МЕНЮ

Iдея, час якої назрів-3

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук, професор, директор Інституту української археографії та джерелознавства НАН України
29 листопада, 2018 - 16:58
Павло Скоропадський та Українська академія наук

Закінчення. Початок читайте «День», № 208-209, № 213-214   

Варто нагадати про стиль роботи з людьми і документами, притаманний Павлу Скоропадському. Він приймав міністрів за графіком не рідше, ніж один раз на тиждень. Проте для міністра народної освіти був виняток. Той мав ділові аудієнції значно частіше.

Гетьманові як найвищому урядовцю Української держави була притаманна швидка орієнтація, здатність одразу вловити суть будь-якої справи. Як свідчив міністр внутрішніх справ другого уряду УД В. Рейнбот: «Надо отдать справедливость гетману: он обладал и немалым государственным кругозором, и при природном уме достаточным образованием; он умел быстро усваивать центральное существо в докладах, умел задать серьезные вопросы, и прийти к нему с необстоятельно изученным делом, полагаясь на объяснительную записку директора департамента, было рискованно. Если доклад был сложен, то гетман оставлял его у себя и через день, два или давал точную резолюцию или ставил докладчику очень обстоятельные требования о дополнительных сведениях и разъяснениях».

Аналогічна ситуація була й в академічній сфері. Гетьман своїм позитивним ставленням до процесу створення національного академічного центру підштовхував його, надавав батькам-засновникам Академії постійну ділову і моральну підтримку. Таким чином, можна стверджувати, що Павло Скоропадський є фактичним фундатором УАН. Під цим мається на увазі його визначальна роль у сприянні «академічній революції», її фінансова та організаційна підтримка, нарешті — наявна воля до заснування національної Академії наук у будь-яких умовах за будь-яку ціну.

Здобувши владні повноваження міністра, М. Василенко повною мірою використав авторитет та прихильність глави Української держави для створення Української академії. Маємо відзначити, що Василенко вкинув це зерно в добре підготовлений ґрунт. З усього попереднього життєвого досвіду Павло Скоропадський був свідомим того, що належна організація наукового процесу є надзвичайно важливою для розбудови держави. Академія наук у його уявленні була настільки ж необхідною складовою державотворення, як армія, державна й дипломатична служби, фінансова система, розвиток національної культури і мистецтва тощо. Звернімо увагу також на зафіксоване в щоденнику В. Вернадського чітке протиставлення поглядів колишнього російського імператора та українського гетьмана на загальне значення науки. Адже другий хоч і був, на думку Вернадського, «неосведомленным», проте з молодих років виявляв до науки справжню повагу, розумів її значення для розбудови держави, що засвідчило заснування Академії наук. Велику повагу і довіру гетьман мав до осіб, залучених ним до цієї справи: М. Василенка, П. Дорошенка, В. Модзалевського.

Честь стати безпосереднім ініціатором процесу створення УАН, безперечно, належить М. Василенку. На карб гетьмана варто записати гарячу підтримку пропозиції М. Василенка. Оскільки В. Вернадський як представник російської академічної еліти уже був причетним до цієї великої справи, логічним стало звернення міністра саме до нього одразу ж після свого офіційного призначення з проханням активно долучитися до справи. Гетьман, незважаючи на надзвичайну зайнятість, знайшов час для особистої зустрічі з визначеним як ключова постать з опрацювання концепції створення Академії наук видатним ученим, обговорив з ним першорядні завдання. Мабуть, петроградський академік наголошував насамперед на фінансовій підтримці своїх планів з організаційної розбудови академічної науки в Україні. Судячи із записів у щоденнику, Вернадський уже під час першої зустрічі з Павлом Скоропадським указував на недостатність попередніх фінансових розрахунків для заснування УАН: «Широкий законопроект — малые траты на первый год. Я ему (гетьману. — Г. П.) доказывал, что и малые — будут относительно малыми».

Павло Скоропадський мав пристати на таку думку поважного експерта, адже про цю розмову потім відгукувався схвально. Глава Української держави усвідомлював, що розбудова національного центру академічної науки практично з нуля потребувала надзвичайної фінансової підтримки з боку держави. Він беззаперечно погодився надати потрібні для цього кошти із державного бюджету, незважаючи на скрутне становище українських фінансів після більшовицької навали та господарювання Ради народних міністрів УНР. Про це доповідав на установчому засіданні Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук Вернадський. Промовистим є той факт, що саме щодо фінансової підтримки з боку глави держави ніхто не сумнівався — ні М. Василенко, який уже 6 травня твердо обіцяв, що «деньги на это будут»; ні М. Грушевський, котрий намагався відмовити Вернадського від участі в «таком правительстве» і «пользования такими деньгами».

Друга (але основна) проблема, яку обговорювали під час зустрічі гетьман та академік, полягала у визначенні головного завдання діяльності майбутньої української Академії. Павло Скоропадський, виходячи із власного життєвого досвіду й уподобань, говорив про зосередження на українознавчих, насамперед мовознавчих проблемах. Вернадський, не заперечуючи по суті, адже і його думка була такою саме, вказував також на необхідність термінового дослідження продуктивних сил, економіко-статистичного опису України.

Однозначно можна стверджувати, що така Академія наук для гетьмана була не єдиною в низці державних прикрас. Крім цієї функції важливого атрибуту державності, Скоропадський вбачав в Академії також суттєвий державотворчий потенціал. Він погоджувався з батьками-засновниками в тому, що перш за все, Академія мала розв’язувати нагальні проблеми розбудови політичного, економічного, соціального та культурного життя України. До їх числа належали організація дослідження виробничого потенціалу держави, розміщення і склад населення, його звичаї, традиції, історична спадщина. Безперечно, поважне місце в цьому, на переконання гетьмана, посіло опрацювання наукової термінології, розвиток української мови, національної культури та інші гуманітарні аспекти.

Ролі між батьками-засновниками УАН були розподілені наступним чином. Міністр виступав ініціатором питання про створення Академії. Надалі він узяв на себе завдання всіляко проштовхнути цю справу перед гетьманом і в уряді. Фактично Василенко став тією посадовою особою, яка здійснювала проведення «академічної революції» на урядовому рівні. Але фактично не втручався у формулювання засадничих питань, цілковито покладаючись на В. Вернадського. Міністр навіть дуже рідко брав участь у роботі Комісії для вироблення законопроекту про створення УАН. Проте Комісія в багатьох випадках збиралася в його службовому кабінеті, і це виглядало досить символічно. Із принципових академічних питань відома його позиція стосовно недоцільності входження УНТ до складу Академії як цілісної наукової інституції.

Опрацюванням концепції створення й діяльності УАН від початку займався В. Вернадський. Цей 55-річний енергійний, винятково талановитий науковець, мислитель універсального профілю (і це дуже важливо, адже він не був лише природознавцем, як висловився щодо нього С. Єфремов), широко відомий у світі й у Росії вчений був цілком готовим до виконання такого завдання. Уже в першому листі — відповіді М. Василенку на запрошення до роботи над заснуванням Академії Вернадський виклав своє попереднє бачення Академії як насамперед системи наукових установ, а не клубу інтелектуалів: «Академия не просто общество, не имеющее своих институтов (подобно устарелой по организации Парижской, которая, впрочем, тоже начинает меняться), но Академия наук есть собрание государственных ученых учреждений: библиотека, архив, геологическая или если возможно, географическая карта, национальные музеи, институты для опытных и гуманитарных наук должны быть обставлены достаточными средствами».

Такою була концепція В. Вернадського, зрештою втілена в Українській академії наук. І саме як державна самоврядна центральна наукова установа з мережею науково-дослідних інститутів та дослідних установ, об’єднаних задля виробництва спільного наукового продукту, Національна академія наук існує вже 100 років як результат плідної співпраці свого фундатора-державотворця Павла Скоропадського та батьків-засновників — М. Василенка і В. Вернадського.