«Диво на Віслі» та його кінематографічний вимір

100 років тому поляки і українці зламали плани Кремля і Комінтерн

Якось не видно, щоб в Україні належним чином згадали та відзначили на всіх рівнях століття «Дива на Віслі». А між тим ідеться про одну зі знакових подій новітньої історії, коли війська відродженої другої Речі Посполитої за підтримки Дієвої армії УНР і добровольців із низки західних держав зламали плани Кремля і Комінтерну (цих більшовицьких братів-близнюків) «напоїти червоних коней водою Вісли та Рейну», тобто захопити і радянізувати Західну Європу. В наказі військам від 2 липня 1920 року командувач Західним фронтом Михайло Тухачевський писав: «На заході вирішуються долі світової революції. Через труп білої Польщі лежить шлях до світової пожежі. На багнетах понесемо щастя і мир трудящому людству... На Вільну, Мінськ, Варшаву — марш!». Але склалося не так, як гадалося більшовикам. І не в останню чергу — завдяки тим українцям, які завадили цьому маршу.

Однак, можливо, воно й добре, що за чинної влади та за нинішнього стану українського суспільства, зокрема, інтелектуальної спільноти, такого відзначення не буде. Бо ж ідеться про непрості історичні та світоглядні питання, щодо яких слід було би попередньо виробити певний консенсус, а вже потім перетворювати на свято міжнародного рівня. Можна, звісно, як дотепер обмежитися загальниками — бо ж порятунок десятків європейських держав від «щастя» встановлення в 1920 році тоталітаризму радянського взірця з ревкомами, «революційною правосвідомістю», чекістами, масовими розстрілами «буржуїв», концтаборами, примусовою працею тощо, безумовно, заслуговує на те, щоб святкувати те, що цього не сталося, і вшановувати тих, хто зупинив — нерідко ціною своїх життів — «бойові колони» більшовиків. Але що ж робити з тими сюжетами, які «витинаються» за межі цієї загалом справедливої схеми і з особливою силою засвідчують трагізм власне українського виміру подій столітньої давнини?

Щоб наочно пересвідчитись у існуванні таких сюжетів, як на мене, варто звернутися до класичного чи принаймні напівкласичного фільму знаного польського режисера Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920» («1920 Bitwa warszawska»), присвяченому подіям столітньої давнини та зробленому за державної підтримки. Фільм цей, переконаний, відомий частині читачів «Дня»; ймовірно, він буде показаний якимось із телеканалів ближчим часом. Але все одно дозволю собі нагадати певні перипетії фільму, в якому діють численні історичні персонажі і який претендує на відтворення не лише духу, а й букви часу, наскільки це можливо для масштабного бойовика.

Сюжет фільму починається з того, що творець й очільник Червоної армії Лев Троцький у вагоні свого бронепотяга диктує телеграму Леніну про те, що, мовляв, маємо слушний момент розібратися з Польщею й піти далі на Захід. Ленін виголошує перед політбюро РКП(б) короткий спіч, у якому підтримує Троцького; Леніна доповнює Сталін, і присутні дружно голосують за похід Червоної армії на Польщу, Німеччину, Італію, Англію і так далі. Відтак на мирну Польщу суне (вельми ефектно показана) навала «червоних коней»...

Усе це було би смішно, якби не навіювало сум. І ось чому. Спроба походу Червоної армії на Захід «через труп білої Польщі» припадає на час, коли друга Річ Посполита вже півтора роки вела війну з більшовицькою Росією. Що цікаво: ця війна розпочалася 6 січня 1919 року, коли Червона армія вибила поляків із окупованого ними Вільнюса. Паралельно польська армія воювала з незалежними українськими державами (ЗУНР й УНР), після тяжких боїв окупувала (цей термін уживав сам Пілсудський) Галичину та Волинь, а на додачу — значну частину Білорусі. 8 грудня 1919 року Антанта визначила східний кордон Польської держави по лінії, яка трохи пізніше отримала назву «лінії Керзона» (за прізвищем британського міністра закордонних справ), але Варшава продовжила окупацію значних територій на схід від цієї лінії. Ба більше: уряд УНР у обмін на воєнний союз змушений був погодитися з законністю польської окупації Галичини та Волині. Проте нічого цього в фільмі немає, натомість польські рецензенти на момент появи стрічки в 2011 році дружно відзначали «бездоганність історичної ідеї» та «уникнення шаблонного представлення кампанії 1920 року як зіткнення польського народу з одвічним ворогом — Росією», бо ж мовляв, це була «війна не з Росією, а з більшовизмом». А тим часом більшовики змогли мобілізувати на війну з Річчю Посполитою великі маси полонених білих офіцерів і козаків, і навіть царських генералів саме під гаслом «боротьби проти одвічного польського ворога», натомість Пілсудський зумів зібрати на фронті всіх, хто міг носити зброю; була знята охорона мостів, залізниць і муніципалітетів у містах — якраз під гаслом «боротьби з російським імперіалізмом»...

Утім, останнє в фільмі ми бачимо — загальнонародне рушення проти росіян. Чуємо і згадку про Україну та українців: так, під час наради генералів Юзеф Пілсудський (якого грає уславлений Даніель Ольбрихський) каже, що Замостя до останньої краплі крові боронитимуть українці генерала Безручка, а під час розмови з польським прем’єром Грабським зазначає: «Київ ми віддамо українцям». А Вінницю, Житомир й Умань? Я вже мовчу про Луцьк, Тернопіль та Львів... Але ці слова персонажа фільму польські критики чогось вважають свідченням відсутності в другої Речі Посполитої імперіалістичних намірів. Агов, а як же з Вільнюсом, розташованим значно східніше «лінії Керзона»? Адже через польські зазіхання на нього «буржуазна» Литва у війні 1920 року виявилася союзником більшовиків! Красномовний факт, чи не так?

Хоча у «Варшавській битві» показаний і загін союзних Польщі військ — козаків, за одягом — кубанських. Це правда, були і донські, і кубанські козаки, які воювали проти «червоних». Але ж ані перші, ані другі не вважали себе росіянами! Кубанці, скажімо, звали себе або окремим народом («чорноморцями»), або українцями. Але чому Гоффман узяв на роль їхнього отамана москвича Олександра Домогарова, який розмовляє суттєво інакше, ніж питомі кубанці? Це теж «бездоганність історичної ідеї»? З іншого боку, зображення в фільмі Червоної армії з її специфічним духом виглядає доволі реалістичним (читайте «Щоденники» Бабеля, який ішов у похід з 1-ю кінною армією), хоча іноді й надто карикатурно.

А от показані в фільмі радянські історичні персонажі — це ледь не суцільна «крислата журавлина». Леніна грає вочевидь молодий для цієї ролі актор, який би згодився хіба що на роль Бухаріна; Сталін у стрічці показаний десь так 60-літнім «батьком народів», тоді як реальний Сталін мав на той час 41 рік, був хвацьким хлопом із задерикуватими вусами. Тухачевський і його штаб — це якесь збіговисько дурників, а тим часом претендент на роль «червоного Бонапарта», всупереч Віктору Суворову, професійно побудував план розгрому Речі Посполитої. В його основі була ідея форсувати Віслу в нижній течії та обійти Варшаву з тилу (щось на кшталт німецької «коси Шліффена», яка в Першу світову була покладена в основу плану наступу на Париж). З істотною відмінністю: в німців не було стратегічної кінноти, а в Тухачевського вона була: 3-й кінний корпус Гая, який рухався вздовж кордону зі Східною Пруссією, отримуючи звідти ресурси (навіть бригада німецьких добровольців улилася в Червону армію, щоб бити осоружних поляків). Якщо хтось думає, що стратегічна кіннота Червоної армії в 1920 році є чимось на кшталт війська ХІХ століття, той глибоко помиляється; такі формування мали в своєму складі не лише кінноту, а й артилерію, автомобілі, броньовики, літаки та бронепотяги. Ба більше: план Тухачевського був навіть кращим, ніж план кайзерівського генштабу 1914-го: на вирішальному етапі Південно-Західний фронт мав передати Західному 1-кінну армію Будьонного — і вона мала форсувати Віслу південніше Варшави, замкнувши кільце навколо польської столиці й основних сил польської армії...

Усе це глядач не бачить і не знає.

Але план Тухачевського зазнав фіаско: він був надто класово-марксистським і не врахував національного піднесення поляків. А ще — амбіцій Будьонного та Сталіна, які спробували штурмом узяти Львів, дістали відкоша, потім із запізненням кинули 1-шу кінну армію на варшавський напрямок — і під Замостям наразилися на ешелоновану оборону українських військовиків Марка Безручка. На тому марш «червоних коней» урвався, зазнавши фіаско.

Отож серед фінальних кадрів «Варшавської битви» маємо сцену, коли після провалу наступу Червоної армії на Річ Посполиту Ленін змітає рукою з мапи червоні прапорці та говорить: світова революція провалилася, доведеться будувати соціалізм у окремо взятій країні. М’яко кажучи, це туфта. Проте туфта зрозуміла: Гоффман значну частину дитячих і юнацьких років прожив у СРСР (спершу їхню родину 1940 року депортували до Сибіру, де він пробув до 1945 року, потім у 1950 -1955 роках він навчався в Москві у ВДІКУ), отож не лише читав, а й вивчав сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» — компендіум соціально-історичної міфології більшовицької доби. Схоже, сталінські міфологеми, що оповідали про події 1920 року, значно мірою перетворилися на стереотипи світосприйняття, і не лише Гоффманом. А тому в фільмі про «диво на Віслі» й пролунала ця начебто ленінська фраза. Насправді це властиво сталінська формула, якою він почав прикривати експансіоністську політику СРСР з кінця 1920-х й остаточно сформулював яку вже наприкінці 1930-х, переконавшись у неможливості ініціювати успішні «внутрішні» революції, навіть за військово-політичної допомоги СРСР, на прикладі республіканської Іспанії та повністю ставши на позиції здійснення «революції ззовні», принесеної на багнетах Червоної армії. А на початку 1920-х Комінтерн і РКП(б) щосили намагалися розпалити світову революцію — в Італії, в Німеччині, в Естонії, в Китаї, в Персії, в Бразилії й у тій же Речі Посполитій, де спеціальні «червоні» загони діяли аж до 1926-го.

Але це далеко не все, що слід осмислити, не всі українські виміри війни 1920 року. Серйозної розмови вимагає спричинений імперіалістичною політикою Варшави розкол українських сил. Так, частина Української Галицької Армії подалася спершу до «білих», потім — до «червоних», частина де-факто посіла нейтральні позиції, частина лівих соціалістів — на чолі з самим Винниченком! — або пристала до більшовиків, або стала їхніми попутниками тощо. А корпус Червоного козацтва Примакова — ще одне з’єднання стратегічної кінноти? А зрештою, 1-ша кінна армія з її командуванням і більшістю начдивів із числа етнічних українців? Ба більше: влітку 1920-го українські повстанці Чорного Яру мали реальну можливість кількома ударами відрізати шляхи постачання Південно-Західного фронту, захопивши Київ, Канів і Черкаси, та зумовити цим повне фіаско наступу сил фронту на Захід. Але вони завагалися, не бачачи в Речі Посполитій надійного союзника. І мали рацію... З іншого боку, якби більшовики вже тоді «визволили» всі українські землі на схід від «лінії Керзона», що було би з українцями, які під польською окупацією все ж не зазнали ані Голодомору, ані ҐУЛАҐу, ані Великого Терору? Іронія історії...

А наостанок зазначу, що, по-перше, нам не треба ні ідеалізувати свого минулого — ані Хмельниччини, ані Коліївщини, ані ОУН та УПА, ні їх знецінювати та дегероїзувати. Що ж стосується війни 1920 року, то варто було би мати й українські фільми про ці події, де історія поставала б у своїй повноті та драматичності, а історичні персонажі не виглядали б карикатурно.