Гетьманат та його роль в історії

 «День» оголосив 2018-й рік Роком Павла Скоропадського. Вже надруковано низку матеріалів, присвячених історичному діячеві, діяльність якого в радянські часи цілеспрямовано маргіналізувалася. Доходило до фальсифікації незаперечних фактів. Чого варте пересування на радянський час дати утворення заснованої П.Скоропадським Національної академії наук! Ювілейні дати НАН України в радянські часи відзначала, відштовхуючись від лютого 1919 року.

Одкровенням для мене, радянського професора, який у березні 1990 року потрапив на конференцію «Україна під Сталіним» в Торонто (Канада), був подарований Орестом Субтельним підручник «Україна: історія», в якому гетьманат П.Скоропадського характеризувався як один з яскравих епізодів революційної доби. Тоді подарували мені також опубліковану в Нью-Йорку у 1954 році книгу Дмитра Дорошенка «Українська Гетьманська Держава 1918 року». Після появи моєї рецензії в авторитетному для видавців журналі «Під прапором ленінізму» книга Субтельного була надрукована українською мовою у Києві і почала формувати нові світоглядні орієнтири у вчителів та учнів. У 1991 році з’явився також пробний навчальний посібник для 10 — 11 класів «Історія України», підготовлений професурою Інституту історії АН УРСР (М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов), а наступного року — «Матеріали» до цього підручника тих же авторів. За стилем викладу і обсягом (512 стор.) «Матеріали» були джерелом додаткової інформації для вчителів та учнів. Великий розділ «Українська держава Павла Скоропадського», фактологічна основа якого ґрунтувалася на книзі Д.Дорошенка, я одночасно опублікував в журналі для вчителів «Рідна школа», а відбитки подарував доньці гетьмана Олені, коли вона приїхала в Київ. Їй було приємно дізнатися, що українські вчителі та учні в деталях знайомляться з внеском П.Скоропадського у вітчизняну історію.

Чи змінилися мої погляди на Павла Скоропадського та його добу через чверть століття? Мені завжди здавалося і здається тепер, що це — одна з найсвітліших постатей у вітчизняній історії. Що стосується розуміння епохи, яка наклала відбиток на діяльність гетьмана, то Дорошенків фактаж уже не тяжіє над моїми текстами. Дуже стисло, але постараюсь розібратися з різноголоссям думок, пов’язаних з діяльністю П.Скоропадського.

УНР ЧИ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА?

Утворена після падіння самодержавства Центральна Рада прийняла чотири універсали — законодавчі акти конституційного значення. Перший Універсал проголошував автономію України і право Всенародних Українських зборів встановлювати засади державного життя (23.06.1917). Другий Універсал регламентував права національних меншин і формував уряд (16.07.1917). Третій Універсал проголошував Українську Народну Республіку і визначав її кордони у складі дев’яти губерній з переважно українським населенням (20.11.1917). Четвертий Універсал проголошував незалежність УНР і уповноважував уряд провести переговори з Центральними державами з метою виходу України з війни (22.01.1918).

29 квітня 1918 року Центральна Рада була усунута від влади німецькою окупаційною адміністрацією, УНР стала Українською державою, а в ніч на 14 грудня гетьман зрікся влади внаслідок повстання, очолюваного Директорією, в якій провідну роль відігравали Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Директорія відновила УНР, але наприкінці 1920 року Україною зрештою заволоділи більшовики.

У статтях, надрукованих газетою «День», поставлене запитання: яку державу слід вважати спадкоємицею сучасної державності — УНР чи гетьманат П.Скоропадського? Петро Кралюк формулює його обережно: «чи потрібно ідеалізувати УНР і проголошувати її як предтечу сучасної Української держави?» (№ 3—4). Ольга Михайлова переконана: «Сучасна Україна має бути визнана спадкоємицею Української держави Скоропадського» (№ 8—9). Юрій Терещенко твердить: «Ні Центральна Рада, ні пізніше Директорія не створили жодних стабільних структур, які властиві взагалі для існування держави» (№ 8—9). Пробачте, Юрію Ілларіоновичу, від УНР ми успадкували кордони, яких раніше не існувало, державну символіку, інститут громадянства, національні збройні сили, вихід з рубльової зони, запровадження гривні, незалежність і на додаток до чотирьох універсалів — утвердження Конституції в останній день існування Центральної Ради.

Безпосередня прив’язка УНР або Української Держави до сучасної державності взагалі неправомірна. Якщо йдеться про вітчизняну державність як таку, то ми є нащадками всіх форм державності, починаючи від Київської Русі. Якщо йдеться про сучасну національну державність, то ми є, на жаль, нащадками радянської державності. Доводиться витискувати «совковість» крапля за краплею з наших душ і сердець, правових норм, інституцій, методів управління, організації навчання і охорони здоров’я тощо.

КОНСТРУКТОРИ ГЕТЬМАНАТУ

Під впливом Декрету про землю, реалізація якого почала більшовизувати українське селянство, Центральна Рада прийняла 31 січня 1918 року земельний закон, який скасовував приватну власність на землю. Однак вплив заможних селян в Україні був істотно більшим, ніж в Росії. Хоч уряд заборонив самочинне захоплення орних земель, на селі почалася боротьба за землю, яка поставила під загрозу весняну посівну кампанію. Тим часом 12 лютого, тобто буквально через кілька днів після укладення Брестського миру, Рада звернулася до нових союзників із проханням ввести війська, щоб перешкодити захопленню України червоною Росією.

7 квітня в Лубнах відбувся з’їзд Української хліборобсько-демократичної партії, який поставив перед Центральною Радою вимогу відновити приватну власність на землю. Не добившись бажаного, хлібороби-демократи разом з поміщицьким Союзом земельних власників вирішили скликати 29 квітня Конгрес хліборобів. В особі німецької окупаційної адміністрації вони зустріли союзника. Уклавши «хлібний мир», який мав урятувати Центральні держави від продовольчої катастрофи, німці вирішили усунути від влади Центральну Раду. Керівники Союзу земельних власників звернулися до них з пропозицією перетворити країну на генерал-губернаторство Другого райху, але не дістали згоди. Такий варіант гарантував вивіз з УНР наявного продовольства, але не його відтворення у новому виробничому циклі. Німці почали перемовини з авторитетними в суспільстві діячами (Є.Чикаленком, І.Луценком, І.Полтавцем-Остряницею), але 11 квітня зупинилися на П.Скоропадському, якого С.Петлюра усунув від командування 1-м Українським корпусом без жодних підстав. Гетьманський родовід Скоропадського наперед визначив форму державності, яка мусила замінити УНР. В очах берлінських властей, які прагнули надати окупованій Україні вигляд суверенної держави, гетьманат набував історичну легітимність. На Конгресі хліборобів П.Скоропадського обрали гетьманом Української держави.

Сказане вище великий український мислитель Іван Лисяк-Рудницький сформулював одним реченням: «Гетьманат, без сумніву, завдячував своїм існуванням німецькій окупації, проте він мав також підтримку невдоволених радикалізмом Центральної Ради консервативних та поміркованих верств українського суспільства».

РОСІЙСЬКА І УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЇ

Юрій Терещенко у згаданій статті в газеті «День» зробив таку радикальну заяву: «Сьогодні відбувається безпідставна глорифікація так званої Української революції, яка призвела до падіння національної державності» (№ 8—9). Мова йде про повалення Української держави Директорією.

Отже, треба розібратися в суті Російської і Української революцій, їхній подібності та різниці між ними. Розібратися треба і в хронологічних рамках обох революцій. Ольга Михайлова каже, що у нас прищепилася назва «Українська національна революція 1917 — 1921 рр.», хоч вона не стала загальновживаною (№ 8—9). Мені здається, що вона таки стала загальновживаною, у тому числі на офіційному рівні, але щодо цього можна висловити тільки жаль. Маю книги з історії Російської революції, маю визрілі думки щодо історії Української революції, які готові вкластися в книгу, але в газетному форматі треба обмежитися короткими тезами.

Поділ Російської революції на Лютневу буржуазно-демократичну і Жовтневу соціалістичну зробили люди, які вірили в комуністичну перспективу. Якби не вірили, то не виникло б поділу на дві окремі революції. Кадети, наприклад, бачили у 1917 році лише одну революцію. Досить взяти в руки книгу російського історика і за сумісництвом — лідера партії кадетів Петра Мілюкова «История второй русской революции» з описом подій від повалення самодержавства до захоплення влади більшовиками в Петрограді й Москві — першою, як відомо, була революція 1905 — 1907 рр. Чи не наспіла пора перейти на позицію кадетів — з тією поправкою, що друга революція тривала до розгону більшовиками Установчих зборів у середині січня 1918 року?

Продовження