МЕНЮ

Найвідоміший у світі киянин

Олександра Кльосова
19 вересня, 2019 - 14:50

Казимир Малевич — це константа, це одна з вершин мистецтва, це свого роду абсолют. Сьогодні його картини продають на аукціонах за десятки мільйонів доларів, а «Чорний квадрат» вважають іконою графічного модернізму і оцінюють як найдорожчу картину планети. Малевич — людина-космос, якій, попри заборони, несприйняття, всепоглинаючу сірість комунізму і злидні, вдалося виробити власний, ні на кого не схожий «голос» і залунати ним на весь світ. Тому, звісно, один із найдивовижніших художників в історії не може належати одній країні, він належить світові. Але, як писав український філософ Володимир Єрмоленко: «Людська творчість ніколи не відбувається «з нічого», ex nihilo, вона завжди ліпить щось із того, що є над головою, навколо, під ногами, у легенях, перед очима». А у Малевича перед очима була саме Україна.

Майбутній засновник супрематизму народився 140 років тому — 23 лютого 1879 року — в Києві у шляхетській родині. Казимир ріс трилінгвом, адже мовою школи і офіційних документів була російська, вдома говорили польською, а з селянами він спілкувався українською. Звідси й бере своє коріння самобутня та оригінальна писемна мова Малевича. У російськомовних текстах художник все життя активно використовував власну лексику, зіткану з численних неологізмів і запозичень із польської та української.

На той час польське населення Російської імперії зазнавало постійних утисків від влади, їх всіляко намагалися русифікувати і дискримінувати. Безперечно, це гноблення відчували й Малевичі. Вони не могли довести своє право на дворянство, яке могло гарантувати певні привілеї, і фактично належали до нижчого соціального прошарку, в деяких моментах наближаючись до селян.

Батько Малевича працював на цукрових заводах по всій країні, і, відповідно, сім’я весь час переїздила. Моївка, Пархомівка, Білопілля, Вовчок, Конотоп — ось список «малих батьківщин» юного Казимира, котрий до 17 років жив переважно в українських селах. Про цей основоположний та, певно, найщасливіший період Малевич розказав у автобіографічних записках 1918—1933 років. У своїх нотатках автор щирий, емоційний, експресивний, подекуди смішний та іронічний. Навіть якби читач не знав, кому належить автобіографія, здогадатися не важко — майбутньому мистцю. Казимир якось по-особливому відчував цей світ і з аналітичною точністю помічав дрібниці: «До моего окна доходили звуки песни девчат и хлопцев. Я слушал с большим удовольствием, наблюдая украинское небо, на котором, как свечи, горели звезды. А украинское небо темное, темное, как нигде в России».

Малевич зростав на перехресті міського і сільського середовищ, але з дитинства вирізняв заводських робітників та селян. Умовно він належав до перших, за що неоднаразово отримував «тумаків» від сільських хлопчаків, однак захоплювався та наслідував других. Юнакові подобався селянський побут, звичаї, їхній одяг, їжа, спосіб життя і ведення господарства. «Я подражал всей жизни крестьян. Натирал чесноком корку хлеба, ел сало, держа пальцами, бегал босиком и не признавал ботинок», — писав Малевич.


КАЗИМИР МАЛЕВИЧ. АВТОПОРТРЕТ. ТАКИМ БАЧИВ ВЛАСНИЙ ОБРАЗ ГЕНІАЛЬНИЙ КИЯНИН

Казимир вважав селян вільними й самодостатніми, чистими і необтяженими, здавалося б, марною роботою. Підлітком він замислюється: навіщо потрібні цукрові виробництва, якщо ледь не в кожного селянина були свій яблуневий чи грушевий садок, дідова пасіка з медом?

Проте існувала ще одна дивовижна відмінність між робітниками і селянами, яка не могла не впасти в око майбутньому художнику. Заводські не малювали, в той час як «деревня, как я говорил выше, занималась искусством (такого слова я тогда не знал). Вернее сказать, она делала такие вещи, которые мне сильно нравились. В этих-то вещах и была вся тайна моих симпатий к крестьянам. Я с большим волнением смотрел, как делают крестьяне росписи и помогал им вымазывать глиной полы хаты и делать узоры на печке. Крестьяне здорово изображали петухов, коников и цветы».

Традиційні примітивні зображення та візерунки на українських хатах і стали першим знайомством Малевича з мистецтвом. Cпоглядаючи за творчістю селян, Казимир вперше відчув потяг до малювання, бажання «выявить негативы, впечатления». І відтоді він почав підшукувати різноманітні можливості та форми вираження свого внутрішнього «голосу», який прокинувся там, в українському селі на Харківщині.

Парадоксально, але довго Малевич не малював, не знав, як це робити правильно та навіть не уявляв, що є спеціальні школи, де вчать техніці написання картин. Він не мав фарб, а використати олівець чи вугілля попросту не додумувався, бо, як самоіронічно відзначав, «был очевидно туп». Казимир милувався картинами у вітринах столичних магазинів, абсолютно інтуїтивно відчуваючи різницю між київським, тобто міським, та сільським мистецтвом. Міське для нього видавалося більш живим та натуральним, і він хотів писати щось подібне. «С каждым годом я все креп в этом деле и имел сильное тяготение к городу Киеву. Замечательным остался в моем ощущении Киев».

Мрії Малевича справдилися: він поїхав до Києва і познайомився з Миколою Пимоненком — талановитим українським живописцем, викладачем Київської рисувальної школи, більш знану як «школа Мурашка». Дослідники визнають, що роль рисувальної школи Мурашка в історії української культури та освіти була епохальною. Цей навчальний заклад теоретично мав діяти під егідою Петербурзької Імператорської академії мистецтв, але насправді так і не перетворився на державну установу. Фінансував приватну школу відомий колекціонер і меценат Іван Терещенко, а очолював її ще один знаний українець — художник і педагог Микола Мурашко. Вчитися малюванню за новітніми європейськими методами у найкращих художників могли всі, незалежно від соціального статусу, віку, статі чи національності, на безкоштовній основі або за невелику платню. Ба більше, студенти могли самі обирати клас і приходити на будь-який урок. Мурашко вважав, що для отримання знань в цій унікальній школі не мало бути перепон, учнів заохочувала «тільки любов до самої справи, і нічого більше». І свого часу одним із цих учнів став Казимир Малевич, котрий завдяки дружній атмосфері та демократичній системі освіти зміг сповна розкрити свої природні здібності.

У 1896 році Малевич був вимушений покинути рідну Україну на більш ніж тридцять довгих років. За цей час він встиг пожити в Курську, Вітебську, Москві й Ленінграді, створити свій шедевр — «Чорний квадрат» (1915 рік), написати низку теоретичних праць і започаткувати новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм. Тут варто згадати єдину його поїздку до Західної Європи: навесні 1927 року Малевич представив свої роботи у Варшаві та Берліні на персональних виставках. За кордоном художника прийняли захоплено, однак у 1928 році він несподівано повернувся до СРСР. Перед від’їздом Малевич залишив свої картини й рукописи Александру фон Різену разом із запискою, яка починалася зі слів: «В случае смерти моей или безвыходного тюремного заключения...» Здається, тоді вже геній зрозумів, що чекає на нього в Радянському Союзі.

Митець шукав порятунку від цькувань та переслідувань, які спіткали його в Росії, поляки ж вважали його більшовиком і відмовляли в притулку. Малевичу залишалося лиш одне — повернутися на батьківщину, до Києва, де під своєрідним протекторатом наркома освіти УСРР Миколи Скрипника він зміг знайти тимчасовий прихисток від сталінської сваволі.

Протягом 1928—1930 років художник читав лекції на педагогічному відділенні живописного факультету Київського художнього інституту, «лікував студентів від реалізму». Друкувався в харківському журналі «Нова ґенерація», який активно висвітлював культурне життя Заходу, чого вже не могли собі дозволити «ЛЕФ» та «Новый ЛЕФ» Володимира Маяковського і Сергія Третьякова. До того ж Малевич був членом Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ) — творчої спілки, до якої входили його приятелі та колеги: Віктор Пальмов, Анатоль Петрицький, Лев Крамаренко, Андрій Таран. Близькі стосунки з цим об’єднанням також підтримував український авангардист Олександр Богомазов. Зрештою, члени ОСМУ влаштували останню прижиттєву персональну виставку робіт Малевича в 1930 році у Київській картинній галереї.

Довгий час світові малевичезнавці не могли дійти згоди: чому безбарвний у Ленінграді супрематист («Білий квадрат на білому тлі», 1918 рік) згодом повернувся до яскравої палітри. І тільки тоді, коли відкрився київський аспект Малевича, все стало на свої місця. Річ у тім, що в Києві художник був серед своїх, він був удома. Казимирові згадалося дитинство і те різнобарв’я українського села, серед якого він виріс: коники, півники, чудернацькі візерунки, що їх жінки обережно виводили на стінах щойно побілених хат яскравими кольорами.

Крім того, для дослідників залишався не до кінця зрозумілим так званий другий селянський цикл у творчості Казимира Малевича. На полотнах кінця 1920-х — початку 1930-х років («Селяни», «Дівчина», «Селянка», «Складне передчуття», «Людина, що біжить») художник малював селян, поля і хрести, але його герої більше не були потужними кубічними богатирями. Вони не мали облич, кінцівок, були невагомі, з опущеними донизу стопами, ніби ляльки. Люди, позбавлені міцності, схожі на святих із православних ікон, до яких митець відчував особливий трепет ще з юності. Виявляється, в подібний спосіб Малевич зображував смерть українського села. Він переживав колективізацію та Голодомор як власне горе разом зі своїм народом, разом зі своїми милими серцю, дорогими селянами.

Більшовицька українізація доживала останні дні, Скрипникові не вистачало сил боронити митців перед всесильним Сталіним, і в 1930 році Київський художній інститут «вичистили» від усіх неугодних владі. Лещата зімкнулися. Серед звільнених викладачів був і Малевич, який у відповідь на репресії в пориві гніву написав своїм друзям: «Не хочу больше быть украинцем». Але на допиті ленінградського ОДПУ, коли художника звинувачували в шпигунстві й впорскували під тиском воду в сечогінний канал, він зазначав свою національність — українець. 15 травня 1935 року геній відійшов у вічність після виснажливих років боротьби із важкою хворобою. Рак простати, очевидно, викликаний звірячими тортурами чекістів, забрав життя Казимира Малевича — митця-новатора, якого сьогодні світ знає як російського авангардиста. Втім, історія доводить зворотнє. Казимир Малевич був, є і залишається одним із найвідоміших киян усіх часів.