МЕНЮ

Полковник, стратегічний талант якого не оцінили

28 квітня, 2020 - 14:44
Може, згадавши ці подвиги і помилки, українці навчяться, нарешті, шанувати себе і свою історію

Давно відомо, що якби всесвітню історію дозволили писати росіянам, то на землі все було б Росія, а вся історія складалася б з суцільних перемог Москви і «русского оружия». Подібне нігілістичне ставлення до «не Росії» зараз загострилося особливо стосовно України, і українці нарівні з американцями зараз становлять особливий об’єкт російської брехні та міфів. І не дивно, бо в наших сусідів весь політичний, і історичний в тому числі, дискурс визначає одна людина, в уяві якої ні українців, ні білорусів, ні казахів ніколи не було, а всюди були лише «русcкіє». Історики вже стомилися спростовувати ці історичні винаходи. Однак шкідлива звичка нівелювати все навкруги, крім «русского», поширюється всюди, куди ступить нога росіянина, і де зазвучить російська мова. Перекинулася вона вже й на Крим.

Загострення антиукраїнської хвороби в Криму відбувається наприкінці квітня кожного року, адже громадськість в цей час згадує, зазвичай,  Кримську операцію 1918 ро́ку – успішний військовий похід спеціальної групи армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим проти більшовиків з метою встановлення на території півострова української влади та взяття під контроль Чорноморського флоту. Два роки тому Україна відзначала 100-річчя цієї події, і це викликало негативні емоції кримських пропагандистів. В кращому разі нинішні російські ЗМІ піддають ці події замовчуванню, в гіршому перекручують факти і обманюють кримчан з допомогою брехні. Прикро, коли до цього залучаються тепер вже ручні кримські історики, які в умовах російської цензури не здатні вийти за межі нав’язаного їм пропагандивного дискурсу.

БІЛЬШОВИЦЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА: МЕТОДИ, ЯК І НА ДОНБАСІ

Наприклад, колись досить адекватний історик В’ячеслав Зарубін, на жаль, сьогодні вже покійний, автор досить ґрунтовної праці про громадянську війну, теж впрігся в воза пропаганди і назвав похід Петра Болбочана  «нєзамеченной побєдой». Для підтвердження цього міфу він також вдався до грубої фальсифікації, нібито в Крим, і в Сімферополь зокрема, під час того рейду першими ввійшли німецькі війська, які були в Україні за Брестським договором, а вже за ними війська Петра Болбочана. В той же час все було якраз навпаки. Операція під командуванням українського полковника була успішнішою, ніж просування німців, похід його був фактично блискавичним рейдом від Сиваша до Сімферополя, а війська німецького генерала фон Коша втратили темп і йшли фактично по сліду українців.

Про це свідчать самі історичні факти. Вже після заняття Криму генерал фон Кош образився на полковника Болбочана за таке приниження, і зажадав, щоб українські війська вийшли з Криму. Якби було навпаки, як у сценарії В’ячеслава Зарубіна, то чому б Кошу ображатися, конфліктувати та висувати ультиматуми?

Більше того, саме таку провальну логіку кримські пропагандисти обирають тому, що хочуть приховати дуже важливий факт – кримська операція Петра Болбочана відбувалася не сама по собі, а в ході більшовицько-української війни 1917-21 року за контроль над землями українців, і саме Росія виступала в ній агресором, адже Українську Народну Республіку, яка проголосила свою незалежність як держава українців, вже було визнано міжнародними організаціями і державами того часу. Тому нинішні горе-історики, по-перше, заперечують перемогу Петра Болбочана саме тому, що вона була над російськими більшовиками, по-друге, називають ту війну не інакше, як громадянською, як і зараз камуфлюють свою агресію на Донбасі, мовляв, «гражданский конфлікт». А українцям ні тоді, ні зараз просто нема за що воювати між собою, якби не втручання Росії. І непослідовність тодішнього українського уряду, похід на Київ каральних військ Муравйова, суцільний більшовицький терор, жорстокі вбивства, погроми і призвели до силового знищення самостійної УНР, що й за тодішнім міжнародним правом було світовим злочином. Звісно, відповідальність за цей злочин лежить на більшовиках. Бо, по-перше, УНР уже була визнана міжнародними організаціями та світом, по-друге, гетьманат і інші реформи в тодішній УНР, навіть допомога німців, це були природні процеси розвитку самої української держави, а повалення її більшовиками силою зброї і терору було насильницьким агресивним актом, спрямованим ззовні української держави.

ПОЛКОВНИК ВИКОНАВ НАКАЗ. ЗА ЩО І ЗРАДЖЕНИЙ…

Про цілковиту військову доблесть українців під командуванням полковника Петра Болбочана свідчить хід Кримської операції.  В авангарді Армії УНР, що наступала на Крим, був Запорізький корпус Петра Болбочана.  Його стрімкому наступу сприяли два фактори. Війська рухалися вздовж залізничних шляхів, і не давали противнику ні відступати, ні вести оборону. По-друге, як свідчать спогади очевидців, навесні 1918 року армія більшовиків в Криму була не дисциплінованими полками, а розбійницькимибандами, які володіли лише тактикою грабунку, а не бойових дій.

Уряд тогочасної України вже планував вихід до Чорного моря. 23 грудня 1917 року при Генеральному секретаріаті у Києві було створено Морський Секретаріат, згодом Морське міністерство. Українська Народна Республіка підпорядкувала собі військовий і торговельний флот Чорного моря. Залишалося лише перемогти більшовиків. 10 квітня 1918 року командувач військ УНР  генерал Олександр Натієв отримав наказ виділити окрему групу  з правами дивізії під командуванням полковника Болбочана і поставити їй стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська на лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, розташований у Севастопольській бухті, який планували включити до складу українських збройних сил, і захопити військове майно таврійських портів. Разом з Кримської групою рухалися вже призначені Українською Центральною Радою глави кримської адміністрації: Перекопський повітовий комісар Вільнер Петро Євгенович, Євпаторійський повітовий комісар Байдак Володимир Миколайович, Сімферопольський повітовий комісар Благановскій Микола Володимирович та інші. Війська під командуванням самого генерала Натієва мали вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну.  Таким чином, це був фактично загальний план звільнення України від більшовицької навали. Якби він був здійснений, то історія України, можливо, була б зовсім іншою.

В Запоріжжі (тоді Олександрівську) дивізія Болбочана злилася з Січовими стрільцями, що значно підсилило її. 

18 квітня передові частини Кримської групи почали бій, а потім і взяли Мелітополь та здобула важливі військові трофеї.  А німці 19 квітня зайняли Армянськ.  Але й українські частини безупинно насідали на ворога, що відступав. 21 квітня частини Кримської групи зайняли Новоолексіївку.

Підійшовши до Сиваша, Петро Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, війська якого наступали слідом. Маючи завдання уряду випередити німецький наступ і оволодіти Таврійським півостровом раніше за німців, запорожці готувалися самостійно взяти Перекоп. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії.  В самому Криму в цей час готувалося повстання кримських татар, які виявили згоду стати на бік українців, якщо їм буде надано національно-культурні права. 

План захоплення  перешийку розробив особисто полковник Болбочан. Він змінив попередній план форсування Сиваша катерами, натомість здійснив раптовий наскок безпосередньо на переправу. Уночі 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорозького полку на мотодрезинах швидко захопила міст та розмінувала його. За ними пішли в наступ два бронепоїзди. Для більшовиків це була цілковита несподіванка, вони не встигли навіть приступити до оборони, коли їх позиції були вже захоплені. Аналізуючи події, Борис Монкевич писав: «Це стало можливим лише завдяки вмінню Болбочана передбачати дійсний стан речей у ворожому таборі, відгадувати його (ворога) психологію і моральний стан, а також дякуючи хитрощам Болбочана, оскільки Перекоп звичайним приступом … здобути було б неможливо». 

Прагнучи не втратити темп наступу, полковник Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила місто Джанкой. Почали трьома напрямками просуватися далі: перша частина за маршрутом Джанкой-Сімферополь, друга на Євпаторію, третя – на Феодосію. Запорізька дивізія поповнилася значною кількістю добровольців із Таврії, а також кримськотатарськими добровольчими формуваннями. Сімферополь був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 року, практично одночасно з Бахчисараєм.

Зараз відомі слова очевидця: «Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями й таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей». Перемозі українських та німецьких частин сприяло також антибільшовицьке повстання, в якому брали участь від робочих дружин профспілок, учасників мусульманської «Бютюн Крим Муслюманлари шураси», і навіть членів РСДРП, татарських соціалістів і «Костянтинівського Ордена Святого Георгія».

 Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Успіхи у Кримській кампанії проявили непрофесійність членів українського уряду. Після успішних операцій запорожців німецьке командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Генерал фон Кош почав вимагати припинення українських операцій. Відносини загострилися.  

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану оголошено ультиматум виїхати з території Криму під охороною німецького конвою. Бо згідно Берестського миру Крим не належить до території України. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку ґрупу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою».

А Петро Болбочан, який не мав зв’язку з урядом, в цей час уже був розробив операції по захопленню Севастополя і Ялти, прориву на Керченській півострів, а далі з виходом на Кубань. Знову зазначимо – якби його дали реалізувати, то був би ліквідований основний опорний пункт більшовиків у Севастополі, весь півострів був би звільнений від більшовизму і став би українським, і тоді історія Криму, можливо, пішла би зовсім іншим шляхом. Курултай кримських татар зміг би не тільки проголосити, а й утвердити свою республіку в складі України.

Петро Болбочан відхилив ультиматум німців. Генерал Натієв, що прибув до Сімферополя, підтримав полковника. 27 квітня міністр військових справ УНР Олександр Жуківський телефоном віддав наказ про відхід Запорізької дивізії з Криму. Міністр зазначав: «Уряд не сподівався, що група вже оперує в Криму…» Ні військовий міністр, ні український уряд не вжили заходів, щоб закріпити і розвинути успіх. Згодом кримська група української армії була виведена і дислокована біля нинішнього Запоріжжя. Тут їх і застав гетьманський переворот. 

Похід полковника Болбочана був тріумфом української армії, але ні тогочасний уряд, ні пізніше гетьманат так і не зміг його ні оцінити, ні скористатися новими можливостями. Це було, якщо не зрадою, то принаймні злочинною халатністю. Петро Болбочан також жорстко і предметно критикував політику Володимира Винниченка та Михайла Грушевського про створення федерації з більшовиками. Він бачив набагато далі їх, і стверджував, що російські політики рано чи пізно зрадять своїм домовленостям і поневолять Україну.

Кінець життя видатного українського полковника Петра Болбочана теж був зумовлений звичним уже для тогочасної влади розбіжностями політики. З одного боку від Болбочана вимагали швидше очолити військові підрозділи і діяти, з іншого Центральна Рада зволікала з його призначенням. Щоб прискорити події,  інспектор УНР з військових питань Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Проте через кілька днів Болбочана і Гавришка звинуватили у «самовільному захопленні влади». 10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору.  Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу. На знак протесту видатний політик і голова диппредставництва УНР у Відні Вячеслав Липинский подав у відставку. Він заявив, що «Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Але вже 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на залізничній станції біля с. Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області). За пів кілометра від станції поховано його тіло.

Згодом про ці події стали забувати навіть історики. Зрозуміло, що зі створенням УРСР  та підпорядкуванням російській цензурі, цей успіх був навіть не згаданий ні в історії російсько-української (громадянської?) війни, ні в історії України. Але проведення успішної Кримської операції детально описано у споминах генерала Всеволода Петріва, статті Сергія Шемета «Полковник Петро Болбочан», монографії Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та інших. Також, походові Запорізького корпусу присвятив свою працю «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Борис Монкевич. Їм і завдячуємо відомостями, взятими для цієї статті.

Нагадаємо – 22  квітня 2018 року, на 100 років з дня звільнення Криму від більшовиків, на будинку залізничної станції Новоолексіївка відкрита меморіальна дошка на честь Запорізької дивізії Армії УНР. Шану українським воїнам урочисто віддали представники місцевої громади, Військово-Морських Сил України, Меджлісу кримськотатарського народу, гості з Києва та Херсона, журналісти.