(Не)Збанкрутілий Маркс

Масштаб (калібр) особистості, осягнутий хай навіть інтуїтивно, мимоволі зобов’язує до відповідальності в оцінках. Можна як завгодно ставитися до спадщини, життя і справ Карла Генріха Маркса, народженого 5 травня 1818 року в стародавньому  німецькому місті Трір (будинок, де він з’явився на світ, збережено, зараз там музей Маркса) у родині порівняно успішного місцевого адвоката єврейського походження, сина раввіна, котрий перейшов у християнство. Можна клясти його як «предтечу тоталітаризму», «провісника ГУЛАГу», оголошувати, що жодне з пророцтв Маркса не здійснилося, пускати «блискавки» на весь лівий рух як такий.

Можна, навпаки, несамовито боронити істинність усіх розробок «класика», особливо тих, де йдеться про класову боротьбу, диктатуру пролетаріату, зубожіння трудящих та додаткову вартість — і стверджувати, всупереч фактам, що «вчення Маркса є всесильним, тому що воно є вірним» (зауважимо, що недарма Ленін вжив слово «вчення», по суті «віровчення», а не «теорія», «метод», «думки», при тому, що сам Маркс завжди претендував на «науковість» ним створеного). Отож, варіантів оцінки є більш ніж достатньо. Проте не варто забувати: йдеться про постать, чий вплив на історію людства (щоправда, не за тривалістю в часі!) можно цілком зіставити із впливом великих релігійних учителів Європи й Азії й відчутно перевищує вплив будь-яких інших «чистих інтелектуалів». Лише це одне спонукає до зваженості суджень про Маркса.

Передовсім дивують й вражають контрасти його життя, долі й «посмертного» розвитку його ідей. Тверезий раціоналіст, матеріаліст, переконаний атеїст, спадкоємець ХVІІІ століття («Віку Розуму»), який не раз закликав сумніватися в усіх, здавалося б, непорушних істинах, нічого не брати на віру, залишився в історії як творець «вчення про особливу місію пролетаріату», вчення, як слушно зауважив ще Іван Франко, а трохи згодом Микола Бердяєв, по суті, (квазі)релігійного, такого, що потребувало насамперед віри, а не наукових аргументів (що зовсім не означає, ніби критика Марксом тогочасного капіталізму не була науковою!). Далі. Людина, яка дійшла фундаментального для себе висновку: «Філософи досі лише пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», присвятила цьому безліч зусиль (і як політик, і як мислитель, і як журналіст), — померла в березні 1883 року, в добу стабілізації європейського, здебільшого монархічного, «старого ладу». За домовиною Маркса йшло лише 15 людей...

Проте ХХ століття, від 1914 року починаючи, стало (зовнішньо!) тріумфом марксизму, причому здебільшого в його радикальному варіанті (хоча і європейські реформісти — соціал-демократи теж, використовуючи окремі ідеї Маркса, теж докорінно змінили свої суспільства). Але ось парадокс: саме ХХ століття, всупереч Марксовим гаслам «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» або ж «Пролетарі не мають Вітчизни!», стало, по суті, століттям потужного злету націй, національної свідомості й націоналізму, чого Маркс, схоже, не повною мірою передбачав. Отак — водночас тріумф і поразка... Примітно, що зараз ми, судячи з усього, маємо глобалістський «порядок денний», який «по-гегелівськи» (Маркс дуже любив це описувати) «знімає суперечності між «застарілим» класовим підходом та «небезпечним» націоналізмом (причому в цей останній термін вкладається все, що завгодно!). Чи матиме це успіх? Побачимо...

Заслуговують на увагу й колізії особистого життя творця «Капіталу». Юнак-ідеаліст, у 18-річному віці він написав у випускному шкільному творі такі рядки: «Якщо людина працює лише для себе, вона може, мабуть, стати знаменитим вченим, великим мудрецем, блискучим поетом, але ніколи не зможе стати справді досконалою й великою людиною». Молодий Карл підкорив серце красуні-аристократки Женні фон Вестфален (їхнє кохання було «вулканічним», Женні була на чотири роки старша за нього; батьки категорично заперечували проти їхнього шлюбу, проте молоді люди — спочатку, 1837 року, були таємні заручини — таки стали чоловіком і дружиною). У них народилося шестеро дітей: Женні, Лаура, Едгар (помер у 8 років від сухот), Генріх, Франциска (обидва померли в  перші два роки життя), Елеонора. Дружина від руки переписала тисячі сторінок його творів. Про обставини життя родини Марксів у еміграції, в Лондоні, дає деяке уявлення такий його лист 1853 року: «Моя дружина хвора. Моя дочка Женні хвора. У мене немає грошей ані на  лікаря, ані на ліки. Впродовж 10 днів уся родина харчувалася тільки хлібом і картоплею. Дієта ця не є доброю в умовах лондонського клімату. Ми заборгували за квартиру. Рахунки за хліб, зелень, молоко, чай, м’ясо — всі не сплачені». Був випадок, коли Карл спробував продати деякі речі з родинного срібла, привезеного дружиною з Німеччини (нужда змусила!), був затриманий поліцією за підозрою у крадіжці — врятувала його Женні, яка запевнила, що то речі їхньої родини... Женні фон Вестфален померла 2 грудня 1881 року від невиліковної хвороби — раку печінки. Чоловік пережив її лише на 15 місяців, увесь цей час він завжди носив із собою фото Женні, зроблене на склі. Донька Елеонора згадувала: «Ми знайшли її у кишені його піджака після його смерті»...

ХОЧ БИ ЯК ОЦІНЮВАЛИ МАРКСА — ЯК ГЛИБОКОГО ТА СПРАВЕДЛИВОГО КРИТИКА «ВИРАЗОК» КАПІТАЛІЗМУ ХІХ СТОЛІТТЯ ЧИ ЯК ТОТАЛІТАРНОГО МИСЛИТЕЛЯ, ВОРОЖОГО БУДЬ-ЯКІЙ ДЕМОКРАТІЇ, 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ ЙОГО НАРОДЖЕННЯ ДАЄ ПІДСТАВИ ПРОАНАЛІЗУВАТИ ЧИСЛЕННІ СУПЕРЕЧНОСТІ МАРКСИСТСЬКОГО ВЧЕННЯ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

А тепер — про Маркса як мислителя, головне — про суперечності його ідей. А таких суперечностей неймовірно багато, і то далеко не другорядних. Назвемо лише найбільш виразні з них.

1. З одного боку, в працях «основоположника» фіксується бурхливий розвиток промислового капіталізму; з іншого боку, висловлюється переконання у кризовому стані капіталізму і переході його в не дуже віддаленому майбутньому до посткапіталістичного ладу (це таки трапилося, тільки «не зовсім» так, як це уявляв сам Маркс!).

2. Маркс не раз підкреслював, що жодна з суспільних формацій не йде з історичної арени, допоки вона не надасть достатнього простору для розвитку продуктивних сил. Проте хоч у 1870 — 1880-х роках для Маркса і Енгельса стало зрозумілим, що капіталізм ще не вичерпав усіх можливостей свого розвитку, загальний «вирок» йому залишився чинним. Більше того, саме тоді Маркс активно розвивав учення про «диктатуру пролетаріату» («Критика Готської програми», 1875 р.).

3. У «Маніфесті» Маркс постулював мету пролетаріату: знищення приватної власності! В останні роки життя, спостерігаючи за появою нових акціонерних товариств, він робить висновок: «Це скасування капіталу як приватної власності в рамках самого капіталістичного способу виробництва (!)».

4. Подолання анархії капіталістичного виробництва Маркс вбачав у ліквідації закону вартості, товарно-грошових відносин, конкуренції та ринку. Водночас у ринку він знаходив (знову ж таки, на схилі років) створений самою історією унікальний механізм виявлення кількості суспільно необхідної праці, втіленої в товарі. Але в такому разі альтернативи ринку немає!

5. Ставлення до держави: з одного боку, безперечно, наявні риси відомого «державного соціалізму», з іншого — Маркс багато писав про «вільне самоврядування» як засіб перетворення капіталістичного способу виробництва (цілком реформістський підхід, розвинутий соціал-демократією Європи).

6. Важливі Марксові думки про подолання відчуження людини від власності, від суспільства взагалі, від культури. Але шлях для цього подолання він бачив у соціальній революції, по суті, насильницькому перетворенні суспільства. ХХ століття дало в цьому сенсі страшний досвід...

Це лише деякі (дуже стислі через формат статті) спостереження над суперечностями Марксового вчення. Але не менш суперечливими були й оцінки спадщини Маркса сучасниками й нащадками. Наведемо окремі з них. Є дуже багато критичних. Так, відомий російський філософ Сергій Булгаков писав: «Маркс передрікає пришестя соціалізму, як астрономія — місячне затемнення, і задля здійснення цього місячного затемнення... організує партію!» (це 1907 рік). Видатний німецький мислитель ХХ століття Карл Ясперс стверджував, що «науковий марксизм дав надзвичайно плідний метод пізнання, проте як абсолютизоване тотальне вчення в галузі філософії історії та соціології він перетворився на манівці — що може бути доведене науково — на світогляд, ґрунтований на фантазіях». Нарешті, відомий сучасний філософ Карл Поппер підкреслював, що існує безліч різноманітних шляхів історичного розвитку, в той час як марксизм догматично відстоює думку про відсутність таких альтернатив. Дуже цікавим є й вислів Михайла Бакуніна, всеєвропейськи знаменитого революціонера, філософа-анархіста: «Якщо взяти найполум’янішого революціонера й дати йому абсолютну владу, то через рік він буде гіршим за будь-якого царя!» (Ці пророчі слова були написані ще 1872 року, за життя Маркса!)

До речі, Бакунін добре знав Маркса й залишив унікально цінні спогади, що допомагають зрозуміти особисті риси автора «Маніфесту!». Ось, що він писав: «Маркс — людина дуже потужного розуму і, окрім того, вчений у найширшому й найбільш серйозному сенсі цього слова. Це — справді глибокий економіст... Крім того, Маркс, безумовно, відданий справі пролетаріату. Ніхто не має права в цьому сумніватися; він присвятив усе своє життя цій справі». Але уважно прочитаємо, що Бакунін розповідає далі: «Ось його заслуги. Проте в кожній медалі є зворотній бік, будь-яке світло дає тінь. У Маркса, отже, є свої недоліки. Вони такі: 1)У нього спільна вада усіх професійних учених: він доктринер. Він абсолютно вірить у свої теорії і «з висоти» своїх теорій зневажливо ставиться до всіх. Наповнений знаннями і розумний, він, звичайно, має свою партію, ядро сліпо відданих друзів, які клянуться його словами, думають тільки його думками, бажають лише того, що хоче він, словом, які його боготворять і обожнюють — і саме цим його псують і вже серйозно зіпсували. 2) До цього поклоніння собі самому у своїх абсолютних теоріях у Маркса додалася як природний наслідок ненависть не лише до буржуа, але й до всіх тих, навіть соціалістів і революціонерів, хто насмілюється йому суперечити і відстоювати ідеї, відмінні від його теорії». (Отут і «виринають» тіні Леніна та Сталіна!)

І резюме Бакуніна, справді актуальне: «Ніколи не можна довіряти владу жодній людині, хоч якою б геніальною та «увінчаною» чеснотами вона була; тому що, згідно із законом, притаманним владі як такій, будь-яка влада неодмінно несе в собі зловживання владою, і будь-який уряд, хай навіть обраний на всезагальних виборах, непереборно прагне до деспотизму». Це заявлено не 2018 року, а ще півтора століття тому...

***

А як же бути зі спадщиною Маркса? Попри те, що багато його думок наче «скидають у прірву» одна одну — є серед них чимало таких, котрі геть не застаріли. Приміром така: «Сутність людини не є абстрактом, притаманним окремому індивідові. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин». Або ж: «Мета, для досягнення якої потрібні неправедні засоби, не є праведною метою!» Отож, цього мислителя варто читати дуже уважно...