«Німці кидали у полум’я і малолітніх дітей…»

22 червня – День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні

В роки Другої світової війни гітлерівці спалили – разом з їх жителями – сотні українських сіл. Тих, хто зумів вирватись з вогняної пастки, розстрілювали і добивали прикладами.

«ПРО МИРНЕ НАСЕЛЕННЯ НЕ ЗАВЖДИ ДУМАЛИ…»

Ще не затихли залпи Другої світової, як весь світ дізнався про трагедію білоруського села Хатинь, яке у березні 1943-го було спалене німецькими карателями. Тоді загинуло 149 його жителів,  в тому числі 75 дітей.

Давно знає світ і про долю чеського та французького сіл Лідице і Орадур-Сюр-Глан, які теж – з кількома сотнями мешканців – спіткала подібна доля. Але й сьогодні, на 75-му році після Перемоги над німецьким нацизмом, навіть в Україні не всі знають про те, що фашисти пустили за димом сотні населених пунктів, прирікши на мученицьку смерть десятки тисяч їх жителів!... Найбільше таким чином було знищено населених пунктів у Житомирській області – 112, найменше – на Львівщині – 1.

За часів радянської імперії офіційною версією нищення таким варварським способом сіл і людей була «звіряча жорстокість фашистів, людиноненависницька політика верхівки Третього рейху і мужність радянських людей, які чинили ворогу відчайдушний спротив». Хіба можна не погодитись з таким твердженням? Звісно, що ні. Але…

Впродовж десятиліть усіляко замовчувались й інші чинники, які провокували нацистів на таку жорстокість. Один з них – партизансько-диверсійні групи, сформовані з перших днів війни НКВС і залишені в тилу для боротьби з окупантами: їх налічувалось, за неповними даними, понад півтори тисячі, а їх чисельність становила майже 35 тисяч осіб!

З часом їх кількість значно збільшилась, як збільшилась і територія, на якій вони діяли. За часів СРСР їх діяльність усіляко героїзувалась, а масштаби збитків, завданих ворогу, штучно завищувалась. Насамперед самими ватажками партизанських загонів, які після війни засіли за написання мемуарів-спогадів.

Звісно, що боротись з ворогом, який з перших днів війни показав своє звіряче обличчя, потрібно було. І у більшості своїй партизани це й робили, за що їм честь і хвала. Але, разом з тим, були й інші випадки, коли своїми непродуманими, а то й навмисними діями, вони провокували німців на ще більшу жорстокість. Як згадував наприкінці 50-х років легендарний Сидор Ковпак, їхні дії «не завжди були продуманими, не завжди брались до уваги інтереси мирного населення». Більш того, Сидор Артемович зізнавався, що Москва вимагала не рахуватись з цими інтересами, мовляв, якщо після ваших акцій потерпатиме місцеве населення, то  це лише викликатиме у нього лють до гітлерівців. Тож чи не тому найбільше постраждали села Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини – найбільш лісистих регіонів, де був найбільше розвинений партизанський рух?...

4 листопада 1941 року до села Баранівка прибули – для ночівлі – 6 солдатів вермахту. При собі мали документи, призначені для командування сухопутними військами. Про це дізналися партизани, які в ніч на 5 листопада атакували будинок, де вони знаходились. При цьому 4-х німців вбили, захопивши документи. Але вже наступне село було оточено силами двох німецьких батальйонів. Солдати зігнали людей в центр села, вимагаючи видати нападників. Але «народні месники» завчасно залишили село. Тож розлючені гітлерівці розстріляли 10 заручників і спалили село, засноване ще в першій половині XVII століття. Виникає запитання: потрібно було вбивати 4 німців, цим самим підписавши смертний вирок українським селянам?

Це був далеко не поодинокий випадок. Навесні 1942 року в лісах Волині сформувалась група партизанів, до якої увійшли колишні партійні та радянські працівники, чекісти, які не встигли евакуюватись. І почали влаштовувати «акції відплати», нападаючи здебільшого на поліцаїв. Так, вони атакували поліцейську дільницю у селі Кортеліси, де перебувало 11 гітлеріських поплічників. Їх, звісно, знищили, гордовито заявивши селянам, що «така доля спіткає усіх, хто прислужуватиме ворогу». Незабаром село стало партизанською столицею, як назвав його один із партизанських ватажків у своїх післявоєнних мемуарах. Натомість «забув» згадати про те, до якої трагедії це призвело: 22 вересня 1942 року Кортеліси і навколишні хутори були оточені фашистами, які почали виганяти їх жителів з домівок, зганяючи  до центру села. Тих селян, родичі яких служили в допоміжній поліції або співпрацювали з німецькою адміністрацією, відправили до найближчого села. А решту  загнали до школи, церкви відразу підпаливши їх. Люди намагались вирватись з вогню, але потрапляли під німецькі кулі. Протягом дня в Кортелісах і навколишніх хуторах було живцем спалено або розстріляно близько 3 тисяч людей!..

«УБИВАЛИ НА ПОДВІР’ЯХ І У ВЛАСНИХ ХАТАХ, РОЗСТРІЛЮВАЛИ ПРОСТО В ЦЕРКВІ…»

Абсолютна більшість жителів спалених сіл  гинули у вогні мучинецькою смертю. Але декому щастило вижити. Марія Савонько, жителька поліського села Козари, одна з них. Після війни вона так згадувала пережите жахіття:

«Повставали ми раненько. Надворі ледь сіріло. Старшенька моя дочка, десятикласниця, вийшла з хати по воду. А за хвилину чую зойк, глухі удари. Кинулась у сіни. Карателі добивають прикладами Ганнусю. Я закричала дико, і автоматна черга вдарила в груди… коли я прийшла до тями, побачила, що лежу в хаті, у купі трупів, у крові своїх дітей: Ганнусі, Оленки, Євдокії, Гриші. У колисці забитий онучок, а поруч — його мати, моя невісточка Маруся.

До хати забігли поліцаї, спорожнили шафу, шухляди комоду, тягли через поріг клунки з нашими речами, потім розлили гас і підпалили. А в мене сили немає підвестися. Полум’я швидко охопило все навколо. З тріском лопнуло і розсипалося віконне скло. Я почала задихатися… Не пам’ятаю, як виповзла надвір. Свіже повітря додало крихту сили. Огледілася. Горіли і валилися сусідні хати, чулися страшенні крики, тупотіння ніг, стрілянина. Я ледве доповзла до картопляної ями, звалилася у студену воду, знепритомніла… Троє діб пролежала у крижаній воді. Потім ті, хто врятувався, знайшли мене, виходили…».

Односельчан Марії убивали на подвір’ях і у власних хатах, розстрілювали просто в церкві, де селяни намагалися знайти порятунок, палили зігнаними у дерев’яні стодоли. До вечора 11 березня 1943 року було знищено близько 5 тисяч селян, з яких понад тисяча – діти.

А ось спогади Анатолія Скрипки – ще одного очевидця  трагедії:

«Мені було 16 років, коли  увірвались гітлерівці. Вони під’їхали до нашого дому на машині й одразу ж почали стріляти. Ми встигли вискочити з дому і кинутися бігти. Гітлерівці обстріляли нас з кулемета. Ті, що лишилися живими, скотилися в канаву і поповзли до найближчої садиби. Там ми залізли у підвал, де вже сиділи жінки, старі, діти. Чуємо, до двору заїхала машина. Фашисти оточили підвал і наказали виходити. Ми вийшли. Нас вишикували в шеренгу і почали стріляти з автомата. Ми з матір’ю кинулися бігти. Куля наздогнала мене, і я, поранений у ногу, впав. Мати, поранена в груди, впала на мене. Гітлерівець добив мою маму з пістолета. Я втратив свідомість. А коли прийшов до пам’яті, знову поповз у підвал. Там сидів Микита Стельмах і якась жінка з хлопчиком на руках. Вона злякалась мене і вибігла у двір. Жінка з дитиною вилізла на дах сараю, а Стельмах, побачивши свою дружину і двох малих дітей мертвими, закричав не своїм голосом. Гітлерівець повернувся. Стельмах кинувся на нього і схопив убивцю за горло. На крик прибігли інші фашисти, застрелили Микиту, підпалили хату, сарай і дали чергу з автомата по підвалу. Але в мене не попали. Я бачив, як у вогні билася жінка з дитиною. Вона закутала хлопчика і кинула в сніг. Гітлерівець підхопив його на багнет і кинув у вогонь. Мати закричала, як божевільна, і кинулася за дитиною в полум’я».

 МІЖ ДВОХ ВОГНІВ         

Серед окупантів були більш-менш тверезо мислячі люди. Наприклад, один із чиновників адміністрації райхскомісара України Еріха Коха Гайнц фон Хомайєр 15 жовтня 1943 року відправив до міністра А. Розенберга листа. У ньому, зокрема, було сказано:

«Керуючи країною, необхідно позитивно до неї ставитися, прагнути до розуміння і співчуття, а не відмовляти в них… Я не можу очікувати, що за мене буде боротися той, кому я, в якості винагороди, обіцяю рабство. Не можна безкарно позбавити залишків людської гідності навіть найбільш жалюгідних людей. Це істини загальнолюдського характеру, а не докази слов’янської неповноцінності. Я дуже часто запитував своїх колег, як вчинили б ми у випадку, якби Німеччиною подібним чином керувала інша держава, як це робимо ми в Україні? Відповідь була завжди одна: всі ми стали би партизанами! (…) Ми не можемо перетворити в негрів 40 мільйонів людей, які від природи мають білу шкіру. Ми як затяті вороги більшовизму в Європі, не можемо насаджувати рабство».

Однак вище керівництво гітлерівської Німеччини, яке сповідувало тактику випаленої землі, до подібних висловлювань не прислуховувалось. Тож не дивно, що жертвами гітлерівських каральних операцій, в ході яких спалювалися села, стали майже 50 тисяч селян. Понад 70 відсотків з них – діти, жінки, люди похилого віку.

Але заради справедливості слід сказати і про те, що свій «внесок» у спалення дотла сіл зробили і радянські партизани. Своїми непродуманими, а то й навмисними провокативними діями вони зайвий раз підштовхували гітлерівців до проведення каральних акцій. І наші селяни за 2-3 вбитих гітлерівських солдатів розплачувалися життями сотень, а то й тисяч власних.