Iсторія двох сердець

Володимир Мономах та принцеса Гіта

Як стверджує відома пісня 1970-х років, «жениться по любви не может ни один, ни один король». Тобто коли вирішується питання про шлюб представника монаршої династії (князівської, царської, королівської, герцогської), поняття почуття, кохання, взаємна пристрасть взагалі до уваги майже не беруться. Важливими тут є інші чинники — політичний союз через шлюбне об’єднання двох вінценосних династій: середньовічна практика знала приклади, коли внаслідок таких шлюбів виникали, хай і не відразу, взагалі зовсім нові міцні держави (як, приміром, Річ Посполита після одруження Ядвіги та Ягайла 1385 року або ж Іспанське королівство після шлюбу Ізабелли й Фердинанда наприкінці ХV століття).

Але чи справедливо буде стверджувати, що середньовічні сімейно-шлюбні союзи завжди і скрізь зводилися до політико-прагматичних міркувань та були в усіх випадках геть позбавлені суто людських почуттів? Звернімося до досвіду Давньої України-Русі. Джерела, присвячені життю великого князя Київського Ярослава Володимировича (Мудрого), оповідають нам, що дружина цієї видатної людини, Інгигерда (Ірина), нащадок знатного шведського князівського роду, стала не лише матір’ю дев’яти (це — за меншим рахунком) дітей Великого князя (зокрема, знаменитих Анни Французької, Анастасії Угорської, Єлизавети Норвезької, додамо, надійних союзниць своїх чоловіків-монархів), Ірина була й чудовим другом, порадницею й опорою свого владоможного чоловіка в усіх його справах; втрата на схилі років цієї вольової, мудрої та шляхетної жінки була для Ярослава справжнім горем.

Отже, крім того, що володарі Давньої Русі в такий спосіб (укладання політично обумовлених шлюбних союзів) прагнули зміцнити зв’язки із Західною Європою (і з Візантією також), причому впродовж не одного століття (Х — ХІІ ст.), бажали утвердити свої позиції як великої держави імперського типу, знаної у світі, — тут залишалося місце і для щирого, чистого з’єднання двох сердець. Що, знову наголосимо, зовсім не виключало наявності й політичних чинників. І чудовим прикладом тут може стати історія одруження, не одразу народженого кохання й тривалого сімейного життя двох непересічних людей (за одними даними, прожили разом майже 25 років, за іншими — навіть 33; річ у тім, що, оскільки йдеться про дуже давні часи — 950 років тому, — то точне датування й навіть облік імен дітей та їхньої кількості часто є утрудненим через «туман віків» і брак або ж суперечливість джерел). Ці люди — то майбутній Великий князь Київський Володимир Всеволодович Монах(1053 — 1125), онук Ярослава Мудрого, первісток його найулюбленішого сина Всеволода, матір’ю його була донька візантійського імператора Костянтина Мономаха (можливо,  на ім’я Анна), останній великий державний діяч Русі, полководець, дипломат, визначний письменник. Це — наречений. На момент описуваних подій йому був 21 рік (або 22 роки). За традицією, юнак такого віку мусив брати уже шлюб.

А наречена «простягнула руки «до Володимира геть з іншого кінця Європи. То була Гіта (Гіда) — англійська принцеса, старша донька Гарольда, останнього короля старої британської (до-норманської) династії. Гіта мала всі підстави сподіватися на блискучу, повновладну корону — якщо не Англії, то котроїсь із сусідніх країн. Але трагедія вітчизни почала дуже рано, вже у десять років, випробовувати дівчину на міцність. На півдні Англії висадилося чужоземне військо франків на чолі з герцогом Нормандським Вільгельмом Рудобородим. Король Гарольд із братами зібрав вояків та вирушив назустріч Вільгельму. У Лондоні залишалася його дружина — королева Ельгіта, та діти Гарольда, старша донька Гіта — серед них.

12 жовтня 1066 року (Володимиру Мономаху було тоді 13 років, Гіті, нагадаємо, десять) у битві при Гастингсі на південному узбережжі Англії війська норманів під проводом Вільгельма Рудобородого (відтоді його було прозвано Вільгельм Завойовник) здобули вирішальну перемогу над армією Гарольда. Дві доби тривожне очікування панувало в лондонському королівському палці, а в ніч із суботи на неділю вісник, який, загнавши коня, прибув з-під Гастингса, приніс страшну звістку: нормани розгромили англів, короля Гарольда вбито разом із братами, військо Вільгельма стрімко йде на Лондон. Горе переможеним, як говорили давні римляни. Гіті та її рідним належало швидко рятуватися втечею — нічого доброго від нового короля Вільгельма Завойовника чекати не випадало (зауважимо принагідно, що саме битва при Гастингсі й норманське завоювання, попри всі трагедії, поклало початок формуванню пізнішого англійського етносу на новій мовній, культурній та політичній основі).

Варто додати, що і Володимир, і Гіта вже тоді, у 1066 році, пізнали доволі сувору «школу життя», навчилися витримки й терпінню, набули гіркого життєвого досвіду. Юний Мономах вже побачив, що це таке інтриги, взаємна ненависть та підступне поборювання старших Ярославичів — дітей покійного Великого князя, особливо перших двох — Ізяслава Київського та Святослава Чернігівського. Клялися батькові, коли той помирав, жити в мирі й любові, а насправді завжди були готові пролити братню кров заради химери влади... Це Володимир пізнав навіть аж занадто добре. І якраз у тому ж таки 1066 році батько, Всеволод, князь Переяславський, третій із Ярославових синів, сказав своєму первістку Володимиру приблизно таке: «Час уже тобі, сину, ставати дорослим князем, збагнути, що значить «тримати за собою» цілу окрему землю, самостійний князівський стіл, хай навіть маленький. Тож сідай-но на коня, бери невелику, але свою(!) дружину, слуг — і рушай на Північ, у далекі лісові Заліські краї, в Суздальські болотяні землі в’ятичів, мері, мокші, інших слов’янських і зовсім неслов’янських племен, пройди ці ліси й хащі — й тримай там свій стіл і наш лад». (Адже ці території, згодом ядро Володимирського, потім Московського князівств, традиційно тоді тяжіли саме до Переяслава!) І 13-річний  підліток Володимир, слухаючись батька, рушив у далеку-далеку (понад місяць шляху) подорож на північний схід, полями, потім лісовими хащами, болотами... І став там, у Заліссі, княжити, набувати державного досвіду. Всеволод навчав сина: «Лад пильнуй, смердам занадто волі не давай, пам’ятай, однак, що смерд-селянин нашу всю землю годує. Худо буде йому — зле нам усім буде». Добре запам’ятав Володимир батькові слова. А вже через рік довелося 14-річному князеві брати участь у братовбивчій війні при річці Неміга (поблизу Мінська, Білорусь), коли об’єднана коаліція Ярославичів (подолали таки взаємну ненависть!) разом виступила проти спільного ворога-бунтівника — полоцького князя Всеслава, і де сніги почервоніли від крові. Про це через 120 років написав геніальний автор «Слова...»: «На Немізі живот кладуть, віють душу від тіла. Немізі криваві брезі не бологом бяхуть посіяні, посіяні кістьми руських синів».

Саме тому на схилі років у «Повчанні» синам своїм, маючи вже колосальний життєвий досвід, Володимир Мономах мав повне право написати: «Поистинъ, дъти моя, розумъите, како ти есть Человеколюбець Богъ милостивъ и премилостивъ. Мы, человъци, гръшни суще и смертни, то оже (якщо вже. — І.С.) мъ зло створить, то хощемъ и пожрети и кровь его прольяти вскоръ». Це були не просто слова!

А тепер — про досвід маленької Гіти. Дівчина, королівська донька, фактично росла без матері (звали її Едіт, а Ельгіта була дівчинці лише мачухою). Едіт сильно й безкорисливо любила короля Гарольда, але в боротьбі з небезпечними ворогами, що сунули зусібіч (не лише з норманами), король потребував підтримки впливових англійських феодалів. І саме тому (знову ж таки суто з політичних міркувань) Гарольд пішов на жорстокий, але прагматично виправданий крок: він відправив у монастир Едіт разом з братами Гіти: Годвіном, Едмундом і Магнусом (бо треба було поріднитися з графами Нортумбрії Морнером і Едвіном, а для цього — вдруге одружитися на їхній сестрі Ельгіті, а ці землі — приєднати до свого королівського домену...).

Гіта вкрай рідко бачилася з матір’ю. Це було справжнє свято — її карі очі відразу оживали. А тепер, після загибелі батька, треба було рятувати життя, Вільгельм Завойовник не заспокоївся після взяття Лондона, відтісняв королівську родину все далі на північний захід. Сини Гарольда ще намагалися зібрати залишки англійських дружин, але занадто великою була перевага супротивника. І, як завжди в таких випадках, вчорашні васали Гарольда швидко перейшли на бік переможця, принижено клялися у вірності Вільгельмові, просили обов’язково зберегти за собою землі, замки, селян...

На початку 1067 року впав останній оплот англів на заході — місто Ексетер. Вільгельм в’їжджав у Ексетер через Східні ворота, а якраз у цей самий час через західні Берегові ворота родина Гарольда, серед них і Гіта, прямувала до кораблів. Судна ці ще певний час мандрували узбережжям Англії, а потім, через Фландрію, попливли до володінь впливового данського короля Свена, який перебував у стані війни з Вільгельмом. Там Гіта знайшла більш-менш надійний притулок.

...Минуло сім (можливо, вісім) років. Вигнанка Гіта, хай навіть позбавлена престолу і вітчизни, залишалася, проте, вінценосною, омріяною для багатьох нареченою. Її долею та планами на майбутнє завжди цікавилися численні іноземні гості (дипломати, купці), що відвідували двір короля Свена. Були серед них і люди з Русі. Сестра Всеволода Ярославича — Єлизавета, котра на той час жила в Данії, від імені короля Свена і від власного імені написала братові листа з несподіваною пропозицією: одружити свого племінника, Володимира, на Гіті, доньці вбитого при Гастингсі короля Гарольда. Всеволод, отримавши таке послання, сказав синові, що не може наказувати йому, але просить мати на увазі, по-перше, що Гіта, на думку всіх, хто її знає, дівчина дуже розумна, обдарована, мужня, вольова (руську мову, поза сумнівом, вивчить швидко), а, по-друге, родинні зв’язки з англійською принцесою, хай вигнанкою, розширюють тісні контакти Всеволода, Володимира й майбутніх Мономаховичів із дворами європейських володарів.

Володимир попросив час на роздуми (в неповні 22 роки він, звісно, ще не дуже замислювався про одруження: часу не було — часті зміни князівств, Смоленського, Володимиро-Волинського, Суздальського, якими йому належало керувати, безперервні чвари Ярославичів...). Якби Володимир відповів відмовою — на тому б , мабуть, і завершилася наша розповідь. Але він погодився.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»