МЕНЮ

«Міст» Патонів на Білорусь

Валентина Метлицька, історик, Білорусь. Фото надані автором
23 квітня, 2020 - 17:18

З цікавістю прочитала в «Дні» від 10 квітня матеріал «(Не) Відомій Патон» з розповіддю Сергія Шпаковського про одного з братів легендарного українського вченого, академіка Євгена Патона — Михайла. Погоджуся з автором, що родовід Патонів, за всієї популярності її представників, залишається недостатньо дослідженим. Зокрема, гадаю, мало кому відомі зв’язку Патонів із Білоруссю. Щоправда, повністю простежити їх поки не вдається — багато ниточок обривається в часі, багато час досить-таки заплутав. Але дещо вже відомо достовірно.

Виявляється, що слава роду починалася на землях Білорусі: дід Євгена Оскаровича, Петро Іванович Патон у 16 років записався до армії Кутузова, щоб боротися проти Наполеона. Бойове хрещення він здобув у корпусі генерала Вітгенштейна, що дислокувався у Вітебськійгубернії і прикривав петербурзький напрям. Петру довелося брати участь у важливих битвах під селом Клястіци і Плоцьк, де російська армія наполегливо намагалася затримати французьке угруповання маршала Удино. Звідси розпочалася блискуча кар’єра Петра, який дослужився до генерала від інфантерії і сенатора Російської імперії, щедро наділеного царськими нагородами.

На ще один «білоруський слід» вказує С. Шпаковський: мати Михайла Патона мала родовий маєток в Білорусі. Ця важлива для нас звістка потребує перевірки. 1859 року Оскар Патон одружився з Катериною Дмитрівною Шишковою. Весілля відбулося в родовому маєтку нареченої по батькові Денисковичах. Це володіння було розташоване майже на кордоні з Гомельським повітом Могилівської губернії, але значилося воно в Новозибківському повіті губернії Чернігівської. Є підстави вважати, що народжені в Ніцці діти О. Патона проводили досить багато часу саме тут. Після розподілу власності старшому Михайлові дістався куплений матір’ю Хребтіїв на Поділлі, а середній, Євген, успадкував Денисковичі.

Коли у Патонів з’явилося власне білоруське володіння, поки що не з’ясовано, але молодші в родині Олександр і Петро з початку ХХ ст. міцно влаштувалися тут.

ПОСВІДЧЕННЯ ДЕЛЕГАТА ВСЕБІЛОРУСЬКОГО З’ЇЗДУ З ПІДПИСОМ П. ПАТОНА. НАЦ. ІСТОРИЧ. АРХІВ БІЛОРУСІ

Наймолодший Олександр (1880 р.н.) став власником маєтків Бенін у Новогрудському повіті та Єрьоміне у Гомельському. В Беніні він влаштував гуральню з двигуном 10 к.с. і 6 робітниками, що забезпечувало річне виробництво спирту на привабливу суму — понад 7,5 тис. руб.

У Єрьоміному, що під Гомелем, О. Патон насадив один з найбільших у краї садків: на 30 десятинах були висаджені три тисячі яблунь і груш. Справа була вигідною — з 1850 року через Єрьоміне пройшло шосе Петербург-Київ, з 1873 року — Лібаво-Роменська залізниця. На початку ХХ ст. Гомельський повіт славився садівництвом і мав репутацію «фруктового передмістя»  Пітера і Москви. У постачаннях вели перед  маєтки О. Патона і поміщиків-сусідів, які перейняли його досвід. Після 1917 р. колгоспна система занапастила зразкові сади. Але традиція, закладена О. Патоном, вкоренилася надовго: аж до Чорнобильської катастрофи яблука з приватних подвір’їв цього регіону масово і прямо відправляли до столиці СРСР — Москви та Ленінграда.

БОГОМАТІР СНІЖНА. ІКОНА З МАЄТКУ П. ПАТОНА. ЗБЕРІГАЄТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ХУДОЖНІЙ ГАЛЕРЕЇ БІЛОРУСІ

Старший від Олександра на вісім років Петро (1872 р.н.), названий на честь діда, з’являється на білоруському Поліссі. У формулярному списку про службу на 1913 року з Національного історичного архіву Білорусі зазначається, що зарахований до дворянам Санкт-Петербурзької губернії П. Патон має в Річицькому повіті родове володіння 2 545 дес. землі. На ті часи це було справжньою латифундій (Хребтієв становив 1 445 дес.). Коли було придбано ці землі — не з’ясовано, бо у «Списку землевласників Мінської губернії за 1889 г.» Патони не значаться. Можливо, саме тут потрібно шукати інші родові володіння по материнській лінії.

Центром Річицьких патонівських володінь стало Городище — місце дуже примітне. Відоме із середньовіччя село з кінця XVI ст., разом із сусіднім Брагіном була резиденцією Корибут-Вишневецьких, які збудували тут родовий замок. Як вважають історики, саме в Городищенському замку 1603 р. Адам Вишневецький прийняв на службу людину, якій незабаром допоміг стати Лжедмитрієм І. Тобто у володіннях Патонів колись зароджувалася епопея російської «смути».  Згодом Городище належало впливовим родам епохи Речі Посполитої — Прозорам і Рокицьким.

ЗАЛИШКИ ЗАМКУ ВИШНЕВЕЦЬКИХ. ГОРОДИЩЕ

У той час як старші брати закінчили аристократичний столичний Пажеський корпус, освіту Петра Оскаровича обмежилося всього Новозибківським реальним училищем. Такі заклади мали не меті дати «технічні, безпосередньо корисні для промислової діяльності знання». Однак саме такі знання виявилися потрібними в нову, підприємницьку, епоху: в Городищі Петро Патон влаштовує найбільшу на білоруському Поліссі гуральню з виробництвом 16 050 відер безводного спирту і річним доходом 34 822 руб. Ще 20 тис. рублів давав місцевий борошномельний млин.

Солідне земельне володіння і комерційний успіх висунули Петра Патона у найвпливовіші регіональні діячі, про що свідчила його кар’єра. 1903 р. він розпочав службу в канцелярії Мінської губернської присутності, а через рік став земським начальником у Мозирському, а ще через рік — в Річицькому повіті, де й були його маєтки.

РІЧИЦЯ, ГІМНАЗІЯ ГАВРИЛОВОЇ

На початку ХХ ст. Річиця була адміністративним центром другого за величиною і значенням повіту Мінської губернії і мала репутацію «торгових річкових воріт» з білоруського Полісся в Україну. У 1906 р 34-річний П. Патон значиться в членах повітового дворянського зібрання, а 1911 р. в білоруських містах нарешті з’являються обрані всіма станами представницькі органи — земства. Петро Патон залишився першим і єдиним головою Річицької земської управи з 1911 і по 1918 р. Оскільки в місті Річиця міської думи в той час не існувало, то глава земства фактично виконував також повноваження міського голови. Окрім цього, він представляє Річицю в Губернському комітеті у справах земського господарства.

На його частку припало здійснення перших «стратегій регіонального розвитку»: відкрилася земська лікарня та фельдшерські пункти в головних волосних центрах, було розроблено плани меліорації, будівництва доріг і кам’яних мостів. 1914 р. управа мала намір відкрити в повіті 17 однокомплектних шкіл і вищого початкового училища, проте воєнні події зірвали ці наміри.

ГОСПОДАРСЬКА СПОРУДА В МАЄТКУ ГОРОДИЩЕ. ЗАРАЗ – ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК У СЕЛІ

До Річиці Петро Патон приїхав з дружиною Ксенією Андріївною Невольсен, з якою одружився 1899 р. Однак дітей у подружжя не було, що, можливо, стало причиною їхнього розлучення. Незабаром П. Патон одружився повторно з юною (на 20 років молодшій) дочкою Річицького окружного судді Оленою Миколаївною Гавриловою. Гаврилови були впливовим повітовим родом: суддя відігравав активну роль в міському управлінні, а його дружина відкрила найпрестижніший у дореволюційній Річиці навчальний заклад — приватну жіночу гімназію.

Цікаво, але, ймовірно, до шлюбу з П. Патоном додавався й почесний обов’язок: обидві його дружини по черзі очолювали Річицьке товариство допомоги бідним християнам.

1915 р. Річиця вопинилася у прифронтовій зоні і прийняла численні тилові частини, евакуйовані підприємства, установи, а також близько 10 тис. біженців. У 1916 р. П. Патону довелося взяти на себе відповідальність за радикальні заходи щодо боротьби з епідеміями тифу і віспи, створювати надзвичайну комісію і знаходити кошти для порятунку населення і біженців від продовольчого дефіциту та спекуляції.

Певно, авторитет творця і «кризового менеджера» забезпечили Петру Оскаровичу збереження посади за всіх подальших змін влади — випадок не такий частий.

Після лютневої революції П. Патон залишився головою Річицького повіту (а отже — й міського) місцевого самоврядування. Навіть після його реформування і демократичних виборів.

Незабаром, проте, стали змінюватися не тільки влада, а й державність. У грудні 1917 р. в Мінську зібрався Всебелорусскій з’їзд, де вперше в історії було порушено питання про автономію і республіканський устрій для Білорусі. Наскільки національне самовизначення було до душі вихідцю з імперської аристократії, латифундисові і царському адміністратору — сказати складно. Але під керівництвом свого голови Річицьке земство обрало власного делегата на з’їзд. Підпис П. Патона скріпив повноваження посланця. Щоправда, реалізувати ці повноваження не вдалося: більшовики, зміцнившись при владі на Західному фронті і в Мінську, не надали Білорусі шансу на самостійність — з’їзд розігнали, щойно стали відомими його наміри.

А 1918 р в долі П. Патона стався новий несподіваний поворот. Після німецької окупації в березні 1918 р поліські повіти Білорусі, зокрема Річицький, передали Україні. Ймовірно, П. Скоропадський врахував зв’язок П. Патона з Києвом, і його призначили старостою новоствореної Поліської губернії Української Держави. Примітно, що після призначення центром губернії Мозиря резиденцією старости залишалася Річиця.

П. Патону довелося повномасштабно долучатися до захисту українських національних інтересів: під його керівництвом з місцевих офіцерів і дворян формувалися загони державної варти, Мозирська і Річицькі кінні сотні, приборкувалися нелегальні «торговельні війни» в українсько-радянському прикордонні. Доклав П. Патон зусиль і до придушення на своїй території антиукраїнських акцій: його щомісячні звіти про військово-політичнуситуацію на ввіреній йому території відправлялися до Міністерства внутрішніх справ. У серпні 1918 р. кинута через демаркаційну лінію група «червоних партизан» мала приєднати Річицький повіт до «загальноукраїнського антигетьманського повстання». Напавши на підрозділ державної варти в Береговій Слободі, партизани роззброїли «гайдамаків». По свіжих слідах німецький конвой схопив кілька учасників бою. За невидачу змовників у Слободі і сусідніх селах було конфісковано худобу і взято заручників. Військово-польовий суд виніс смертні вироки трьом селянам.

З евакуацією німецьких військ і падінням незалежної української держави у Петра Патона не залишалося шансів — радянська влада не пробачила б йому захист українських інтересів. Разом із братом Олександром і сім’єю П. Патон їде в еміграцію, що, напевно, врятувало всіх від долі Михайла.

Про подальшу життя О. Патона нічого не відомо, а Петро разом із дружиною, перебивши деякий час у Гродно і Пінську, оселяється в Бресті — місті білоруському, але вже у складі Польщі. До своєї смерті на початку 1930-х рр. він служив в іпотечному відділі місцевого магістрату. Дітей і в другому шлюбі у нього не було. Олена Патон після Другої світової війни працювала в школі, а коли «польським» родинам дозволили репатріацію, виїхала до Лодзя.

Євген Патон залишився в Радянській Росії, де здобув славу вченого. За певними відомостями, наприкінці 40-х рр. він приїжджав до Бреста на могилу брата, але афішувати цю поїздку, мабуть, не міг, бо ні в його мемуарах, ні в пам’яті рідних навіть згадок про «білоруський слід» Патонів не збереглося. Свого часу автору цих рядків довелося розповісти про свої розвідки академіку Борису Євгеновичу Патону. На запитання про можливі родинні спогадах на тему, він лише відповів: «Єдине, що чув, — у батька були брати, зокрема Петро»...