МЕНЮ

Iдея, час якої назрів-2

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук, професор, директор Інституту української археографії та джерелознавства НАН України
22 листопада, 2018 - 15:46
Павло Скоропадський та Українська академія наук

Продовження. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

У такий спосіб 52-річний ініціатор ідеї заснування Української академії наук вперше отримав у свої руки адміністративні важелі та апарат для її реалізації. І він почав діяти, розраховуючи на повну підтримку і розуміння з боку глави держави.

На жаль, досі точно не відомо, як і коли до плану дій міністра народної освіти було залучено нового главу держави, адже наявні джерела подають дві дещо суперечливі версії. Перша з них викладена Н. Полонською-Василенко в її нарисі історії ВУАН. Там ішлося про те, що вже 5 травня 1918 р. під час представлення гетьманові проектів діяльності окремих міністерств міністр народної освіти і мистецтв подав свою програму, третім пунктом якої було заснування Української академії наук.

Опублікований щоденник В. Вернадського за 1918 рік подає іншу версію подій, яка суттєво суперечить викладеній Н. Полонською-Василенко. Петроградський академік увечері 6 червня 1918 р. занотував таке: «Василенко рассказал мне свой разговор с гетманом, который сказал ему, что у него была депутация о необходимости создания АН. Василенко сказал ему, что уже делается и что я стою во главе. Тот очень удивился, просил при случае к нему приехать и обещал всякую поддержку».

Очевидно, що схвалена Павлом Скоропадським програма діяльності міністра народної освіти і мистецтв або взагалі не існувала, або ж насправді проблема створення Академії наук не посідала в ній провідне місце. Адже як інакше пояснити щирий подив гетьмана із самого факту розпочатої роботи. Василенко, вочевидь, почав діяти самостійно, добре знаючи загальне ставлення очільника держави до науки й науковців і маючи впевненість, що заходи міністерства із заснування загальнодержавного наукового центру підтримуватимуться гетьманом навіть без попереднього погодження.

Ці кроки практично повністю висвітлені у листуванні міністра з В. Вернадським і в щоденнику останнього. Перша зустріч та розмова відбулися 9, а потім 11 травня, під час приїзду петроградського академіка із Полтави до Києва та участі обох у з’їзді партії кадетів. Уже 18 травня Вернадський офіційно повідомив міністрові про свою принципову згоду очолити Комісію для вироблення законопроекту про заснування УАН і проінформував про свої ідеї з цього приводу. Вони зводилися до таких тез: «Академия есть собрание государственных ученых учреждений»; «желательна возможно широкая свобода Академии в создании таких учреждений». Реалії державно-політичного життя України 1918 р. та погляди самого академіка відображені в такій його цитаті: «Я полагал бы необходимым создаваемую Академию ввести в возможно тесное общение с русской, но не немецкой наукой...» Привертають увагу такі міркування академіка: «Очевидно, что сразу создать ее не под силу слагающемуся государственному организму; на первом месте, прежде всего, должно быть создано хорошо обставленное отделение украинского языка, литературы и истории, (м. б., совместно со славянскими?) и те отделы институтов, которые связаны с практически важными для государства интересами — связанные с изучением производительных сил страны и экономическо-статистическим ее обследованием».

Згадані заходи М. Василенко здійснював, очевидно, поки що без формального погодження з главою держави, отже — фактично із власної ініціативи. Це повністю відповідало встановленій в Українській державі схемі організації владної комунікації між її очільником та міністрами. Останні самостійно формували курс міністерської політики, погоджуючи з гетьманом лише основні напрямки своєї діяльності, й отримували від нього загальні директиви щодо головних орієнтирів своєї діяльності. Характерно, що під час зустрічі з І. Шишмановим, професором Софійського університету, зятем М. Драгоманова і новопризначеним послом Болгарії в Україні, Василенко ставив на карб гетьманові невтручання у поточні справи: «Предоставляет нам полную свободу действий». Такі підходи (широка ініціатива міністра та його повна відповідальність за свій напрямок діяльності) були застосовані також для розв’язання академічних проблем.

Очевидно, що розмова Василенка з гетьманом, під час якої останній вперше заговорив про необхідність створення Академії й висловив подив, що міністр уже працює на цьому поприщі, відбулася лише в другій половині травня. На користь такого припущення свідчить лист М. Василенка Вернадському від 29 травня з категоричним запрошенням до Києва (академік на той час повернувся до Полтави). Можна здогадуватися, що на такий крок міністра народної освіти спонукала саме розмова з главою Української держави. Адже завдяки їй Василенко отримав повну підтримку своєї ініціативи, а гетьман висловив побажання особисто переговорити з петроградським академіком, визначеним міністром за головного рушія процесу «академічної революції». Незабаром Вернадський приїхав до Києва і розпочав свою роботу в згаданому напрямку. 9 червня відбулася перша зустріч майбутнього голови-президента УАН з гетьманом. Після неї Вернадський занотував у щоденнику: «Разговор об Академии наук, большая неосведомленность» Не слід робити з цього висновок щодо повної некомпетентності глави держави в академічних справах. Багатьом іншим особам, навіть науковцям, Вернадський робив аналогічні чи майже аналогічні закиди, наприклад М. Грушевському. Насправді це означало, що вони мали іншу думку стосовно організації наукового життя, не бажали, як сам петроградський академік, озиратися лише на досвід РАН, виходити лише з російської академічної парадигми.

Цікаво, що про свою зустріч з гетьманом Вернадський розповів і на першому установчому засіданні Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, яке відбулося 9 липня 1918 р. У протоколі, який вів секретар комісії В. Модзалевський, було зафіксовано таке: «Председатель Комиссии и самого заседания (В. Вернадський. — Г. П.) указал, что Гетман Украины в разговоре с ним высказал самое горячее сочувствие идее создания Академии наук, считает необходимым широкую разработку ее плана и обещал, несмотря на тяжелые финансовые условия, в которых находится Украинская держава, всяческое содействие к скорейшему созданию Украинской академии наук в Киеве, поставленной в условия, отвечающие ее национальному значению».

Одразу постає питання: якими були погляди самого Павла Скоропадського на Українську академію наук, як він ставився до неї, чого він очікував від загальнодержавного наукового центру? На жаль, вичерпних відповідей на ці запитання на сьогодні не маємо. Проблема пов’язана з критичною нестачею вірогідних джерельних свідчень про події травня — грудня 1918 р.

На сторінках «Спогадів» гетьмана проблема створення Української академії наук віддзеркалена занадто побіжно. Зокрема, він присвятив їй такі рядки: «Я горячо сочувствовал этому начинанию. Была составлена комиссия под председательством профессора Вернадского и внесен закон об учреждении Академии со всеми необходимыми ассигновками, и он прошел. Уж и помещение для начала работ Академии было подыскано».

Інший фрагмент спогадів було опубліковано 1936 р. в альманасі, що видавав І. Огієнко у Варшаві. Цей уривок спеціально був присвячений здобуткам Української держави та особисто Павла Скоропадського на ниві української культури. Гетьман писав: «Читав десь — не пригадую вже, де саме — що честь заснування Української академії наук та двох українських університетів не може належати Гетьманщині 1918 р., бо ініціатива цього і деякі підготовні в цім напрямі праці належать Центральній Раді. Такі твердження не витримують критики: мало ще того, що така думка була — треба було її реалізувати. «L’enfer est pare de bonnes intentions» (гарними намірами шлях до пекла вимощено. — Г. П.).

І Академія наук, і два університети (Київський і Кам’янецький), і багато-багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, а також інституцій для розвитку різних мистецтв — це наслідки відданості українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький, Науменко, П. Дорошенко, І. Огієнко. Ці люди блискуче проводили в життя ті загальні директиви, що я спільно з ними опрацьовував. Такі директиви легко було давати, та в хаотичних умовах 1918 року в Україні — дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці люди зуміли це зробити».

Для визначення справжньої ролі гетьмана Павла Скоропадського у створенні Української академії наук, перш за все, потрібно окреслити коло тих проблем, що належали до його компетенції як глави держави. На мою думку, саме цим визначається реальний його внесок у створення Академії. Проте це питання не просте. Скажімо, у спогадах, епістолярії, щоденниках батьків-засновників УАН назагал виокремлені, крім підписання державних актів, лише чотири пункти, особисту причетність гетьмана до виконання яких вони визнавали. А саме: «гаряче співчуття» ідеї, надання коштів, приміщень та обладнання, допомога з приїздом майбутніх українських академіків із Москви й Петрограда.

Очевидно, що такий перелік є далеко не вичерпним. З огляду на систему владної комунікації, що склалася в Українській державі, цілі, яких мав досягнути Павло Скоропадський задля заснування УАН, полягали в наступному:

1. Схвалення принципового рішення щодо необхідності створення Академії, окреслення загального напрямку її діяльності, формулювання разом з батьками-засновниками основних завдань «академічної революції».

2. Визначення кола осіб, яких потрібно було залучити до процесу оформлення Української академії наук, і здійснення їх офіційного призначення.

3. Визначення кандидатури голови-президента Академії.

4. Втручання в різній спосіб і на різних етапах у процес вироблення загальної концепції діяльності Академії, опрацювання науково-організаційних підвалин її утворення.

5. Прийняття остаточного рішення щодо затвердження концепції та окреслення основних засад діяльності Української академії наук.

6. Визначення складу дійсних членів Академії та відповідне їх затвердження на урядовому рівні; допомога в організації їхнього переїзду до України.

7. Сприяння вирішенню організаційно-технічних питань початкового фінансування діяльності Академії, розміщення академічних установ, забезпечення їх устаткуванням та обладнанням; супровід проходження відповідних законів і постанов через Раду міністрів УД.

8. Нарешті, остаточне ухвалення державного акта про заснування Української академії наук, надання їй потрібних коштів, схвалення низки інших актів, зокрема щодо затвердження голови-президента УАН та першого складу академіків.

Очевидно, що всіх цих цілей у конкретно-історичних умовах існування Української держави можливо було досягнути лише за особистого сприяння гетьмана. М. Василенко, навіть посідаючи крісло міністра народної освіти, не мав такої компетенції, реального обсягу влади або ж можливостей для розв’язання засадничих і поточних проблем, що постійно виникали. Тим більше не міг отримати таких державних важелів В. Вернадський, який в Українській державі не обіймав жодної офіційної посади, крім голови Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук та аналогічної університетської комісії. Він навіть не бажав переходити в підданство УД. За власним наполяганням Вернадський мав статус запрошеного іноземного експерта.

Тому варто додати до наведених вище загальних питань, розв’язання яких належало до виключної компетенції гетьмана, найголовніше — наявність політичної волі, щире прагнення до створення Української академії наук, уявлення про Академію як важливий атрибут національної державності, необхідну умову подальшого розвитку держави. Уявімо таку ситуацію, що Павло Скоропадський заявив Василенку або Вернадському, що в нього є більш нагальні проблеми, аніж турбота про Академію наук. Якби гетьман прийшов до висновку, що державний бюджет варто витрачати на підготовку до війни з Радянською Росією, а не на Академію. Якби гетьман у листопаді 1918 р. вирішив, що збереження влади для нього важливіше за заснування УАН, то результат був би очікуваним: національна Академія наук 1918 р. не була би створена. І загалом невідомо, чи здійснилася б «академічна революція» в межах Української революції 1917—1921 рр.

Окреслене коло питань, які довелося вирішували гетьманові, засвідчують те, що Павло Скоропадський не був таким главою держави, роль якого в «академічній революції» зводилася виключно до простого скріплення власним підписом підготовлених іншими відповідних паперів.