Між Вітчизною та імперією-2

Подвійна ідентичність української еліти (початок ХІХ століття)

Продовження. Початок читайте «День» №94-95

Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української дійсності. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции, — писав про свої відвідини України в 1824 р. генерал О.Л. Михайловський-Данилевський. — У них есть пословица: «Он всем хорош, да москаль», то есть русский и следственно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита и промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная».

Німецький географ і мандрівник Йоган Георг Коль, який у 1838 р. відвідав Україну, констатував: «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом сімнадцятого століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія... Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть термін «Малоросія» від 1837 року було скасовано, він вже не зустрічається в офіційних документах». Водночас Коль висловив пророче переконання: «...якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу». Звичайно, в цьому середовищі були і носії ідеї самостійності України.

Німецький мандрівник зміг, зокрема, розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити пануюча в українському суспільному русі ХІХ ст. народницька інтелігенція. Він констатує, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях».

Водночас Коль помітив надзвичайно важливий фактор впливу українського дворянства на суспільне життя у ХІХ ст. Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями... Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи».

Ця «провінційна знать», тобто українська дворянсько-шляхетська верства, нащадки козацької старшини разом із селянством, стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя, культивувала їх у своєму середовищі, попри службу в державних установах, у загальній інтеграції в імперське життя. Тяглість цього процесу виявлялася протягом усього ХІХ ст., аж до доби національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр. Про це свідчить, зокрема, обстановка в родині гетьмана Павла Скоропадського, що була пов’язана тісними стосунками з численними аристократичними родинами давньої Гетьманщини — Кочубеями, Милорадовичами, Миклашевськими, Тарновськими, Апостолами, Закревськими та ін. «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, — згадував П. Скоропадський, — незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну і не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й із славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської».

У родовому маєтку Скоропадських у Тростянці на Чернігівщині була зібрана безцінна колекція пам’яток національної старовини: портрети гетьманів, козацької старшини, козацька зброя, старовинний посуд, меблі, стародруки, рукописи. Члени родини дотримувались українських старосвітських звичаїв, шанували давні традиції. Саме в родині Скоропадських Тарас Шевченко, який приятелював з дідом майбутнього гетьмана Павла і був частим гостем у Тростянці, мав змогу вивчати збережені не одним поколінням цієї родини документи, які надихали поета на любов до Гетьманщини.

Такі панські садиби, що належали українським аристократам, були поширеним явищем на теренах колишньої Гетьманщини, вони промовисто свідчили про прив’язання української історичної еліти до свого національного коріння, про його потенціальну силу і спроможність протистояти імперській нівеляції.

Поряд із нащадками козацької старшини дедалі виразніше опозиційні настрої до російської асиміляторсько-централізаційної системи почали виявляти представники польської шляхетської верстви Правобережної України, Поділля та Волині.

Толерантне певною мірою ставлення Павла І та Олександра І до польської шляхетської еліти, вірної династії Романових, давало можливість її представникам зберегти своє станове самоврядування у цьому регіоні України, а також обійняти монопольні позиції в чиновницько-адміністративних установах на місцях. У результаті вплив російських владних структур виявився обмеженим, і польські культурні впливи стали домінуючими. Але так не могло тривати довго. Посилення асиміляційно-централістського тиску часів Миколи І поширилось і на весь т.зв. Південно-Західний край імперії. Подільський губернатор П.Н.Батюшков висловлював прагнення здійснити повну інтеграцію Поділля у складі імперії, позбавивши регіон виразних проявів національних ознак, причому не лише українських, а й польських. «Завдання російського уряду і суспільства щодо Поділля і всього Південно-Західного краю Російської імперії, — писав він, — полягає в тому, щоб підвищити добробут та освіту місцевого російського населення. Необхідне обов’язкове вживання російської мови як мови державної, не тільки в державних документах, а й шкільній освіті, всіх масових місцях, закладах і зборах».

Однак «південно-західне шляхетство» виявляло досить стійкий опір своєму перетворенню на російське дворянство. Цей опір тривав у різних формах аж до 1917 року. Одним із важливих етапів русифікації краю був указ імператора Миколи І від 1832 року про запровадження російської мови замість польської у «судових місцях по цивільному судочинству» у Київській, Подільській, Волинській губерніях. Опір шляхетської еліти в цілому включав і намагання її української складової зберігати специфіку свого власного соціального і національного розвитку і демонстрував виразну тенденцію полонізованої української шляхти виявити своє українське обличчя і приєднатися до загальноукраїнського руху.

З другого боку, російська адміністрація втілювала в життя політику певного обмеження польського землеволодіння, яка поряд із селянським рухом була проявом т.зв. «війни за землю». Остання свідчила, що опір російській політиці асиміляції і тоталітаризму охоплював не лише соціальні низи імперії, а й ті численні прошарки привілейованого соціуму, які не бажали миритися з російським імперським тоталітаризмом.

Незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ ст., місця і ролі в ньому шляхетської еліти перегукується з пізнішою оцінкою В.Липинським «класу родових землевласників», їх внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Як відомо, лідер українського консерватизму гостро критикував українських націонал-демократів за їхнє намагання поставити українську аристократію за рамки новітнього націєтворчого процесу. Він підкреслював величезну креативну роль українського класу землевласників, які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»