Приборкувач Довгорукого-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 183-184

Одним словом — «достойний правитель та ефективний менеджер», якому від вдячних потомків перепав і кінний пам’ятничок в Москві, і назва підводного атомного ракетного крейсера. Навіть останній варіант нині покійного транспортного засобу, про який говорили «Буває автомобіль, а буває «москвич», називався «Юрій Долгорукій».

А про Ізяслава Мстиславича історія зберегла тиху, але добру пам’ять. Із 1134 по 1146 рік він княжив у Володимирі-Волинському. 1146 року став Великим князем київським, об’єднавши Київщину та Волинь. 1149 року Юрій Довгорукий ненадовго витіснив Ізяслава Мстиславича з Києва, але 1151 року той знову став Великим князем і князював зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем до кінця свого життя.

В архітектурі Ізяслав Мстиславич закарбований тільки мозаїкою на станції «Золоті ворота» київського метрополітену. Однією з чисельних. У белетристиці князю пощастило ще менше — Павло Загребельний у романі «Смерть у Києві», присвяченому Юрію Долгорукому,  вивів Ізяслава як основного антагоніста, а відтак — не пошкодував чорних фарб. Перевернув з ніг на голову не тільки причини княжої усобиці, а й баланс сил в обох коаліціях.  Ізяслав у  Павла Архиповича — типовий «фельдфебель СС» з радянських книжок: полюбляє дивитися на палаючі міста і не відзначається високим рівнем розумового розвитку. Комуністична партія та радянський уряд ретельність романіста оцінили — Шевченківська премія за 1974 рік.

Мабуть, і Ізяслав Мстиславич проходив у «літературознавців у цивільному» за розрядом ворогів трудового народу. Інакше  контора  не замовляла б, Павло Архипович не старався б: «У цьому чоловіку зібрана була кров з усіх усюд. Відомо, що дід його Мономах мав за матір візантійську принцесу, батько Мстислав походив від доньки англійського короля, мати самого Ізяслава була шведка; і ось цей високий, русявобородий чоловік, за своїм родоводом, і походженням, і питомістю — руський князь, десь у глибинах свого єства мав таку мішанину, чужа кров нуртувала в ньому так нестримно й потужно, що від самого свого народження не знав він спокою, відзначався непосидючістю, зухвальством, легко піддавався нападам гніву, ще легше схилявся до намов учинити якусь несправедливість, захопити десь город або й цілу волость, когось пограбувати, когось прогнати.

Він був би вельми показний із своїм високим зростом, шовковистим, як у вікінгів, русявим густим волоссям, білотілий і білозубий, але все псували йому золотушні червоні очі, які ніколи не загоювалися, завжди боліли князеві, відлякували від нього людей, а багатьом сповнювали серце огидою. Колись ворожка порадила князеві якомога частіше дивитися на вогонь, обіцяючи зцілення для очей, може, тому й любив Ізяслав метатися по землі й палити дерев’яні городи, які палахкотіли навіть у пору осінніх дощів або зимових зав’юг, він палив і ті городи, які йому не піддавалися, і ті, що брав на щит зі своєю дружиною, і ті, що з них утікали оборонці, беззахисні й покірливі.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Сидів верхи на коні, втупившись у червоне полум’я, очі йому червоніли ще дужче, ніж звичайно, ятрилися пекельним вогнем, і горе було тому, хто, не відаючи Ізяславових звичок, наважився б у таку хвилю потурбувати князя.

Він легко спалахував гнівом, ще легше переходив до каяття й молитов, міг поплакати прилюдно, розмазуючи сльози по щоках і з посмішкою, ще не стерши сліз, звеліти зітнути голову полоненому половецькому хану або непокірному смерду» (Павло Загребельний).

Між тим, Ізяслав проявив себе  в протистоянні з Долгоруким якраз витриманим політиком і справжнім інтелектуалом. Його дипломатична активність  привела до утворення потужної коаліції, в якій, крім потужних і впливових руських земель, брали участь Чехія, Угорщина та Польща. 1147 року Ізяслав наказав зібрати всіх єпископів для обрання нового митрополита, замість грека Михайла, який покинув Київ, заборонивши у свою відсутність правити у Софії Київській. Правосильні єпископи більшістю голосів обрали на митрополита ченця Зарубського монастиря Климента Смолятича.  Руська церква отримала другого після Іларіона митрополита-русича, вийшла на певний час зі сфери впливу імперського патріархату.

Щоб підвищити стратегічну мобільність свого війська, Ізяслав побудував на Дніпрі флотилію кораблів спеціального призначення. Їх суцільні палуби підвищеної міцності не тільки були майданчиками для стрільців, а й захищали гребців від ворожих стріл та списів.  А його блискучий маневр з облаштуванням фальшивого табору та нічним форсованим маршем на Київ приніс волинській дружині вирішальну перемогу в протистоянні з Юрієм без жодної краплі крові.

Проте ще успішнішим, ніж у збройних конфліктах, Ізяслав виявився в інформаційній війні. Втім, цьому сприяла сама епоха. За визначенням А.Михайлова «в ХІІ столітті... культурний розвиток набуває небаченого доти динамізму. Літературні жанри  виникають, вступають у взаємодію, ускладнюються і дробляться, і скоро, коли й не приходять в занепад,  то відтісняються на літературну периферію, поступаючись новим напрямкам та жанрам». У цьому плавильному котлі на заході Європи викристалізувався рицарський роман (спершу віршований, а невдовзі й прозовий), а на Русі — дружинна повість.

І чи не першим зразком цього жанру стали повісті, створені гуртком книжників при дворі Ізяслава Мстиславича. Михайло Грушевський прямо вказав на те, що повість про Ізяслава Мстиславича, яка дійшла до нашого часу у складі Київського літопису «по своїм літературним прикметам повинна зайняти місце поруч найславніших творів середньовічної літератури — лицарських епосів і романів. Її багатий мальовничий стиль ставить  її дуже близько до західних рицарських романів, хоч зміст її не фантастичний, а тверезо реальний».

Є підстави думати, що реалізм прийшов у тексти дружинних повістей, створених при дворі Ізяслава, через цілком практичні міркування. Початково, повісті у більш мобільній формі  оберталися в землях, підвладних волинському князю, землях його союзників та противників, формуючи образ князя не тільки переможного, а й справедливого, захисника цілісності належного йому дідівського спадку, приєднували Ізяславу нових союзників і знеохочували до боротьби противників. Ізяслав проявив себе справжнім онуком свого діда — полемічну літературу як знаряддя інформаційної війни на Русі першим ефективно задіяв саме Володимир Мономах — згадаймо хоча б його послання до Олега Гориславича.

Утім, Ізяслав Мстиславич розсилав по Русі книги не тільки полемічного та навчального змісту. В фундаментальній монографії «Книга Древней Руси» (2010) російські книгознавці Л.Столярова та М.Каштанов вичерпно аргументували походження з Ізяславового двору відомого Пантелеймонового Євангелія. Тривалий час ця книга вважалася витвором новгородської книжної школи, оскільки була виявлена в одному з новгородських храмів (нині зберігається в фонді Софії Новгородської Російської Національної бібліотеки). Назва манускрипта походить від мініатюри на його останній сторінці  із зображенням святих Пантелеймона та Катерини. Ще перший дослідник книги І. Купріянов резонно припустив, що Пантелеймон та Катерина — християнські імена замовника книги та його дружини.

Л. Столярова та М. Каштанов звернули увагу на те, що серед князів та посадників Новгорода ХІІ століття не було нікого на ім’я Пантелеймон. Натомість Ізяслав Мстиславич пишався цим ім’ям. Навіть його бойовий шолом було прикрашено іконою святого Пантелеймона. Новгород завжди входив до кола стратегічних інтересів Ізяслава як активний і зацікавлений союзник у війні проти Юрія Долгорукого. Тривалий час у Новгороді княжив його син Мстислав. Згодом новгородським князем був і онук Ізяслава-Пантелеймона Роман Мстиславич. Ізяслав  ще 1134 року заснував у Новгороді монастир святого Пантелеймона. На жаль, втрачено початок покрайнього запису, в якому йдеться про фундаторів даного кодексу. Проте і збережена частина містить чимало важливої інформації для роздумів: «Як багато муж той учинив: ікону святу Богородицю, потім дзвін, потім до церкви написав Пролог, потім же і сі книги, назва ж їх написана є. Я ж, попин святого Предтеча Максим ...тшенець написав чотири Євангелія сих».

Аналізуючи повість про Ізяслава Мстиславича, Б.Рибаков зробив висновок, що автори часто цитують князівське листування за 1147—1153 роки, і виокремив з літописного тексту шістдесят князівських грамот. Мовні і фактографічні особливості виокремлених документів привели дослідника до думки, що їх тексти наводились у літописі без спотворень, оскільки автор і замовник дивились «на літопис, як на звіт князя, як на збірник фактів, котрі мусіли переконувати братів-князів та їх боярські думи в правоті Ізяслава», щоб «говорити літописом» під час суперечок.

Михайло Грушевський виокремлює такі домінанти «Повісті про Ізяслава»: культ честі, індивідуальної, національної чи класової, культ рицарського слова, особливо заприсяженого «хрестним цілуванням», готовність щохвилини віддатися на волю Божу, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суда Божого. Поза тим рекомендується й гуманність. «Такий був в головніших рисах сей кодекс моралі... в сім напрямі виховувала вона свою воєнну верству. Повість про Ізяслава дає найбільш яскравий образ сеї дружинної моралі». Цікаво, що й представник церковної книжності при дворі Ізяслава, майбутній київський митрополит Клим Смолятич  теж бачив у книжності й книзі передусім прикладний, навчально-практичний аспект. «Думай, милий, думати  слід і знати, як все існує, й удосконалюється й управляється силою Божою»,  — пише Клим у посланні до священика Фоми.

* * *

Юрій Довгорукий, запопавши-таки по смерті Ізяслава київський стіл, невдовзі помер унаслідок масштабної пиятики в дворі боярина Петрила. Його син Андрєй Боголюбський так і не подужав сісти на київський великокняжий стіл, 1169 року взяв Київ штурмом і розграбував. Так, за висловом історика «відбувся вихід московіта на історичну арену».

За п’ять років змовники убили Андрєя Боголюбського у його власному палаці.

Душею змови була його дружина, дочка убієнного Долгоруким боярина, Улита Кучківна.