Iсторик, який творив історію

Що тільки сьогодні не пишуть і не говорять про Михайла Грушевського! Одні возносять його як «батька Української держави», інші, навпаки, ганять як «винуватця втрати Україною незалежності», а ще хтось просто ігнорує його і як науковця, і як політика. Автор цих рядків ніколи не належав до числа «фанатів» Грушевського, проте вважає, що постать руйнівника «звичайної схеми «русской» історії» та голови Центральної Ради й автора доленосного для України IV Універсалу вимагає як уваги, так і поваги. Хоча б тому, що і сильні, і слабкі сторони Грушевського-політика були нерозривно пов’язані з його діяльністю як ученого, тобто як історика та соціолога, а це — урок для сьогоднішніх інтелектуалів і політичних лідерів.

У часи першої російської революції професор історії Грушевський був одним з ідеологів української депутації у двох перших Державних думах Російської імперії, а затим — одним із фундаторів Товариства українських поступовців, політичної організації ліберального спрямування. У ці часи Грушевський аргументує та обстоює ідею автономії України на основі тих засад, які свого часу поклав Богдан Хмельницький, ідучи на угоду з Московщиною.

Про т.зв. «українське питання» Грушевський тоді писав так: «Це питання в дійсності полягає в тому, що повинен зробити уряд Росії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, завдану українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього впродовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності, «общерусской» культури та інших фетишів? Які заходи повинні бути здійснені, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь щодо українського національного життя?»

Сподіваючись на підтримку «прогресивної російської громадськості», Грушевський прагнув заспокоїти її та відмежуватися від звинувачень у «мазепинстві» щодо свідомих українців, бо, мовляв, вони розуміють, що «належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод... Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації, або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності». Остання, як писав у ті роки Грушевський, пов’язана із низкою атрибутів, які він іронічно називає «задоволеннями», — власні марки і гроші, уряд і армія, жандарми і тюрми тощо. Але «менш примхливе суспільство охоче позбавить себе цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення, необтисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, — усього того, що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад держави». Українці, за Грушевським-соціологом, на той час змушені були стояти на цій позиції, бо не мали виробленої та достатньо численної власної політичної та економічної еліти, складаючись головно з селян та робітників, цілком готовими вдовольнитися «здоровою юшкою» автономії.

Що ж, для Наддніпрянщини, Слобожанщини і Таврії 1905 — 1914 років така настанова була, схоже, цілком прогресивною. Проте обставини змінювалися; у жорстокій школі Першої світової війни сформувалася масова українська еліта середнього рівня у вигляді фронтового офіцерства, земських діячів, кооператорів і навіть почасти еліта вищого рівня в особі не чужих українству генералів й адміралів царського війська. Особливо процеси ці прискорилися відразу після падіння самодержавства, коли українство виступило самостійною силою. Згадаймо, що саме писав генерал Павло Скоропадський дружині 12 березня 1917 року: «Данилке (синові. — С.Г.) нужно учиться по-малороссийски (украински), я тоже купил себе книгу и собираюсь, может быть, сделаться украинцем, но должен сказать по совести, не особенно убежденным...» Як бачимо, Михайло Грушевський у 1905 — 1907 роках мав рацію: автономія та свобода національно-культурного розвитку на десятиліття раніше спонукала б нащадка старовинного старшинського роду Павла Скоропадського до самовизначення як українця, як і багатьох інших, а от ідею державної незалежності він би завчасно, тоді чи навесні-влітку 1917-го, не сприйняв...

Грушевському сьогодні чимало дорікають, що він надто довго тримався за «ілюзії федералізму». Так, довго. Але не все так просто з тим федералізмом. «Я твердо вірю — та й не один я, — що велика революція Російська — тільки б її заховати від упаду і анархії — велико вплине на перебудову всієї Європи та її перетворення в Європейську федерацію. І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для близького часу зовсім досить широкої української автономії у федеративній Російській республіці. А в будущині сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин — одною з підстав сеї Європейської федерації». Ці слова Михайло Грушевський написав навесні 1917 року — в перші тижні Української революції. Ту саму ідею він повторив під час З’їзду народів Росії, який відбувся в Києві у вересні 1917-го. У дискусії з тими, хто наполягав на усамостійненні народів колишньої імперії чи заперечував цю самостійність, Грушевський зазначив: «Українські соціалісти розглядають федерацію не як перехідну стадію до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу». Ілюзія? Так. А з іншого боку — обстоювання потреби створити те об’єднання європейців, яке нині зветься Європейським Союзом.

А разом із тим саме Грушевський наприкінці березня — у першій половині квітня 1917-го виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи зі своїми колишніми колегами з Товариства українських поступовців, заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», відтак зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних та соціальних. Саме Грушевський рішуче переорієнтував новостворену Центральну Раду на шлях політичної боротьби. «Генеральний секретаріат, — зазначав він уже влітку 1917-го, — визнав, що один тільки фундамент можна підвести під крайову владу, щоб вона стала справді фактичною владою, це — проголошення української народної республіки, яка буде повноправним організмом у могутньому союзі вільних народів Росії». Знову ілюзія, але знову й точне завдання — проголошення республіки на засадах конфедерації.

Що цікаво: одночасно з усім цим у квітні того ж 1917-го саме Грушевський розпочинає організаційну підготовку до створення Української академії наук, яка через півтора року по тому постала як реальність — завдяки зусиллям передусім Миколи Василенка та Павла Скоропадського...

Але повернімося до ідеї федералізму. 1919 року у статті під промовистою назвою «Україна окремішня» Грушевський визнав хибність відмови від будівництва незалежної держави в ім’я хоч європейської, хоч усесвітньої федерації та наголошував на необхідності «скінчити гру з федералістичним терміном», що «укривала фактичне заперечення в теорії чи фактичне нищення в дійсності всякого реального самоозначення українського народу, його державності й державного самовпорядкування». Він писав: «Україна повинна будуватися власними руками її трудового народу без сторонніх впливів і втручань, і в процесі цього будівництва вона в будь-якому випадку повинна залишитися окремішньою».

І ще одна теза Грушевського, актуальна до сьогодні: «Ми не являємося, як часто висловлюється, якоюсь новою і молодою республікою, ми відновляємо тільки нашу державність, якою ми жили і яка була відібрана від нас проти нашої волі, без признання, з тим відібранням ми ніколи не мирилися». Ці слова він написав у березні 1918-го у книжці з промовистою назвою «На порозі Нової України». Там же він підкреслював, що ІV Універсал був для українців символом не лише політичного, а й духовного визволення: «Недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді, коли вона принесла і закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжчого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення. Це духовне холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства». І ще одна теза: «Після проголошення самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету, бо тепер є боротьба двох держав, України і Великоросії...» Що ж, тут також є певна ілюзія — бо більшовики за допомогою страхітливих репресій змогли повернути українців у неволю; проте вже ніколи Україна не опускалася до рівня Малоросії, її не можна вже було скинути з шальок геополітики...

Нарешті, історичний сюжет, який також ставлять на карб Грушевському. Це — нездатність українського війська чинити ефективний опір більшовицькому вторгненню та підписання Брестського миру. Справді, непослідовна політика влади новопроголошеної УНР щодо українізованих частин і з’єднань, які придушили спроби синхронного з петроградським більшовицького заколоту, мала наслідком їхню деморалізацію. А потім, за директивою глави уряду Володимира Винниченка та нового очільники військового відомства Миколи Порша (який змінив Симона Петлюру), регулярні українські війська були просто знищені як такі, їх мала замістити «народна міліція». Чи є в цьому частка провини Грушевського? Так, є. Як історик, він мав розуміти значення регулярного війська для захисту держави. Проте усунути Винниченка з посади глави уряду УНР він не міг: ця спроба призвела б до паралічу роботи Центральної Ради і до повної катастрофи. Тому Грушевський намагався лавірувати, але коли все ж домігся відставки Винниченка (той написав заяву та просто зник), то було запізно...

Утім, завершити цю статтю я хочу нагадуванням про ще одну тезу Михайла Грушевського — чи то про ще одну ілюзію, чи то про ще одне пророцтво, чи то про перше й друге, змішане докупи в незнаних іще пропорціях: «Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...»