Прямостояння. В зоні й поза зоною-4

Закінчення. Початок читайте «День» №166-167, 171-172, 176-177

5 червня 1953 року в Горлагу близько 17 тис. в’язнів 1, 3, 4, 5, 6 зон відмовилися працювати і вимагали приїзду комісії з Москви. І не тому, що наївно вірили в «доброго генсека», а тому що ця умова вимагала певних зусиль і часу, за яких можна було продовжувати боротьбу.

Повстанці вимагали не лише скорочення робочого дня, який тривав 12 годин, і покращення побутових умов, а повної зміни жорстокої табірної системи пригноблення особистості й волі. Зокрема, переглянути справи політв’язнів щодо законності звинувачень і винесених вироків, звільнити неповнолітніх, інвалідів, покарати конвоїрів, які розстрілювали в’язнів, вивезти на батьківщину іноземців... У кожній із п’яти повсталих зон був свій, відмінний від інших, характер протесту — голодування, відмова від роботи, бунт, збройне повстання, свій керівник і представницький комітет політв’язнів для переговорів із владою. Але у комплексі всі вони творили одне велике повстання, кероване українцями.

Бунтівники розподілили між собою обов’язки: були відповідальні за інформацію, агітацію і пропаганду, роботу на кухні, в бані, пральні, за господарські справи, медчастини, культурно-виховну роботу.  Під час повстання у табірних клубах проходили репетиції гуртків, хорів, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, організовувалися спортивні змагання. Відомо, що у 4-й зоні з успіхом поставили виставу «Назар Стодоля» Т. Шевченка, яку в’язні готували ще до початку повстання.

Особливу увагу надавали охороні порядку, зокрема, 3-й табір був поділений на чотири дільниці, призначено понад 80 осіб старших секцій, бараків, ділянок, вказані місця цілодобових постів і патрулювань. У підвалі зони № 3 в’язні виготовляли холодну зброю. Колишній член УПА, засуджений у 1950 р., П. Миколайчук обладнав типографію, де виготовляв листівки, які в’язні повітряними зміями розкидали над Норильськом.

5 червня у Норильськ із Москви прилетіла комісія МДБ СРСР під керівництвом полковника М.Кузнєцова. Перша зустріч із повсталими в’язнями відбулася 6 червня у 4 і 5 табірних відділеннях, а згодом у наступні дні — в 1-му, 6-му. Висловлюючи свої скарги і претензії, ув’язнені передали свої вимоги. Комісія пообіцяла виконати з них лише такі: зняття з одягу номерів, з вікон — решіток, з дверей бараків — замків, 9-годинний робочий день, введення заліків роботи, дозволено листування з рідними (один лист на місяць), висилати зароблені гроші рідним, видачу яких було збільшено до 450 рублів, інвалідів вивезено на материк. Водночас всюди московська комісія вимагала негайного виходу в’язнів на роботу. Частина в’язнів усіх повсталих зон, окрім 3-ї каторжної, після цього вийшла на роботу, але працювала погано, проходила агітація за продовження повстання. Найдовше переговори тривали у 3-й каторжній зоні, де, незважаючи на спеціальний приїзд у Норильськ представника прокуратури СРСР Вавилова, повстання продовжувалося.

Для придушення Норильського повстання адміністрація вирішила тимчасово ліквідувати бунтівні табірні відділення. 1 липня у 5-й зоні оголосили про ліквідацію табору, вивели за зону й ізолювали 1500 осіб. Понад 1400 українських і прибалтійських націоналістів відмовилися виходити. До них ввели війська, які придушили опір. 11 в’язнів було вбито, 14 важко поранено, з них 12 померло, 22 особи легко поранені. Серед вбитих і поранених — активісти повстання.

4 липня у 4-й зоні адміністрація змусила повсталих припинити опір, поставивши їм ультиматум: вихід за зону або розстріл. Щоб уникнути кровопролиття і зберегти людей, керівник повстання 4-ї зони Євген Грицяк прийняв рішення вивести людей за зону.

У 6-й жіночій зоні заклики припинити повстання не подіяли. Тоді комісія МВС вирішила розсіяти ув’язнених жінок водою із трьох пожежних машин під сильним тиском, услід було введено війська, які придушили опір. Таким чином, в’язні 1, 4, 5, 6 зон знову вийшли на роботу.

Остаточно повстання було придушено 4 серпня 1953 року в 3-й зоні, куди було введено сім автомашин з озброєними солдатами. На штурм табору мобілізували цивільних осіб — комуністів і комсомольців Норильська, керівників підприємств і цехів. Загальна кількість загиблих під час придушення Норильського повстання сягала приблизно 100 -150 осіб, їхні тіла захоронені на цвинтарі під горою ім. Шмідта біля Норильська. 1 липня 1990 року загиблих під час придушення повстання перепоховали в братську могилу, біля якої побудували каплицю і встановили хрест із написом: «Мир праху, честь імені невинно репресованих, вічна пам’ять і скорбота за пройшовшими ГУЛАГ».

Перші результати Норильського повстання в’язні відчули ще 1953 року. Було пом’якшено режим, повернено права, які відібрали в Горлагу. «Повстання, зрозуміло, було подавлене, але відвага, самопожертва його рядових учасників і організаторів показали, що людське достоїнство перемогти неможливо. Воно сильніше катувань і самої смерті», — написав філософ і політв’язень Євген Сверстюк.

Під час ліквідації Горлагу в 1954 році в Норильськ приїхала комісія для перегляду справ політв’язнів. Якщо у 1953-1954 роках звільнення стосувалося лише вчених, партійних і комсомольських функціонерів, крупних господарників, то в 1955-1956 роках звільнення прийшло до абсолютної більшості колишніх в’язнів Горлагу. Після ХХ з’їзду КПРС цей процес було завершено, а Норильський комбінат перейшов на вільнонайману робочу силу. Це був один із найголовніших результатів Норильського повстання, адже було підірвано міцний фундамент репресивно-каральної системи ГУЛАГу — зникла рабська праця тисячів в’язнів, за рахунок яких економічно процвітав СРСР.

Керівника Норильського повстання у 4-й зоні Євгена Грицяка утримували у Володимирській тюрмі. Звільнили у 1956 р., а за два роки оголосили заборону жити в Західній Україні. Він переїхав у Казахстан. 28 січня 1959 року — другий арешт, скасування постанови про звільнення у 1956 р. і повернення 25-річного строку ув’язнення від 1949 року. Із мордовських таборів вийшов на волю у жовтні 1964 року. В 1980 р. за кордоном вийшла його книга спогадів про Норильське повстання, за що в Україні КДБ розпочало переслідувати Є.Грицяка, шантажуючи новим ув’язненням. Попри всі поневіряння він вистояв. Зустрів здобуття незалежності та... початок чергової війни з Росією. Нагороджений орденом «За мужність», медаллю «25 років незалежності України». Помер у 2017 р. на 91-му році життя.

Лідер норильського підпілля Данило Шумук за три арешти (1945, 1957, 1972) мав ГУЛАГівський 31 рік, не рахуючи заслання й польської в’язниці. У 1979 р. він став членом-засновником Гельсінської Групи у місцях позбавлення волі й Української Гельсінської Групи загалом. Після закінчення ув’язнення у 1987 р. емігрував до Канади. Того ж року 10 грудня під час святкування Дня декларації прав людини він виступив у Овальному кабінеті у Вашингтоні. Після виступу мав зустріч із президентом США Рональдом Рейганом. У 2002 році повернувся до України, оселився у дочки Віри на Донеччині, де й помер 21 травня 2004 року на 90-му році життя.

ВОРКУТИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ

Особливістю цього великого протесту було те, що вперше найбільш знедолені люди не просили, а вимагали, і не поліпшення умов праці, а волі. «Організований контрреволюційний антисовєтський саботаж» — так характеризували дії повстанців у московських документах стражі тоталітарного режиму. Політв’язні розуміли, що влада за це жорстоко каратиме, але не хотіли вмирати рабами. «Горді українці становили у «Воркутлагу» згуртовану громаду, вони палко ненавиділи совєтську систему, і їхній патріотизм та духовна твердість справляли враження на інших», — зауважив у книжці «Воркута!» фінський історик Юкка Рислаккі.

Воркутинське повстання тривало з 19 липня по 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою «Речлаг» (українською — «Річний табір»). Він складався з 17 зон, де перебувало 38 589 ув’язнених. Серед них 16 812 націоналістів: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонський, 1 075 латвійських, 510 польських. Як в’язні, засуджені за політичними мотивами на великі терміни, вони не отримали амністії після смерті Сталіна.

19 липня 350 в’язнів, яких у «Речлаг» привезли зі «Степлагу» в Казахстані й розмістили у 2-й зоні, відмовилися вийти на роботу. Адміністрації висунули вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВД, відмінити каторгу, максимально зменшити строки покарання за 58 статтею, а також висловили прохання до приїзду представника ЦК КПРС не переводити їх у інші місця та змушувати працювати. Цю заяву підтримало близько 150 в’язнів. 22 липня уже 1500 в’язнів першої і другої зміни 2-ї зони відмовилися виходити на роботу в шахту №7. Наступного дня число страйкуючих у цій зоні сягнуло трьох тисяч осіб.

«Люди вимагали свободи, змінення або скасування указів, — згадував Йосип Ріпецький. — Страйк почався стихійно. Я був членом страйкового комітету, виконував функції секретаря, вів документи, протоколи. Комітет було створено для збереження порядку під час страйку. Щоб не було міжусобиць, розправ, грабунків. А також для чіткого висловлення своїх вимог. У оформленні документів нам допомагали московські юристи. Тобто страйк відбувався цивілізовано із повним дотриманням дисципліни. Протягом тижня був ідеальний порядок. Ніхто нікого не скривдив». Йосип Ріпецький — учитель, син священика. Він не сприймав радянської влади і проводив активну культурно-просвітницьку діяльність, за що у 1945 р. був звинувачений у зраді й відправлений у концтабори. У воркутинському табірному медичному пункті він працював санітаром, у вільний час вивчав іноземні мови.

У відповідь на страйк влада оголосила про полегшення режиму: встановлення 9-годинного робочого дня, зняття з одягу номерів (тобто повернення звернення до в’язнів за ім’ям і прізвищем), дозвіл писати один лист на місяць замість двох на рік, переводити зароблені гроші сім’ям, знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця, дозволили побачення з рідними. Про це було негайно повідомлено 24 липня в бунтівних зонах «Речлагу».

Однак українські націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу, заявивши, що треба боротися за виконання усіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися дещицею. 26 липня табірна адміністрація із 10-ї зони етапувала 52-х в’язнів (активістів з антирадянськими настроями) в ОТП № 62. Того ж дня ізолювали 16 лідерів українських націоналістів у 15-й зоні. У відповідь на ці каральні заходи в’язні 3-ї зони напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 активних учасників повстання. Страйк переріс у повстання. Вранці 28 липня, дізнавшись, що сусідні шахти не працюють, до бунтарів приєдналися в’язні 13-ї зони (шахта №30). 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів табірних відділень №2, 3, 10, 13 і 16. А всього бунтувала половина табірників «Речлагу» — 15604 в’язні із 17 зон. Керував повстанням конспіративний центр із представників кожного відділення, але переважали українські та балтійські націоналісти. 31 липня 1953 р. у зону № 2 ввели посилену охорону зі зброєю. Вона оточила беззахисних повстанців і змусила групами по 100 осіб вийти за зону. 1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому — 10-му табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти № 29 особисто застрелив одного з організаторів — поляка Віктора Ігнатовича, після чого охорона почала стріляти по людях. В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350 — 400 людей. Влада у зону ввела 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад й озброєна охорона, які також вступили у бій із повстанцями.

У сутичках загинули 53 політв’язні (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції у 10-му табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 — засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 — вивезено в ОТП-43 на загальний режим. Організатори повстання, які залишилися живими, були заарештовані й 25 грудня 1953 р. засуджені повторно. Загиблих учасників Воркутинського повстання влада таємно закопала при дорозі в районі терикону шахти № 29. 1 серпня 1995 року їм відкрили пам’ятний знак на Юршорському меморіальному цвинтарі.

Виступ воркутинських повстанців було придушено, проте здійснилася низка досягнень, що значно полегшили життя політичних в’язнів. Один із учасників табірного опору Микола Круковський наголосив: «Позитивних днів було мало. Ми почули себе трохи вільніше, коли повставали. Приємне відчуття, коли знаєш, який сильний режим, і який він жорстокий, а ти себе проявляєш».

***

Спадкоємниця Радянського Союзу Росія офіційно замовчує сьогодні правду про радянський тоталітаризм, і він до неї активно повертається. В країні знову є незаконні арешти, викрадення людей, засудження за політичними мотивами і використання тих самих місць ув’язнення, що й у радянські часи. Шведський історик Ганс-Єран Карлссон вважає, що травма не обмежується тим поколінням, яке зазнає терору, а питання каяття, гріхів і їх відпущення, відповідальності й кари не зникають у суспільстві разом із поколінням, що було виконавцем репресій.

Звільнення від рецидивів радянського минулого можливе лише через очищення всього українського суспільства правдою про тоталітаризм — як нацистський, так і комуністичний.