На порозі вічності

1856 р. у Київському університеті з’явилися «галушкоїди», або, як вони самі себе називали, пуристи — протестувальники проти лінощів та гулянок, які панували в студентському середовищі. «Борці за здоровий спосіб життя», якщо сказати по-сучасному.

Після перших зборів на приватній квартирі, в якій взяло участь двадцять осіб, наступного дня до гуртка приєднало ще вісімдесят. На своїх зібраннях молодь читала вірші, музикувала, запрошуючи відомих на той час композиторів, артистів, літераторів та офіцерів, які повернулися з Кримської війни, а також разом відвідувала театральні та оперні вистави. На лекціях сиділи в національному вбранні. Коли ж доходило до частування, або по-сучасному — фуршету, то спиртного не визнавали: віддавали перевагу українським галушкам та чаю. Інколи вони були схожими на дітей, але їхня діяльність переросла в дуже серйозну акцію.

Починали з вивчення мистецтв, а наостанок виявилась політика: до початку 1857 р. у Києві діяло сім нелегальних гуртків, у яких більшість була українцями та поляками. Вони пропагували твори Тараса Шевченка, а також по руках ходив герценівський «Колокол», і за свідченням одного із сучасників «кожне його число переписувалося від руки в тисячах примірників і читалося з великим інтересом...» Нові прогресивні ідеї вимагали виходу в народні маси.

14 вересня 1859 р. ініціативна група «галушкоїдів» звернулася до попечителя Київського навчального округу М. Пирогова з «прошенієм»: «Бажаючи доставити хлопчикам тутешнього ремісничого училища засоби до початкової освіти, ми, ті, що підписалися нижче, просимо ваше превосходительство дозволити нам відкрити в приміщенні Києво-Подільського дворянського училища недільну школу». Майже водночас до Пирогова надійшла записка від університетського професора І. Павлова: «Деякі з п.п. студентів університету св. Володимира з людинолюбства виявили бажання... зайнятися святковими днями безплатним елементарним навчанням дітей робітничого класу чоловічої статі. З цього приводу їм угодно було з дозволу вашого пр-ва звернутися до мене з проханням допомагати їм порадою при викладанні, які вони сподіваються на себе взяти. Вважаючи, що я не маю права відмовлятися від обов’язку на користь спільної справи, мені пропонованої пп. студентами, маю за обов’язок совісті для себе безкоштовно всіляко сприяти в педагогічному відношенні успіхам їхнього безкорисливого заходу».

Пирогов вволив прохання студентів, після чого недільні школи для дітей кріпаків, робітників та ремісників почали відкриватися в різних містах. Не тільки при промислових підприємствах, а й при церквах та костьолах. Одвідували їх діти кріпаків, яких поміщики віддали до міських майстерень для опанування ремесла й діти робітників віком від восьми до двадцяти років. І що цікаво, саме в таких школах запроваджувалася нова педагогіка, вільна від учительського деспотизму та схоластики, базована на розумінні людської психології, яка давала поштовх до самовдосконалення. При цьому з учнями працювали в гуртках і навіть на дому.

Влітку 1859 р. в Україну приїхав Тарас Шевченко і проявив величезний інтерес до недільних шкіл. Адже одним із завдань Кирило-Мефодіївського товариства, до якого належав великий поет, було заснування таких шкіл, де навіть точні науки мали б викладатися українською мовою. Боротьбу за ідеали волі та правди на землі поет пов’язував з поширенням серед народу освіти. Досить пригадати його вірш, щоб це зрозуміти:

І день іде, і ніч іде,

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Якраз у той час Пантелеймон Куліш уже випустив свою «Граматку» й переслав її до Нижнього Новгорода, де поет, повертаючись із заслання, затримався, чекаючи від властей дозволу на проживання в Петербурзі. З цього приводу в щоденнику Тарас Шевченко залишив захоплені рядки: «Як гарно, розумно й шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народові. Це перший промінь світла, що може проникнути в задавлену попами невільницьку голову». А в листі до Куліша Шевченко написав: «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі й розказать. Розкажу колись, як дасть Бог, побачимось, а тепер тільки дякую, ще раз дякую, і більше нічого».

Але навчальна Кулішева книжка мала один недолік: вона була напрочуд розкішно видана, відтак і дорого коштувала: заплатити за неї 50 копійок міг не кожен. Тож Шевченко доходить висновку, що для недільних шкіл потрібна дешева книжка з великим тиражем, і береться таку написати, ще й видати власним коштом. Але де взяти гроші? Для цього у вересні 1860 р. на виставці в Петербурзькій академії Шевченко представляє п’ять офортів та автопортрет. На цій картині, яка зберігається в музеї Українського мистецтва, Шевченко зображує себе у вишиванці, свитці й смушевій шапці, щоправда, з дуже сумними очима. Який душевний стан спонукав його до відходу від реалізму? Невдале залицяння до Ликери Полусмакової, від якої він почув: «старий та поганий»? Чи передчуття близької смерті?

Із цього приводу в «Русскому художественному листку», що його в Петербурзі видавав Василь Тімм, написано: «Відомий малоросійський поет Т. Шевченко виставив п’ять дуже вдалих гравюр та свій власний портрет, намальований олійними фарбами. Ми чули, що художник мав на меті розіграти цей портрет у лотерею, збір від якої він призначив на видання дешевої малоросійської абетки. Від щирого серця бажаємо, щоб ця чутка підтвердилася і щоб задуманому Т. Шевченком сприяв усілякий успіх». І це побажання справдилось: за офорт «Вірсавія» Шевченка було удостоєно звання академіка гравюри.

Невідомо, чи автопортрет було розіграно в лотерею, чи за нього одразу заплатила гроші дружина молодшого брата царя Миколи Першого... Дуже цікава особистість! Колишня вюртембурзька принцеса Фредеріка Шарлотта Марія, перехрещена на Олену Павлівну, була жінка виняткового розуму та енциклопедичних знань. Сам імператор називав свою невістку «вченим» та «розумом царської сім’ї», відсилає до неї «європейських мандрівників», а Олександр Пушкін писав про неї, що «при дворе она не ко двору». Вихованка пансіону письменниці Кампан, Олена Павлівна слухала лекції Жоржа Кюв’є й по кінець життя листувалася з ним. За відгуками сучасників, їй «приносило щиру радість давати крила таланту-початківцю й підтримувати розвинутий талант». Товаришувала з Іваном Тургенєвим, сприяла посмертному виданню творів Миколи Гоголя, оплатила перевезення на Батьківщину полотна Олександра Іванова «Явлення Христа народу» та фотокопії з тієї картини, які в ті часи коштували дуже дорого. Під час Кримської війни вона мобілізувала на допомогу пораненим групу хірургів на чолі з Пироговим і створила першу в світі фронтову бригаду сестер милосердя — попередниць сучасного Червоного Хреста. Ще по ній залишилося Російське музичне товариство з його консерваторіями, для чого їй за браком коштів довелося продати свої діаманти. Втративши чотирьох дочок, котрі померли маленькими, вона в пам’ять про них заснувала в Москві дитячу лікарню.

Як вона вийшла на нашого генія та оцінила його талант? А в селі Карпівка Полтавської губернії в Олени Павлівни був маєток, який вона вряди-годи відвідувала, тож Україна була їй не чужа. Коли було розіграно в лотерею портрет Жуковського для збирання коштів на викуп із кріпацтва Тараса Шевченка, вона дала більшу частину грошей, та й взагалі все життя матеріально підтримувала нашого генія. Саме в салоні цієї принцеси зародилася ідея реформ щодо звільнення кріпаків із неволі, яку втілив у життя Олександр Другий.

Отже, завдяки грошам невістки імператора Олени Павлівни Шевченко написав і видав свій підручник.

Чому в назві Букваря зазначено: «Южнорусский»? Найвірогідніше — із цензурних міркувань; прикметно, що сам Шевченко ніколи не вживав цього слова. Як не приховував поет і того, що й у цій навчальній книжці він утверджував ідеали свободи, та все одно в Головному управлінні цензури зберігся документ, зміст якого доволі промовистий: «Заборона друкувати цю книжку не мала жодних законних підстав, але сприяння від імені уряду її поширенню в Малоросії як народного підручника навряд чи було б доречним. Видання цієї книжки, так само як і інших, подібних їй, що скомпоновані для простолюду Малоросії малоросійською мовою, хоч і друкованих російськими літерами, має за мету знову спонукати до окремішнього життя малоросійську народність, поступове і надійне злиття якої в одне нерозривне ціле з народністю великоруською повинно... бути предметом ненасильницьких, але аж ніяк не менш постійних устремлінь уряду».

Попри езопову мову, неприємності не забарилися: коли Шевченко надіслав через довірених осіб книжку для продажу відвідувачам недільних шкіл Києва, Чернігова, Полтави та інших міст, то йому місцеві чиновники стали чинити всілякі перепони. Прикладом може бути історія з кількома тисячами примірників, що на них київський митрополит Арсеній не дав згоди поширювати їх по сільських школах. Тож нічого дивуватися, що згодом Шевченків Буквар потрапив до списку заборонених книжок.

Селянський син, котрий опановував грамоту в дячка, Шевченко мав власні уявлення про початкову освіту для дітей і дорослих. Виданий на сірому папері, Шевченків Буквар, на відміну від Кулішевої «Граматки», непоказний, у м’якій обкладинці, обсягом всього-на-всього 24 сторінки. Книжка містить абетку друкованих та рукописних літер, тексти для читання по складах, поетові переспіви окремих псалмів Давидових, п’ять щоденних молитов, цифри й таблиця множення до 100. Ще — думи про Олексія Поповича, Марусю Богуславку і тринадцять народних прислів’їв, серед яких є й таке: «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся».

Втім, із перших рядків перейнята глибоко гуманістичними та демократичними ідеями, ця скромна книжка незабаром стала найпопулярнішою серед найбідніших верств українського населення. Там є справжні взірці моральних настанов, на які наш народ не міг не відгукнутися:

Чи є луч-че, кра-ще в світі,

Як у-ку-пі жи-ти.

З бра-том доб-ро пе-вне

По-знать, не ді-ли-ти?

Або:

По-мо-лю-ся Гос-по-де-ві

Сер-цем о-ди-но-ким

І на злих мо-їх по-гля-ну

Не-злим мо-їм о-ком...

У першій половині січня 1861 р. Тарас Шевченко писав до П. Симиренка:

«Составил я и издал букварь для наших сельских школ в количестве 10 000 экземпляров и продаю его в пользу тех же сельских школ по три копейки за книжечку. Через вашего киевского комиссионера г-на Предлаткина послал на ваше имя одну тысячу букваря.

Когда соберу за букварь все деньги, то думаю издать в таком же объеме букваря и «лічбу», или арифметику. А затем — космографию и географию нашего края, преимущественно в большем объеме, но не дороже 5 коп. Затем — краткую историю нашего сердечного народа. И когда все сие сотворю, тогда назову себя почти счастливым. О многом и многом нужно бы писать вам, но я нездоров и так гнусно ослабел, что едва пером двигаю».

24 лютого відомий громадський діяч, історик та поет, один із керівників Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров відвідав хворого, і Шевченко похвалився йому золотим годинником — єдиною коштовною річчю, яку придбав. Тому годиннику судилося відлічувати лише два дні поетового життя... 26 лютого о 5-й годині 30 хвилин на сорок сьомому році Шевченко помер. Наводимо спогади Миколи Семеновича Лєскова, визнаного найбільш національним серед російських письменників, про останні відвідини великого українського поета, вперше опубліковані в газеті «Русская речь» за 9 березня:

«На столе, перед которым он сидел, лежали две стопки сочиненного им малороссийского Букваря, а под рукою у него была другая «малороссийская грамотка», которую он несколько раз открывал, бросал на стол, вновь открывал и вновь бросал. Видно было, что эта книжка очень его волнует.

«От якби до весни дотягнуть! — сказал он после долгого раздумья. — Да на Украйну... Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав». Мне становилось невыносимо, я чувствовал, как у меня наворачивались слезы на глазах... Он расспрашивал меня о Варшавской железной дороге и Киевском шоссе. «Да! — сказал он. — Когда б скорее ходили почтовые экипажи, не доедешь живой на сих проклятых перекладных, а ехать нужно — умру я тут непременно, если останусь».

Я стал прощаться. «Спасибо, что не забываете, — сказал он и поднялся: — Да, — прибавил он, подавая мне свой букварик: — просмотрите его и скажите, что вы о нем думаете». С этими словами он подал мне книгу, и мы расстались... навсегда в этой жизни». Далі Лєсков милувався лише благородним Шевченковим чолом в обрамленні лаврового вінка у труні.

Та «малороссийская грамотка», про яку йдеться в спогадах російського письменника, — Кулішева «Граматка», через яку між Шевченком та його гордовитим видавцем трапився конфлікт. «Почав «Кобзарем», а закінчив «Букварем», — ці слова, либонь, завдали великого болю Шевченку.

Отже, Тарас Григорович займався своїм Букварем для недільних шкіл до останнього дня життя.

...Про дружбу великого поета з дітьми залишилося багато свідчень сучасників. Ласощі та пундики, які він їм купував, веселі ігрища, які з ними заводив, забавляли його не менше, аніж юних друзів. «Мене діти люблять, — з теплою втіхою казав він, — а кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік».