Незнаний «Капітал»

Ігор Сюндюков зробив дуже слушну й корисну річ: нагадав про ювілейну дату з часу виходу у світ першого тому марксового «Капіталу» (див.  «День» №163—164 від 16 вересня 2017 року). Резонним є і його заклик до подальшого вивчення й обговорення ідей Маркса. Тим більше, що у світі досі сотні мільйонів людей (я не рахую населення «червонопрапорних» держав, тобто «марксистів за народженням») щиро вважають себе марксистами, не маючи зеленого уявлення про «автентичного Маркса», і так само сотні мільйонів людей категорично не хочуть нічого чути про Маркса   — на тих же підставах. Із власного досвіду: десять років тому довелося бути підряд у двох прямих телеефірах з нагоди чергового ювілею того ж першого тому «Капіталу», так от, депутат-комуніст стверджував, що «Капітал» — це дуже добре, бо містить програму руху до комунізму, а депутат-нацдем наполягав, що «Капітал»      — це дуже погано, бо містить програму руху до комунізму. Між тим у жодному томі «Капіталу» Маркс не вживає поняття «комунізм». І не випадково.

Отож дозволю собі ділом відповісти на заклик Ігоря Сюндюкова. Про Маркса-політика й Маркса-науковця я вже писав у статті «Маркс проти Маркса, або Чому неможливий комунізм?» («День», №34, 2010), а більш детально про тоталітарні ідеї, висловлені у «Маніфесті комуністичної партії» та втілені Сталіним, — у цілій низці дописів. Сьогодні ж я маю на меті зосередити увагу саме на доробку Карла Маркса як науковця-дослідника.

Поділ доробку Карла Маркса на твори «молодого» та «зрілого» видається певним спрощенням. Усе куди складніше. Молодий Маркс — цілісна постать, і в філософії, і в поезії, і в політиці, а от зрілий — починаючи з «Маніфесту...» — це людина, розчахнута на політика-ідеолога та науковця-дослідника. Це саме, тільки дещо меншою мірою, стосувалося й Енгельса. Тобто має йтися не лише про ті чи інші ідеї, а й про внутрішню трагедію автора «Капіталу».

У першому томі «Капіталу» та підготовчих роботах до нього було детально (виходячи з теорії «трудової вартості») проаналізовано процес утворення доданої вартості, описано механізм капіталістичної експлуатації та накреслено вихід із майбутньої цивілізаційної кризи, яким він уявлявся Марксу: заперечення приватної власності, яке є поверненням до такого різновиду індивідуальної власності, що водночас є й власністю громадською. Тривалий час майже всі марксисти трактували це як просту націоналізацію великої власності чи її усуспільнення під робітничим контролем і при цьому примудрялися випустити чітко прописаний висновок: наслідком економічних і політичних процесів стане «суспільство асоційованих виробників», яке поставить під контроль продуктивні сили й вивільнить їхній розвиток від пут, спричинених пануванням приватної власності. При цьому на місце цієї власності постане не державна, як у «Маніфесті...», а індивідуальна (individual property), яка збереже досягнення капіталістичної ери й стане основою суспільної, соціально значущої власності (social property).

Розшифровка цієї формули міститься у третьому, незавершеному й виданому після смерті Маркса томі «Капіталу». Йдеться про «скасування капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва», тобто про кооперативні виробництва й акціонерну власність робітників, яка дає їм змогу долучатися до управління виробництвом. «Капіталістичні акціонерні підприємства, як і кооперативні фабрики, — писав Маркс,    — слід розглядати як перехідні форми від капіталістичного способу виробництва до асоційованого». Цю ідею розвинув Енгельс: «Капіталістичне виробництво, яке ведеться акціонерними товариствами, це вже більше не приватне виробництво, а виробництво в інтересах багатьох осіб, що об’єдналися». Ну, а кооперативи тим більше не приватні структури, бо тут складаються докупи не тільки фінанси, а й продуктивні можливості, жива праця суб’єктів виробничого процесу. Це      — принципово інша якість, ніж просто сума капіталів у якомусь тресті; власне, цю ідею й підхопив Ленін, 1922 року під час своєї хвороби простудіювавши третій том «Капіталу» (в оригіналі, бо російського перекладу ще не було) і заявивши про «докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм» та про соціалізм як «лад цивілізованих кооператорів»; мовляв, спершу доведеться йти «до створення основних передумов цивілізації», а потім уже спробувати втілити тим чи іншим способом комуністичні ідеї; процеси ці триватимуть десятиліття, покоління, епохи, інакше — «всеросійська м’ясорубка». Проте вже було пізно; тяжко хворий Ленін зі своїми небезпечними для партії ідеями опинився у штучно створеній ізоляції у Горках і чесно відзначив: «Ми ущент провалилися».

Але повернімося безпосередньо до «Капіталу». До його першого тому у силу логіки матеріалу ввійшли далеко не всі підсумки роздумів Маркса, зафіксованих у його підготовчих рукописах (Grundrisse). Там містяться висновки щодо наукового характеру економіки, коли «процес виробництва виступає не як підпорядкований безпосередній майстерності робітника, а як технологічне застосування науки», коли праця робітника стає не ключовим вузлом, а «всього лише моментом процесу виробництва». З’являються поняття «всезагального суспільного знання», «всезагального інтелекту», згідно з чим має бути перебудований процес соціального життя, «суспільних продуктивних сил у формі знання» тощо — можна було б наводити й наводити цитати про те, що радикально змінюється сама суть виробництва («системи машин», «автоматизованого процесу»), яке тепер буде визначатися рівнем науки і техніки, а не фізичною працею. Здавалося б, сказавши «а», треба сказати й «б»: головними діючими особами процесу виробництва тепер стають інженери, менеджери, науковці й технологи, а найбільш цінною власністю — наукові знання. Але Маркс, схоже, злякався власних висновків і відбувся тезами про «всезагальну працю», яка стає на місце фізичної, і про вільний час як час для «повного розвитку індивіда», — а сам цей розвиток, мовляв, перетворюється на «найбільшу продуктивну силу». Якщо перекласти це нормальною мовою, то воно й означатиме      — не пролетар, а інтелектуал став рушієм прогресу, і все вирішуватиме власність не на верстати та залізниці, а на знання та на голови, в яких вміщене це знання. Бо ж яка ще може бути «всезагальна праця», крім інтелектуальної? Ані оранка поля трактором, ані керування літаком, ані робота навіть за модерним верстатом.

Частково ці ідеї увійшли до третього тому «Капіталу»; невипадково Енгельс спробував розплутати «діалектичний клубок суперечностей» і під кінець життя повів мову щодо «пролетарів розумової праці», тобто інтелектуалів, які стають органічною частиною робітничого руху. Проте й він не наважився прямо сказати «б»...

А ще у ході своїх студій Маркс, схоже, несподівано для себе самого, виявив: в індустріальному суспільстві, заснованому на машинній праці, навіть на досконалих цілком автоматизованих системах машин, жадане ним звільнення людини, її повернення до себе неможливе. «Царство свободи починається в дійсності лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, за суттю речей воно лежить по той бік матеріального виробництва». Тим часом адекватний машинному, навіть системно-автоматизованому (про нього — річ фантастичну за тих часів — також ідеться у цих текстах) виробництву спосіб організації виробництва — це капіталізм. А за Марксом, доки певний спосіб виробництва не вичерпає можливості свого розвитку, він не йде з арени історії. Отже, комунізм навіть теоретично неможливий, допоки існує індустріальне суспільство. Подолання приватної власності стає можливим, коли в основі виробництва постає сила природи, «приручена» людиною, трансформована нею, коли наука і знання стають основою суспільного виробництва, а вільний час — мірилом багатства, коли праця за межами абсолютно необхідного для життя стане «загальною потребою» і коли реалізується історична місія капіталу, і «всезагальне працелюбство... розвинеться як всезагальне надбання нового покоління».

Це відкриття, а також висновок про принципову відмінність сільського господарства від промисловості (який був зроблений, як на мене, під впливом праць Сергія Подолинського), що її Маркс спробував подолати за допомогою запровадження понять двох різновидів земельної ренти, але не зовсім удало, і мали наслідком те, що другий том «Капіталу», повністю готовий через кілька років після виходу першого, Маркс не захотів друкувати, а третій том так і залишив недописаним, намагаючись вийти за межі власних упереджень.

А те, що такий рух був, засвідчує, крім усього іншого, те, що на схилку віку Маркс зазначав, що «ми не заперечуємо, що існують такі країни, ... в яких робітники можуть досягти своїх цілей мирними засобами»; після смерті свого друга Енгельс, намагаючись виплутатися із цієї ситуації, ввів поняття «пролетарі розумової праці» і почав наголошувати на тому, що революція не потрібна у країнах із загальним виборчим правом, оскільки це «країни, де народне представництво зосереджує у своїх руках усю владу, де конституційним шляхом можна зробити все що завгодно, якщо тільки маєш за собою більшість народу». Насторожує, втім, оце «все, що завгодно», проте знов-таки не випадково Маркс й Енгельс застосували у цей час поняття «демократія робітничого класу» і зазначили, що від капіталістів можна буде відкупитися, і це стане оптимальним варіантом.

Та при цьому ні Маркс, ані Енгельс не дезавуювали своїх насичених радикальною ідеологією попередніх творів, зокрема, «Маніфесту...», ба більше — перевидавали його з передмовами на підтвердження правильності основних ідей, щоправда, дистанціюючись від надмірного насильства, попри те, що на початку 1850-х Енгельс у листі до Маркса назвав Союз комуністів, програмним документом якого був «Маніфест...», «отарою віслюків»...

Отож страх перед власними науковими висновками і небажання переглянути свої невірні ідеї призвели до того, що «отари віслюків» у ХХ столітті, за даними «Чорної книги комунізму», знищили близько 100 мільйонів людей.