Повернути країну собі-2

Деколонізація південноафриканська та українська: уроки Нельсона Мандели

Закінчення. Початок читайте «День», № 2-3, 2020 р.

Отож, я син свого народу і покликаний служити йому (світоглядна настанова, яку й сьогодні заперечують деякі авторитетні українські інтелектуали: мовляв, я нікому нічим не зобов’язаний, окрім своєї родини та найближчих друзів. Такий підхід багато що пояснює!). Мандела вірив у це покликання. Не знаємо, чи був він знайомий з афористичним висловлюванням Джавахарлала Неру: «Найгірший ворог свого народу — це національна інтелігенція, вихована колонізаторами», але можна стверджувати, що «вихованцем» колонізаторів ця людина аж ніяк не була.

Нельсон здобув добру освіту, непогано знав західну історію та культуру. Щодо освіти: спочатку була методистська-протестантська початкова середня школа, згодом — методистський коледж, потім — Університет Форт-Хейєр (єдиний на той час вищий навчальний заклад, де мали право здобувати освіту африканці й жителі індійського та змішаного походжень. Це було 1939 року). Нельсон мав намір стати бакалавром гуманітарних наук.

Невдовзі за участь у студентських страйках він був відрахований із Форт-Хейєра. Проте вищу освіту таки здобув: заочно закінчив Вітватерсрандський університет, отримавши одночасно ступінь бакалавра мистецтв і бакалавра права.

Останній диплом давав йому легальну можливість займатися юридичною практикою. Нельсон Мандела став першим у Південній Африці чорношкірим адвокатом і присвятив багато років захисту прав африканців-городян, які піддавалися жорстоким приниженням та переслідуванням з боку расистської влади.

Тоді ж розпочалася його діяльність як політика: 1944 року Мандела вступив до лав Африканського національного конгресу (АНК) — провідного об’єднання багатомільйонного корінного населення країни, яке висувало гасла самовизначення для африканців, скасування колоніальної системи. Більшість членів АНК, в тому числі Мандела, стояла на засадах ненасильницької боротьби (наш герой все життя називав своїм духовним учителем Махатму Ганді, а також одного з наставників самого Ганді — Льва Толстого — чию публіцистику він уважно вивчав впродовж 27 років ув’язнення). І не провина Мандели та інших лідерів АНК — Олівера Тамбо, Уолтера Сісулу, Ешлі Мда, — що на криваве насильство уряду ПАР, який вдавався до розстрілу беззбройних мирних демонстрацій африканців (рубежем тут стала кривава бійня у Шарпевілі в березні 1960-го, коли загинуло від 60 до 110 людей) вони мусили відповідати підпільною збройною боротьбою, нападаючи на важливі для влади об’єкти. Принаймні, то був не їхній вибір.

В усякому разі світогляд Мандели не був агресивно-»партизанським». Ось його слова: «Я не расист, я зневажаю расизм, бо вважаю його проявом варварства, звідки б він не походив, будь то «чорний» або «білий» расизм». І ще важливе уточнення: «Гіркий досвід навчив нас дивитися на білу людину як на нещадну й безжальну людиноподібну істоту, чиє цілковите нехтування нашими правами і абсолютна байдужість до нашого благополуччя робить усі її запевнення лицемірними й повністю позбавленими сенсу».

Однак він наполегливо відстоював своє бачення майбутнього: не «Африка для африканців», не «справді африканська Африка», а багаторасове демократичне гармонізоване суспільство, де є місце для всіх громадян — «чорних», «білих», індусів та «кольорових» (ось у цьому полягає величезна історична заслуга Мандели — він не відмовився від своєї мети навіть коли АНК вимушено став на шлях підпільної збройної боротьби). У «Хартії свободи», котра ще 1955 року була ухвалена Конгресом народів Південної Африки за найактивнішої участі Мандели, є принципово важливі слова: «Південна Африка належить усім, хто тут живе, — і чорним, і білим».

Вже тоді ім’я Мандели стало відомим усій країні. Він очолив «добровольців» — так називали африканців, які публічно спалювали видані урядом «перепустки», за допомогою яких поліція контролювала їхнє пересування країною. «Добровольці» — і серед них насамперед Мандела — неминуче прирікали себе на арешт й в’язницю. Спочатку вирок Нельсону був таким: дев’ять місяців тюрми умовно. Потім суд заборонив йому залишати Йоханнесбург строком на два роки.

У житті кожної людини — а публічного політика, можливо, передовсім — настає мить, коли вона має відповісти самій собі: яку ціну готова заплатити за свої переконання, за захист своїх ідеалів, яку жертву готова принести? Для Нельсона Мандели така мить настала навесні 1960-го, після жорстокого розстрілу мирної демонстрації у Шарпевілі, про що ми вже згадували. Партія АНК була оголошена поза законом; Мандела і керівництво партії мусили почати збройну боротьбу. Нельсон та його соратники заявили: «Ми не бажали цього, але якщо уряд відповідає на наші справедливі мирні вимоги пострілами — ми теж візьмемо в руки зброю». Була створена підпільна збройна організація «Умконто ве сізве» — «Спис нації», яка розпочала активну боротьбу, вже аж ніяк не ненасильницьку (цікаво було б розглянути в цьому аспекті історію ОУН та УПА, їхню боротьбу з владою Польщі, нацистською Німеччиною та Кремлем!).

Мандела заявив тоді: «У житті кожного народу настає час, коли залишається тільки два вибори: підкоритися рабству або боротися. Така мить настала зараз для Південної Африки. Ми не підкоримося насильству, і у нас немає іншого вибору, окрім завдати удару у відповідь усіма силами, що в нас є, для захисту нашого народу, нашого майбутнього і нашої свободи». У 1960 — 1962 рр. військова організація «Умконто ве сізве» провела низку диверсійних заходів і збройних нападів на економічні та військові об’єкти уряду. У відповідь, зрозуміло, партія та Мандела особисто були оголошені «терористами».

Він був схоплений поліцією безпеки ПАР (за активного сприяння ЦРУ США) 5 серпня 1962 р. Навесні 1964-го в Йоханнесбурзі відкрився судовий процес. Прокурор зажадав для Мандели та його 16 соратників смертної кари. Наш герой у відповідь виголосив промову, яка зробила його ім’я знаменитим у цілому світі.

«Усі роки свого життя, — сказав він, — я повністю присвятив себе боротьбі за африканське населення. Я боровся як проти панування «білих», так і проти панування «темношкірих». Я вірив і вірю в ідеали демократичного і вільного суспільства, де всі громадяни живуть у гармонії та мають рівні можливості. Це той ідеал, заради якого я готовий жити і якого я прагну. Але якщо це буде необхідно, то заради цього ідеалу я готовий померти».

12 червня 1964 року Мандела був засуджений до довічного ув’язнення (загроза страти була цілком реальною). Попереду були 18 років неволі на острові Роббен, в одиночній камері фортеці, що розташовувалася поблизу Мису Доброї Надії (!). Як «особливий» ув’язнений, він мав право на один візит та один лист протягом півроку. Йому неодноразово пропонували свободу в обмін на публічну відмову від боротьби з режимом апартеїду (1982 року президент ПАР Пітер Бота наказав перевести Нельсона у тюрму Полсмур, де умови утримання були м’якішими — то був символічний «жест примирення» з боку влади). 10 лютого 1985 року його відвідала у в’язниці донька Зінзі. Наступного дня Мандела передав на волю таке послання: «Для мене дорога моя свобода, але свобода народу для мене є дорожчою. Занадто багато людей загинуло, поки я був в ув’язненні, занадто багато потерпіло через любов до свободи. Я маю обов’язок перед ними, їхніми вдовами, сиротами. Ваша і моя свобода нероздільні. Я повернуся».

І він повернувся — внаслідок «історичного компромісу» з новим президентом ПАР Фредеріком де Клерком («південноафриканським Горбачовим»), що відкрив шлях до мирного, нереволюційного демонтажу системи апартеїду. Манделу було звільнено в лютому 1990 року, а за чотири роки відбулися перші демократичні нерасові вибори в Південній Африці, внаслідок яких президентом держави став знаменитий в’язень острова Роббен. Він ішов на цю посаду на один 5-річний термін, і дотримався слова: 1999-го передав владу наступникові — Табо Мбекі. Всесвітній авторитет Мандели був достатнім, аби сприяти проведенню життєво необхідних (і воістину популярних!) реформ — рівні громадянські права для всіх рас; суттєве розширення прав африканців на належне медичне обслуговування (де це можливо, безоплатне), на освіту (хоча різниця в якості освіти для білих та африканців не була подолана); пріоритетний доступ африканської більшості до ключових державних посад тощо. Але й досі є великі запитання до доступу африканців до «командних висот» в економіці — а це найважливіше. Неприпустимо високим є й рівень злочинності.

Мимоволі думаєш про паралелі між деколонізацією в ПАР та в Україні. У нас сама незалежність стала, якщо завгодно, теж результатом компромісу — тільки не між білою меншістю та африканцями, а між комуністичною номенклатурою + «комсомольцями» + силовиками + «червоним директоратом», з одного боку, і націонал-демократами — з іншого. Можна пояснити (але це тема іншої статті), чому і як перемога виявилася на боці колишньої і нинішньої владної коаліції; за часів Кучми вона «переформатувалася» в олігархічний консенсус (з обов’язковою «кримінальною» складовою!), наслідки чого ми долаємо і сьогодні.

Може, сталося так через те, що не виявилося авторитету рівня Мандели, який, вступаючи на посаду президента 1994 року, насамперед закликав не мститись, а «лікувати старі рани». І ще сказав: «Я не готовий забути — проте я готовий пробачити...»