Михайла Чайковського — одного з активних діячів польської політичної еміграції середини ХІХ ст., друга Адама Міцкевича. Він написав низку повістей польською мовою на українську тематику. Чайковський був свідомий свого українського походження. А під час Кримської війни 1853—1856 рр. навіть створив козацькі загони в складі турецької армії, сподіваючись з їхньою допомогою відновити Українську державу. То чому козацькі повісті Чайковського зараз не вивчаються на уроках української літератури?

ВИСТАВКА «ГОГОЛЬ НАРОДИВСЯ...» 2009 р. / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ КОСТЯНТИНА ГРИШИНА

Взагалі можна багато говорити на цю тему. Але зараз ми говоримо про Гоголя. Передусім варто сказати кілька слів про його «душевну подвійність». У листі до Олександри Смірнової (грудень 1844 р.) письменник зізнавався, що сам не знає, яка в нього душа — «хохлацька» чи «російська». Щоправда, при цьому додавав: «Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой: явный знак, что они должны пополнить одна другую». Тобто ця «роздвоєність душі», яку закидали Гоголю, під пером письменника перетворювалася із вади на перевагу. Мовляв, у нього «дві душі», які хоча різні, але доповнюють одна одну.

Насправді, ніякого «двоєдушшя» в Гоголя не було. А такі його заяви — це гра письменника. Гоголь, за великим рахунком, Росії не знав. На це не раз звертали увагу деякі російські автори. Наприклад, С. Венгеров писав: «Звучит, в самом деле, чем-то безмерно парадоксальным, что автор «Ревизора» и «Мертвых душ», в которых отразилась, говоря установившимся шаблоном, «вся Россия», на самом деле воочию эту самую «Россию», можно прямо сказать, никогда не видел... Знал Гоголь только Малороссию и Петербург. Великорусский же быт, «Россию», русскую провинцию, доподлинную русскую жизнь он не только никогда не наблюдал, но даже и возможности наблюдать не имел». Загалом з такими міркуваннями варто погодитися. Для Гоголя Росія — це передусім Петербург.

Але імперська столиця суттєво відрізнялася від «справжньої Росії». Петербург виник не на «корінних російських землях», а на землях, де проживало фінське населення, яке і в XIX столітті продовжувало зберігати свою етнічну ідентичність. Тодішня російська столиця являла собою такий собі «Вавилон», у якому співіснували представники різних етносів і культур. Наприклад, значну частину його населення становили німці та вихідці із Західної Європи. Була в Петербурзі й доволі численна українська діаспора. І, звісно, представники інших етносів, у тому числі росіяни. Чи визначали останні обличчя імперської столиці — це питання. Якщо й можна говорити про «російське обличчя» Петербурга, то було воно дуже «спотворене». Бував Гоголь ще в «другій столиці» імперії — Москві. Це місто, звісно, було більш російське, аніж Петербург. Але, знову ж таки, це не російська глибинка.

Якщо Гоголь не знав «справжньої Росії», то звідки в нього взялася російська душа?

«Роздвоєння» або, умовно кажучи, «двоєдушшя» Гоголя було не роздвоєнням між етнічною Росією, її культурою, з одного боку, та Україною — з другого. Це було «роздвоєння» між Україною, яка зростила Гоголя, і Російською імперією, до якої письменник пішов на службу. Тут варто навести слушні міркування українського дослідника Петра Голубенка: «Гоголь, — справедливо зазначав він, — репрезентує не російський культурний тип і не «общеруську» культуру, а український культурний тип у російській літературі. Інакше кажучи, його творчість являє собою імперський сектор української культури. Російська література була для Гоголя всеросійською трибуною, з якої він виступав як посланець України і репрезентант української культури. Не лише українські повісті Гоголя своєю екзотичною для росіян тематикою, українським змістом і поетичною формою являють стороннє, цілком нове явище в російській літературі, а й петербурзькі повісті, особливо «Ревізор» та «Мертві душі», були не менш новим явищем на тлі цілого історичного розвитку російської літератури. Ці твори також позначені відбитком українського світогляду Гоголя...»

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я».