Неоднозначна особистість

Петро Ратенський — волинянин, який став духовним покровителем Москви

Північно-Східна Русь, заснована в Заліссі молодшої гілкою князів Мономаховичів, з самого початку активно заселялася вихідцями з південноруських земель. З цієї причини багато нинішніх російських міст — Володимир, Звенигород, Білгород, Галич, а також річки — Трубіж, Почайна, Либідь та ін. мають однакові з українськими назви. У самому Володимирі, який став столицею Північно-Східної Русі, були закладені такі ж, як у Києві храми та монастирі, а також побудовані Золоті ворота. Не менш потужним у Заліссі був культурний і духовний вплив південної Русі. Він особливо посилився після того, як південноруські землі, які межують зі степом, були розорені татаро-монголами. Київ — духовна столиця Русі, у другій половині XIII століття зазнав занепаду. За описами мандрівників, княже місто на пагорбах стояло в руїнах, а на Подолі ледь налічувалося дві сотні будинків. Після чергового спустошливого набігу хана Тохти митрополит Київський і всієї Русі Максим змушений був перенести свою резиденцію у Залісся — спочатку в Брянськ, а потім до Володимира.

У ці смутні часи на іншому краю Руської землі — в Галицько-Волинському князівстві народився хлопчик, який мав відіграти визначну роль у становленні та підйомі майбутньої Росії. Уродженець Волині Петро Ратенський увійшов в історію як перший митрополит Московський. Його називають небесним покровителем Москви, а православна церква ще 1339 року зарахувала митрополита Петра до лику святих. Згідно з житієм Петра Ратенського, народився він у благочестивій і побожній сім’ї Феодора і Євпраксії. Ще до народження сина Господь відкрив Євпраксії уві сні незвичайну долю її хлопця. Розповідають, що Петро з дитинства був недорікуватий і нетямущий, але, завдяки дивному явищу якогось святого чоловіка, «відкрилися уста Петрови і освітилися думки світлом».

У 12 років Петро пішов у монастир, де вивчав книжкові науки і виконував монастирські послушності. Узимку і влітку носив воду, прав одяг чернечої братії, і перший за церковним дзвоном приходив до церкви для нічних і денних богослужінь, благоговійно стояв на службі, ніколи не притулившись до стіни, і останній виходив з храму. Багато часу майбутній святитель приділяв вивченню Біблії і мистецтва іконопису. Згодом він був висвячений у ієромонахи і оселився відлюдником на річці Рать, де виник Новодворський монастир.

1325 РОКУ МИТРОПОЛИТ ПЕТРО ПЕРЕНІС МИТРОПОЛИЧУ КАФЕДРУ З ВОЛОДИМИРА ДО МОСКВИ, І САМЕ ЦЕ ЙОГО РІШЕННЯ ДОСІ НЕОДНОЗНАЧНО СПРИЙМАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ

Прославився Петро тим, що ніколи не дратувався, був доброзичливим до оточуючих і ніколи не відпускав мандрівника з порожніми руками. Іноді, не маючи, що подати, роздавав написані ним власноруч ікони. Про доброчесного ігумена монастиря стало відомо далеко за межами обителі. Щоб почути духовні настанови святого подвижника, в монастир приїжджав галицький князь Юрій Львович. Одного разу обитель відвідав і митрополит Київський і всієї Русі Максим. Ігумен подарував митрополиту ікону Божої Матері, яка згодом отримала назву Петровської. Коли митрополит Максим помер 1305 року, на Русі почалася боротьба за митрополичу кафедру. Галицький князь Юрій Львович бажав перетворити волинську єпархію на митрополію. Для цього він умовив Петра їхати до Константинополя з грамотою. У своєму посланні він звернувся до Патріарха з проханням поставити Петра Волинським митрополитом. Таким чином князівство Юрія Львовича стало би центром православ’я на Русі.

У той же час великий князь Тверской і Володимирський Михайло послав до Константинополя свого ставленика на Володимирську митрополичу кафедру. Назрівав розкол православної Церкви на Русі. Як свідчать перекази, коли ставленик князя Михайла — Геронтій, взявши згадану ікону, написану Петром, плив морем, то вночі, під час бурі, йому явилася Божа Матір і сказала: «Даремно ти, старець, обтяжуєш себе, бо не дістанеться тобі святительский сан. Але той, хто написав мене, — ігумен Петро буде зведений на престол!» Слова Божої Матері точно справдилися. Патріарх Константинопольський Афанасій поставив Петра новим митрополитом Київським і всієї Русі і віддав йому написану ним же ікону Богородиці, що була у Геронтія. Після повернення, 1308 року, митрополит Петро протягом року перебував у Києві, але потім, так само, як і Максим, змушений був переїхати до Володимира. Київ, як і раніше, був неспокійним місцем. Але  у Володимирі на Петра очікував прохолодний прийом. Князь Михайло був незадоволений тим, що митрополитом став Петро, ??а не відправлений ним до Константинополя Геронтій. Митрополит Петро почав шукати собі союзника серед інших князів, і трохи пізніше знайшов його у Московському княжому домі. У перші роки управління митрополією первосвятитель зазнав чимало труднощів. У цей період особливо важливою була турбота митрополита про затвердження істинної віри і моральності. Він невпинно повчав народ і духовенство про суворе зберігання християнського благочестя. Ворогуючих руських князів Петро закликав до миролюбства і єдності. 1312 року святитель поїхав до Орди, де зумів отримати від хана Узбека грамоту, яка охороняла права російського духовенства і повне заступництво з боку Золотої Орди. Тим самим святитель домігся затвердження статусу Православної Церкви в умовах золотоординського правління.

ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ, ЯКА ЗГОДОМ ОТРИМАЛА НАЗВУ ПЕТРОВСЬКОЇ, — ВЛАСНОРУЧ НАПИСАНА СВЯТИТЕЛЕМ

Варто сказати, що в цей час не лише Русь платила данину татарам, а й інші православні країни — Болгарія з Сербією. Хан Узбек прийняв митрополита Петра з великими почестями. «Нехай ніхто не скривдить на Русі соборну церкву Петра митрополита і людей його церковних, нехай ніхто з вас не бере стягнень... Ніхто нехай не ступає в церковне надбання митрополита... від нас йому буде кара смертна. Митрополит нехай у тихому і лагідному житії, без будь-якої смути і з добрим серцем молить Бога за нас, за наших дітей і наше плем’я... Чи данину для нас стягують, чи колись інше що, або якщо для нашої служби, з наших улусів повелимо рать збирати; але від соборної церкви Петра митрополита і від усіх його людей і причту ніхто так не стягує, бо вони за нас Бога молять і слухають нас, і зміцнюють наше воїнство», так було сказано в грамоті. Після цього митрополит Петро зробив ще один доленосний крок, що мав далекосяжні наслідки. 1325 року святитель переніс митрополичу кафедру з Володимира до Москви. Це сталося після того, як московським князем став Іван Калита, з яким у митрополита були давні дружні стосунки. Іван Калита і запросив Петра до Москви.

Саме це його рішення неоднозначно сприймається в Україні досі. Одні вихваляють митрополита Петра за його діяння на користь церкви, інші засуджують, не зважаючи на історичні обставини того часу. Тим часом, вважається, що саме святитель Петро передбачив звільнення від татарського ярма і майбутнє піднесення Москви, за якою він побачив зростаючу силу. Російський історик Василь Ключевський писав, що «нитки церковного життя, далеко розходилися від митрополичої кафедри по Руській землі, притягували тепер її частини до Москви, а багаті матеріальні засоби, які мала російська церква, почали стікатися до Москви, сприяючи її збагаченню. Ще важливіше було моральне враження, яке справило переміщення митрополичої кафедри на населення Північної Русі. Її населення з більшою довірою почало ставитися до московського князя, вважаючи, що всі його дії відбуваються з благословення верховного святителя російської церкви». Щоб затвердити нову кафедру в Москві, святитель поставив умову — звести соборний храм, який міг би замінити Успенський собор у Володимирі, закладений ще за Андрія Боголюбського. З благословення Петра у серпні 1326 року в московському Кремлі був закладений собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці. При цьому митрополит власноруч збудував собі кам’яну домовину біля вівтаря храму. Наприкінці XIV століття Кипріан писав про те, що Петро, ??будучи при смерті, вмовляв князя Івана Калиту добудувати соборний храм. «Якщо, сину, мене послухаєш і храм Богородиці поставиш і мене заспокоїш у своєму місті, то й сам прославишся більше за інших князів, і прославляться сини і внуки твої, і місто це славне буде серед усіх міст руських, і святителі стануть жити в ньому» . 21 грудня 1326 року святитель Петро відійшов до Бога. Його тіло було поховане в Успенському соборі. Відспівував і хоронив Петра його земляк з Волині, єпископ Луцький Феодосій.

 Так Москва з благословення священиків-волинян розпочала свій шлях від невеликого князівства до Російської імперії. Не менш дивною виявилася доля Петровської ікони. Митрополит Петро перевіз її спочатку до Володимира, а 1325 року, коли кафедра митрополита вже містилася у Москві, помістив в Успенському соборі московського Кремля. У джерелах XV століття ікона називалася «жівотворною» й неодноразово згадується в літописних оповіданнях про порятунок Москви від ворогів. Петровську ікону особливо шанували московські Первосвятителі — її носили перед ними на хресних ходах, приносили на поклоніння до їхніх гробниць. Патріарх Йов брав Петровську ікону разом з Володимирською та Донською, коли ходив до Бориса Годунова просити його прийняти царство. 1613 року ікона була принесена до Костроми, де брала участь у покликанні на царство Михайла Федоровича Романова. Пензлю митрополита Петра приписують і інші знамениті ікони. Наприклад, копію Володимирської ікони в Успенському соборі міста Володимира-Волинського, ікони Богородиці, які були у Софійському соборі в Новгороді й у Крехівському монастирі на Львівщині, в мінському соборі Петра і Павла.

Варто зауважити, що митрополит Петро Ратенський увійшов в історію православ’я також як літератор і талановитий проповідник. Відомі кілька його послань, у яких він наказує священикам, як поводитися під час посту, як обирати супутницю життя, як проводити таїнство хрещення й вінчання, а також застереження до мирян про підступи Сатани і покаяння. Усі вони спрямовані на утвердження норм моралі і моральності і, безумовно, впливали на культурний розвиток Русі. Шанування митрополита Петра поширилося дуже широко, особливо після того, як його визнали святим. Біля труни Петра Ратенського князі цілували хрест на знак вірності великому князю Московському. Як особливо шанований покровитель Москви святитель призивався у свідки під час укладання державних договорів. При гробі святителя нарікалися і обиралися російські Первосвятителі. Практично жодне значне починання в Московії не обходилося без молитви біля гробу святителя Петра — уродженця та вихідця з Волині.Петро Ратенський — волинянин, який став духовним покровителем Москви