Про нові версії походження рівноапостольної княгині Ольги

Рівноапостольна княгиня Ольга (в хрещенні — Олена) належить до чи найвідоміших постатей не тільки давньоруської, але й середньовічної доби в цілому. Як і про більшість представників світської й духовної еліти Середніх віків, про Ольгу відомо вкрай мало, що об’єктивно породжувало і продовжує породжувати різноманітні версії та гіпотези в широкому діапазоні — від науково-академічних до відверто примітивно-аматорських щодо походження нашої героїні, обставин, причин, мотивів і наслідків тих чи інших її вчинків, позитивних чи негативних оцінок здійснених нею особисто чи за її наказом політичних, дипломатичних, культурних та інших заходів.

Оскільки життя та діяльність княгині прийшлися на період так званого Високого Середньовіччя — приблизно середину епохи, коли склалися і стали загальновизнаними її часові, територіальні, соціальні, культурні виміри тощо, — брак чи нерідко повна відсутність інформації в історичних джерелах може бути до певної міри компенсована комплексом умовних припущень, аналогій, логічних чи вірогідних версій. Останні, зрозуміло, не гарантують абсолютної історичної точності, втім дозволяють, нехай з умовною вірогідністю, відтворити події, які відбулися чи цілком ймовірно могли відбутися в Х ст. Читачеві варто обов’язково взяти до уваги, що християнське Середньовіччя відрізнялося від попередніх і наступних епох низкою унікальних рис, а саме: завдяки зусиллям ранньохристиянських інтелектуалів уже приблизно на середину V ст. були розроблені й ретельно обґрунтовані уявлення про часові межі доби (492—1492 рр.), потенційні територіальні кордони (Євразійський і Африканський континенти), базові основи соціального і політичного устрою. Підґрунтями виступили біблійні уявлення про творення Богом Світу за шість днів, коли зазначене тисячоліття з кінця V по кінець XV ст. вважалося в символічно-містичний спосіб як свого роду Сьомий День, протягом якого Господь, в залежності від дій людей, має вирішити долю християнської спільноти. Відомий біблійний поділ землі між синами праведного Ноя — Сімом, Хамом і Яфетом — ліг в основу системи уявлень про  кордони країн та владних претензій правлячих династій, коли без вагомих династичних підстав чи надійних історичних прецедентів неможливо було претендувати бодай на найменший шматок тієї чи іншої території. Останнє правило додатково посилювалося тим, що земний порядок вважався свого роду проекцією Царства Небесного, втіленням Божого Промислу, а отже бодай найменше порушення системи, що склалася і ретельно підтримувалася, вважалося не просто злочином,а гріхом з усіма наслідками.

З огляду на викладені обставини, вчинки тих чи інших можновладців мали обов’язково відповідати встановленим нормам, отримувати церковне благословення, тому, навіть не маючи конкретної інформації про плани чи наміри середньовічних світських чи духовних володарів, їх мотивацію, юридичне, династичне, релігійне чи інше обґрунтування вчинків, можна досить впевнено реконструювати діапазон їх територіальних чи владних претензій, окреслити коло можливих союзників чи конкурентів. У нашому випадку стосовно походження Ольги, її поведінки як регента її сина князя Святослава (відзначимо, що княгиня, при всій повазі до її постаті та різноманітної діяльності, згідно з чинними  на той час правилами, сучасниками не вважалася повноправним правителем Русі, а представляла виключно інтереси неповнолітнього сина) саме зовнішньополітична діяльність Святослава з урахуванням зазначених вище особливостей епохи та геополітичної ситуації на теренах Східної Європи можуть стати ключем до розв’язання цих питань.

Версія щодо ймовірного походження княгині Ольги з болгарського царського роду вперше була сформульована ще у 80-х рр. ХІХ ст., чому значною мірою сприяла послідовна балканська політика Російської імперії та наслідки російсько-турецької війни 1877—1878 рр., архімандритом відомої Троїце-Сергієвої Лаври Лаврентієм (в миру — Левом Кавеліним). Уже на більш науково-академічному рівні гіпотезу підтримав відомий історик Дмитро Іловайський та інші дослідники. Зрозуміло, що особливо вподобали версію про походження Ольги з кола нащадків болгарського хана Бориса (після прийняття православ’я у 864 р. — царя Михайла) болгарські вчені та громадські діячі. Втім, і до сьогодні прихильники зазначеної гіпотези мають у розпорядженні, на жаль, досить хиткі й непереконливі аргументи, які ґрунтуються, з одного боку, на апелюванні до не менш хитких версій про походження Ольги з регіонів Київщини, Псковщини, Прикарпаття чи, з огляду на германську етимологію імені Ольга («свята»), Прибалтики або навіть Скандинавії, а з іншого — інтерпретацію назви міста походження Ольги Плєскова не як пізнішого Пскова, а власне як назви однієї з болгарських столиць Пліски. Якщо ж спробувати розширити обрії дослідницького поля за рахунок вказаних вище особливостей середньовічної епохи, болгарський вектор посилиться низкою додаткових аргументів.

Насамперед, слід звернути увагу, що на східноєвропейських теренах було утворено кілька міст, назви яких були свідомо стилізовані під назву ще однієї з болгарських столиць — Преслава. Йдеться про кілька Переяславів (Переяслав Південний, зараз — Переяслав-Хмельницький в Україні, Переяслав Польський, Переяслав Рязанський, Переяслав Заліський у Росії). В такий спосіб Давня Русь підкреслювала зв’язок витоків власної державності з Болгарією. Показово, що саме в Переяславі Південному розташовувався центр першого єпископства на Русі, раніше, ніж став духовним центром Київ. Цікаво звернути увагу, що Богдан Хмельницький власне не в Києві, що, вочевидь, було більш престижно, а саме в провінційному Переяславі вів переговори спочатку з польською делегацією на початку 1649 р., а пізніше — з  Московським царством. Пояснити такий дивний статус Переяслава можна, якщо взяти до уваги, що в періоди міжкоролів’я тимчасовим головою польської держави ставав гнєзненський архієпископ, адже саме у Гнєзно було перше католицьке єпископство на польських землях, і місто залишало за собою особливий містично-символічний статус підвалини державності. Тож за польською аналогією діяв і Хмельницький, який мав на меті не стільки утворення козацької держави, що було у XVII ст. проблематичним із позицій легітимності, а відродження руської державної традиції, для чого царський болгарський сегмент був украй необхідним.

Але поглянемо уважніше на зовнішньополітичну діяльність Святослава Ігоревича. Загальновідомо, що князь завдяки вдалим походам 964—966 років приєднав до Русі Волзьку Булгарію і Хозарський Каганат, ледь не вдвічі збільшивши попередні розміри країни. Пізніше, протягом 969—971 рр., він здійснив дві військові кампанії проти Болгарського царства, перервані нападом печенігів на Русь і смертю матері Ольги (11 липня 969 р.). Балканські війни Святослава досить ретельно як для середньовічної доби описані в руських літописах та візантійських джерелах, оскільки Візантія (більш точна назва — «Василея ромеїв», тобто римлян, адже візантійці вважали себе римлянами) в умовах державної кризи Болгарії здійснювала над останньою протекторат і була добре поінформована про стан речей у регіоні. Зацікавлений читач легко знайде відповідну інформацію про перебіг військових, дипломатичних й інших подій, обставини поразки Святослава, умови досягнутого миру, трагічну загибель князя від печенігів навесні 972 р. на Дніпрових порогах під час повернення на Русь. Нашу увагу привертає відображений у літописах епізод, що Святослав називав болгарську ділянку течії Дунаю «центром землі моєї», звідки він збирається надалі панувати; крім того, літописці детально описували переваги майбутнього державного центру з точки зору міжнародної торгівлі. Проте нас цікавить, які були у руського князя підстави розраховувати на включення Болгарського царства до складу своєї країни, як і, власне, Волзької Булгарії та Хозарського Каганату, особливо в контексті охарактеризованого вище християнського Середньовіччя як унікальної цивілізації з суворими вимогами до держав і володарів.

Якщо замислитися, що об’єднує території зовнішньополітичних зусиль Святослава, то впадає у вічі спільна колиска походження Булгарії на Волзі, Болгарії на Дунаї та Хозарського Каганату, а саме так звана Велика або Чорна Булгарія, яка порівняно недовго існувала на теренах Південно-Східної Європи у VII ст. Автор цих рядків свого часу висунув і обґрунтував гіпотезу щодо тривалого існування, як мінімум з середини V ст., часів відомого гунського ватажка Аттіли, до згаданих походів Святослава у 60-х рр. Х ст., в зазначеному регіоні унікальної державної системи з чотирьох так званих каганатів, створених за активного сприяння візантійських консультантів із різноманітних питань дипломатії, державного будівництва, православного місіонерства тощо. Це були відповідно Гунський, Аварський, Болгарський і Хозарський каганати, утворення, існування та навіть припинення існування яких свідомо було стилізовано візантійськими інтелектуалами під біблійну модель чотирьох ідеальних царств. Серед численних, доволі складних і дискусійних проблем історичного поступу згаданого державного конструкту нас цікавить та обставина, що на межі 60—70-х рр. VII ст. Візантія, зацікавлена в посиленні власних північних кордонів вздовж Дунаю за рахунок лояльних тюркських кочовиків-болгар із території сучасної України та Північного Кавказу, а також активного і систематичного використання кавалерії останніх у постійних війнах з арабами-мусульманами на близькосхідних кордонах, доклала зусиль до переселення на Балкани частини болгар на чолі з ханом Аспарухом, інших тюркських кочовиків — вздовж Волги до місць впадіння Ками, де останні поступово осіли, утворивши Волзьку Булгарію, а решта тюркських і не тільки народів Південно-Східної Європи утворили четвертий Хозарський каганат. До речі, саме візантійці, для замирення з агресивними й озброєними ісламом арабами та їх союзниками, не чинили опору наверненню Волзької Булгарії в мусульманство, а також сприяли переселенню єврейських громад із Близького Сходу до Хозарії, де останні поступово посіли керівні посади і склали пануючу верхівку каганату.

Неважко зрозуміти, що саме походження матері Ольги з болгарського царського роду могло дати Святославу можливість цілком законно, як для тих часів, не тільки претендувати на приєднання до Русі територій, пов’язаних походженням з Болгарським каганатом, але й порівняно безперешкодно прагнути об’єднати Болгарію й Русь в єдину країну. А якщо врахувати, що болгарський цар Симеон І на початку Х ст., у період глибокої візантійської державно-династичної кризи, отримав титул василевса ромеїв і болгар (у Візантії титул імператора, кесаря, грецькою мовою, похідний  від відомого латинського імені Цезар, яке стало назвою титулу, не вважався найвищим, а наступним після василевса), то Святослав за сприятливих історичних обставин міг претендувати і на візантійський престол.

Проте Середньовіччя, відкриваючи перед законними претендентами на владу заманливі перспективи, за умови, звичайно, ретельного дотримання встановлених правил, об’єктивно створювало ситуації, коли на один титул чи територію одночасно могли законно розраховувати від двох до кількох володарів. Останні мали чи в мирний, чи, якщо неможливо було вирішити проблему дипломатично, у військовий спосіб переконатися у перевагах одного з претендентів, а переможені визнавали його перевагу. Втім, системні помилки, непрофесійність, аморальність переможця могли стати приводом боротьби за владу для поновлених, що, власне, й сталося у випадку зі Святославом, який, програвши як військовий і дипломат, мусив відмовитися від болгарських амбіцій, хоч якими привабливими вони здавалися. Існує версія, що вбити Святослава під час повернення на Русь нацькували печенігів візантійці, втім ця версія нічим не підкріплюється, крім традиційного звинувачення ромеїв у підступності.

Гіпотеза щодо болгарського походження княгині Ольги має ще один цікавий аспект. Якщо княгиня народилася в царській православній родині й обов’язково була охрещена ще немовлям, то більш ніж дивною виглядає доволі заплутана історія з її поїздкою чи, навіть, поїздками до Константинополя і прийняттям там християнства. Існує кілька різних версій щодо описаних подій, значення яких особливо посилюється фактом канонізації Ольги як рівноапостольної у, як нам здається, невипадково, 1547 році, адже саме у цьому році московський великий князь Іван IV був уперше на Русі коронований як цар.  Повторне хрещення було виправдане тільки у разі, якщо Ольга певний час перебувала у єресі, а це цілком ймовірно, оскільки на Русі тривалий період християнство поширювалося у формі так званого аріанства — першої з відомих християнських єресей. Варто звернути увагу, що християнізації в аріанській формі  зазнавали численні європейські народи, у тому числі й готи на теренах Південно-Східної Європи, тож поширення цієї єретичної версії християнства на Русі виглядає цілком імовірним. Ба більше: щоб підкреслити глибоку вкоріненість аріанства навіть давньоруські кваліфіковані літописці-ченці ретельно фіксували догмат Трійці в епізодах про релігійний вибір Володимира саме в аріанському варіанті, хоча це виглядало відвертим блюзнірством із православних позицій.

Таким чином, болгарське походження княгині Ольги, якщо врахувати висловлені аргументи, виглядає не таким уже неймовірним. У всякому разі, охарактеризована гіпотеза цілком має право на існування, розраховуючи, з одного боку, на поступове посилення новими доказами, а з іншого — на доброзичливу критику, покликану заохочувати, як професійних істориків, так і зацікавлених аматорів, до більш ретельного пошуку та обґрунтування доказів.