Плата за омріяну свободу

Що таке свобода? Відповіді Цезаря та Спартака на це вічне запитання були кардинально різними, проте їхня розмова, відтворена в романі «Спартак», й донині не втратила актуальності

Скільки «тектонічних зсувів» всесвітнього масштабу сталося відтоді, як ці двоє чоловіків у розквіті сил, котрих сама Доля чи Всевишній наділили всіма можливими талантами і здібностями, розпочали (близько 73 року до нашої ери) розмову про вічне, про непорушні закони суспільства, про зачароване коло між свободою і владою, в якому перебуває кожна людина, про правоту й злодійства всіх революцій, про непримиренну ворожнечу між володарями і бунтівниками, про реформи, про те, чи є рабство вічним на Землі...— Ці двоє — то Спартак і Цезар. Очільник і організатор грандіозного повстання рабів у Давньому Римі, найбільшого у добу античності, який назавжди зробив свій героїчний вибір, і молодий Гай Юлій Цезар, майбутній абсолютний володар Риму, який вже тоді окреслював для себе шлях до панування у державі. Їх звів разом хоробрий гарібальдієць, блискучий майстер історичного роману, італійський письменник Рафаелло Джованьйолі у всесвітньо відомому творі «Спартак» (1874 рік). Мабуть, багато хто з читачів нашої газети читав цю книгу — але, ризикнемо припустити, закрили її з відчуттям, що це — річ суто пригодницька, здебільшого для юнацького віку, не більше, ніж колоритна ілюстрація до підручників історії. Спробуємо показати на прикладі бесіди наших двох героїв , що це зовсім не так. Тому що в цій розмові філософськи розглядаються базові основи розвитку людських суспільств, а не окремі деталі, хай цікаві. У цьому — безумовна заслуга Рафаелло Джованьйолі. Отож, слово Спартаку і Цезарю.

«Цезар. Ти, Спартак, з подиву гідною енергією і мудрістю великого полководця зібрав армію рабів, створив з них стрункі легіони і готовий вести їх у бій. Повідай же мені, що ти замислив, Спартак? На що ти сподіваєшся?

Спартак. Я сподіваюся зруйнувати ваш розбещений римський світ та побачити, як на його уламках розквітне незалежність народів. Я сподіваюся знищити ганебні закони, що примушують людину падати на коліна перед іншою людиною, закони, які наказують, щоб із двох людей, народжених жінкою й наділених однаковою силою, однаковим розумом, один працював у поті чола, обробляючи землю, що належить не йому, і годував іншого, що потопає в пороках, лінощах та неробстві. Я сподіваюсь заплатити кров’ю утискувачів за стогін пригноблених, розбити кайдани нещасних, що приковані до колісниці римських перемог. Я сподіваюсь перекувати кайдани поневолення на мечі (а в Біблії сказано: «перекувати мечі на орала, на плуги». — І.С.), щоб за допомогою цих мечів кожен народ міг би прогнати вас назад, в межі Італії, котра дана вам великими богами і кордони якої ви не повинні переступати. Клянуся блискавками всемогутнього Юпітера, я сподіваюсь побачити, як засяє Сонце Свободи й зникне ганьба рабства на Землі! Свободи я домагаюсь, свободи прагну, свободу прикликаю, свободу для кожної окремої людини і для народів, великих і малих, могутніх і слабких. А за свободою прийдуть мир, благоденство, справедливість й все те найвище щастя, що ним безсмертні боги дають можливість людині насолоджуватись на землі!

Цезар (на його губах — усмішка співчуття; він слухав уважно, не рухаючись). А потім, благородний мрійнику, а що буде потім?

Спартак. Потім прийде влада права над грубою силою, влада розуму над пристрастями. Потім настане рівність між людьми, братерство між народами, торжество добра у цілому світі.

Цезар (автор підкреслює, що він ставиться до Спартака аж ніяк не з «класовою ворожістю» рабовласника, а, навпаки, зі щирим розумінням, навіть співчуттям). Вислухай мене, Спартак, і як слід подумай над моїми словами: вони підказані добрими почуттями... Здійснити те, що ти замислив, більш ніж неможливо: це фантастична мрія, химера як за цілями, що ти собі поставив, так і за засобами, якими ти володієш.

Ти , звичайно, і сам не вважаєш , що твої двадцять тисяч гладіаторів примусять Рим трепетати. Ти розраховуєш на те, що слово «свобода» привабить під твої знамена колосальну масу рабів. Але нехай число цих рабів сягне ста, ста п’ятдесяти тисяч (а цього ніколи не буде), хай вони завдяки тобі будуть згуртовані залізною дисципліною, хай вони звитяжно битимуться, натхнені мужністю відчаю. Хай буде так! Але невже ти віриш, що вони переможуть чотириста тисяч легіонерів, котрі підкорили володарів Азії та Африки, і що ці легіонери, вільні громадяни (! — І.С.), які живуть в усій Італії на своєму клаптику землі, у своїй власній оселі, не будуть зі страшною люттю битися з рабами, що позбавлені будь-якого майна, людьми, перемога яких загрожує їх розорити? Ви воюватимете, бо вас буде рухати відчай, а їх — інстинкт самозбереження, ви — за те, щоб здобути права, вони — за збереження своєї власності. Хто здобуде перемогу, передбачити неважко.

За чисельністю вони переважають вас, а, окрім того, у кожному місті, у кожній муніципії у них знайдуться союзники, а у вас — вороги. До їхніх послуг — усі багатства державної скарбниці і, що є важливішим, величезні статки патриціїв, на їхньому боці авторитет римського імені, мистецтво досвідчених полководців, інтереси всіх міст і всіх римських громадян, незліченна кількість судів республіки, допоміжні війська, зібрані з усіх кінців світу. Чи досить буде твоєї хоробрості, твердості й твого великого розуму, щоб внести порядок і дисципліну в натовп упертих, диких варварів, приходьків з різних країн (між іншим, саме ці «варвари» через 400 років добили Рим та його систему рабства. — І.С.), які не пов’язані шляхетними традиціями або ж іншими, матеріальними інтересами, і навіть не розуміють повністю ту мету, до якої ти прагнеш? Я повірив був на мить, що ти переможеш, але ні — це зовсім неможливо.

Спартак (промовив це з величною байдужістю). Ну то що ж! Я загину славетною смертю за праведну справу, і кров, пролита нами, оживить дерево свободи, випалить нове тавро ганьби на чолі поневолювачів, народить безліч месників. Приклад для наслідування — ось краща спадщина, що ми залишимо нащадкам.

Цезар (веде розмову, як і раніше, співчутливо). То — велика самопожертва, але безплідна й марна. Я показав тобі, що засоби, які ти маєш, недостатні для досягнення мети, і я доведу тобі, що й сама твоя мети — плід збудженої уяви, принадлива мета, невловимий для людства привид: здалеку він здається живим, вабить, але втікає від тебе тим далі, чим впертіше ти біжиш за ним. Коли ж тобі здається, що ти вже наздогнав його — він раптом зникає в тебе на очах. Відтоді, як люди почали жити спільно, зникла свобода і виникло рабство, бо кожен закон, обмежуючи й звужуючи права одного на користь усіх, тим самим вже зазіхає на свободу окремої людини.

Скрізь і завжди найсильніший та найхитріший буде панувати над натовпом, і завжди знайдеться простий народ, готовий підкорятися. Навіть найкращі, найбільш розумно влаштовані республіки не можуть уникнути цього закону, джерело його — в самій природі людини; свідченням тому — безславний кінець Фів, Спарти й Афін (щодо Афін, чия демократія потім стала засадничою для західних держав, — тут є про що поговорити. — І.С.). У самій нашій Римській республіці (яку саме Цезар і знищить за чверть століття. — І.С.), заснованій на принципі верховної влади народу, всю владу, як ти бачиш, затиснула в кулак купка патриціїв — вони володіють усіма багатствами (а чи можна назвати сучасних українських олігархів «патриціями»? Адже патриції були вихідцями зі знатних, аристократичних, освічених сімей! — І.С.), а , отже, на боці цих патриціїв і сила (Цезар сам був вихідцем із такої сім’ї, але перетнув таки «червону лінію». Чи знайдуться бодай трохи схожі сміливці серед олігархів? — І.С.). Вони влаштували так, що влада над республікою стала передаватись у спадок в їхній касті (теж звучить сучасно! — І.С.). Чи можна вважати вільними чотириста тисяч римських громадян, у яких немає хліба й оселі, немає одежі, аби вкритися від зимових холодів? Вони — жалюгідні раби будь-кого, хто побажає купити їхній голос; право голосу — ось єдине надбання, єдине багатство цих «повелителів світу». Тому слово «свобода» позбавлене в нас сенсу. Це струна, яка завжди знаходитиме відгук у серцях мас, але часто саме тирани чудово вміють грати на цій струні «.

І далі Цезар, який ненавидить зверхність і хамство патриціїв і співчуває плебеям, зізнається Спартаку, що його мета — влада над Римом, а тоді — над світом, і пропонує герою-гладіатору стати його соратником. Той, маючи свою ціль, звісно, відмовляється. У кожного своя доля: Спартак, після тривалого повстання та блискучих перемог, які налякали Рим, загинув у нерівному бою з військом рабовласників, Цезаря через 28 років закололи в Сенаті ті, від кого він найменше міг цього чекати. Але річ не лише в цьому. Наведений діалог, його проблематика долають вузькі часово-просторові межі, бо це вічні питання.

Читання високої історичної прози дає можливість осягати закономірності суспільного буття.