Окупація чи колонізація: уточнення до «уточнень»

Не стану переповідати статтю професора Кульчицького – певен, що постійні читачі «Дня» її уважно прочитали, а ті, хто ще не прочитав, легко знайдуть її на сайті газети. Відтак одразу ж писатиму про головне. Питання про статус України під владою комуністів не є суто теоретичним. Воно є засадничим для політичної, економічної та культурницької практики. Від того, який варіант відповіді на нього ствердиться у суспільній свідомості, наскільки з наукового погляду він виявиться обґрунтованим, до якої міри політичний клас сприйме його та зробить належні висновки, залежить не тільки швидкість й ефективність реформ – залежить, за великим рахунком, життєздатність самої Української держави.

Такі дискусії, присвячені засадничим питанням, не можуть не викликати емоцій – й у суспільстві загалом, і серед науковців зокрема. Це нормально. Адже розвиток соціальних і гуманітарних наук як суспільно значущих явищ є одночасно і зміною самого об’єкту дослідження – певної людської спільноти, в даному випадку – української нації. Спільноти з усіма її світоглядними настановами, глибинними почуттями та морально-етичними нормами.

Згадаймо, як змінювалася суспільна самосвідомість, як «оживала» історична пам’ять під впливом досліджень, присвячених Голодомору. Власне, країна та нація стали іншими внаслідок усвідомлення й трагедії 1932-33 років, і не в останню чергу – завдяки науковим і публіцистичним тестам Джеймса Мейса, в тому числі й надрукованим у «Дні». Звичайно, публіцистичні виступи, адресовані якнайширшій аудиторії, відрізняються від суто наукових, коло адресатів яких об’єктивно є вужчим (але зовсім не зведеним до кількох десятків професорів, як-от у випадку з Голодомором, – йдеться щонайменше про всю інтелігенцію, і не тільки гуманітарну). Проте хіба у суто наукових текстах Мейса не відчувається – і не випадково! – його емоційна напруга?

І що цікаво: у статті професора Кульчицького, як на мене, така емоційна напруга також очевидна (хоч і спрямована вона начебто «проти емоцій»).

Ще одне зауваження, яке допоможе читачам «Дня» краще зрозуміти суть ситуації. Автор цих рядків працює у царині, яка у світі зветься Postcolonial Studies, вже понад чверть століття. Він опублікував за цей час кілька десятків наукових і науково-популярних книг, брошур і статей, присвячених різним сюжетам, пов’язаним зі ствердженням російського та радянського колоніалізму на теренах України, колоніальній політиці другої Речі Посполитої, сучасному російському неоколоніалізму, антиколоніальній боротьбі тощо. Відтак стаття «Україна радянської доби: окупація чи колонізація?» («День», 2018, 10 січня) – не емоційний експромт, а результат багаторічного наукового пошуку, ясна річ, викладений у вимушено тезовій формі (за браком газетної площі – це ж не обсяги книги чи брошури) та у публіцистичній формі, зорієнтованій на компетентного з дуже багатьох питань читача газети. Було б дивно у публіцистичній статті не виходити за межі стислого переліку сухих фактів, чи не так?

І що важливо: зазначене на початку цієї статті питання наразі не має якихось остаточних розв’язань, тим більше, коли йдеться про конкретні історичні ситуації. Доктор історичних наук Кульчицький може мати щодо них свою позицію, а кандидат філософських наук Грабовський – свою.

Один лише приклад. Професор Кульчицький вважає, що на теренах України більшовики розпочали політику «коренізації» не з 1923 року, як по всьому СРСР, а з 1919 року. Моя точка зору полягає в тому, що, навпаки, улітку 1919 року була знищена більшість елементів бодай позірної українізації, які більшовики запровадили було наприкінці 1918-го – ясна річ, у тактичних інтересах, про що відверто згодом говорив голова маріонеткового «уряду УСРР» Християн Раковський. І до цього всі директиви йшли з Москви, а на чолі «уряду» й КП(б)У не стояли українці. Але влітку 1919-го це «зовнішнє управління» було формалізоване: офіційно утворювався воєнно-політичний союз РСФРР й УСРР; п’ять ключових наркоматів – військових справ, народного господарства, залізниць, фінансів та праці, проголошувалися «спільними», тобто напряму керувалися з Москви. У грудні 1920-го до них додалося ще два наркомати: зовнішньої торгівлі та пошт і телеграфу. Разом із тим були ліквідовані т. зв. «українські дивізії» у складі Червоної армії, їх переформатували на звичайні стрілецькі та кінні з’єднання з загальною нумерацією (крім хіба Червоного козацтва Віталія Примакова). Так, на основі 1-ї Української дивізії Щорса була створена 44-а дивізія; розформовані були як 1, 2 і 3 Українські радянські армії, так й Український фронт (управління фронту стало основою для формування 12-ї армії Західного фронту, до якої увійшли війська зі складу 1 і 3 Українських армій, а 2 Українська армія перетворилася на 14 армію Південного фронту. Годі й казати, що ці номінально українські військові з’єднання й об’єднання як утворювалися, так і скасовувалися за директивами з Москви.

Реально ж українізація, на мою думку, справді розпочалася до 1923 року – разом із НЕПом (в УСРР його запровадили з осені 1921-го, на півроку пізніше, ніж у Росії, щоби «викачати» якомога більше збіжжя та інших ресурсів). Початок НЕПу означав і вимушену легалізацію та відродження українського кооперативного руху; не випадково Дмитро Мануїльський писав: «Специфіка українських умов починається там, де мова йде про справжню українську кооперацію». Слід зауважити, що українська кооперація була надзвичайно потужною, вона мала мільйони членів, власні виробництва і видавництва, фінансові установи; разом із тим, як пізніше писав Сталін. вона була «засмічена» націоналістами. Проте більшовики змушені були йти на поступки українській масі, надаючи чимало прав УСРР, аж до права мати власний орден Трудового Червоного прапора (це теж 1921-й), скасоване (як і всі інші права) під час Голодомору. Саме тоді щось на кшталт «московського протекторату» УСРР перетворюється на колонію. Тож маємо трансформації з окупованої території на протекторат, а з нього – на колонію. Звичайно, всі ці поняття є певними абстракціями; так, окупація поєднувалася з колоніальним визиском, а статус «протекторату» (за всієї умовності цього терміну) з початком колективізації та індустріалізації став швидко розмиватися. Проте, як на мене, ці поняття відображають головний вимір становища радянської України в історичний даний період.

Утім, головне тут – це питання про відновлення – в інших формах, під іншими гаслами  та прапорами – колоніального статусу радянської України в межах СРСР. У статті «Засадниче питання без емоцій» С.Кульчицький уник відповіді на нього. Позаторік же він узагалі в одному з інтерв’ю категорично заперечив колоніальний статус України і в Російській імперії, і в СРСР. Тим часом – як на мене – без застосування напрацьованих уже у світі політико-економічних технологій деколонізації Україна й надалі перебуватиме у «сірій зоні» Європи, звідки вона у 2014-му ціною величезних зусиль і крові почала було вибиратися. Щодо необхідності деколонізації я повністю солідарний із Володимиром В’ятровичем, розіходячись з ним з деяких інших питань.

І наостанок. У статті «Засадниче питання без емоцій» декілька разів ужито термін «треба уточнити твердження С.Грабовського». Уточнення до текстів Сергія Грабовського може робити у разі потреби лише сам Сергій Грабовський, так само, як до текстів Станіслава Кульчицького – Станіслав Кульчицький, до текстів Петра Кралюка – Петро Кралюк і так далі. Все інше виходить за межі науки та наукового етосу і повертає нас до практики «директивних» статей газети «Правда» відомих часів.