МЕНЮ

Дошкульна відповідь Котляревського

Петро КРАЛЮК
31 січня, 2020 - 10:46
«Наталка Полтавка» як заперечення імперського «Козака-віршотворця»

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Котляревський відомий не лише своєю «Енеїдою», а й драматичними творами. Найбільш знаною серед них є «Наталка Полтавка». Остання трактується як соціально-побутова драма, яка відображає реалії українського життя. А при її написанні широко використовувався український фольклор. То справді так.

Однак цей твір став відповіддю на п’єсу Олександра Шаховського «Козак-віршотворець». Про це зустрічаємо відвертий натяк у «Наталці Полтавці», про що буде окрема мова.

Тому варто звернутися до п’єси Олександра Шаховського (1777—1846)1. Останній є автором більш ніж 100 театральних творів, у тому числі водевілів з українського життя, серед яких найбільш знаним і став «Козак-віршотворець», який понад п’ятдесят років не сходив зі сцен російських театрів. Мало яка п’єса в ті часи користувалася такою популярністю. Відповідно, вона справляла вплив на російську публіку.

Натомість п’єса викликала негативну реакцію в середовищі освічених українців. Зокрема, з’явилася також критична рецензія на п’єсу в журналі «Украинский вестник» (№2 за 1817 р.), де автора «Козака-віршотворця» звинуватили в перекрученому змалюванні українського життя, побуту й мови.

Вперше «Козак-віршотворець» був поставлений навесні 1812 року в салоні О. Наришкіна — на той час директора імператорських театрів. Потім — в апартаментах імператриці Єлизавети Олексіївни. А невдовзі після цього цензура заборонила цей твір2.

Заборона ця, на перший погляд, видається дивною. Адже такої вірнопідданської п’єси в російській літературі треба ще пошукати. Але, ймовірно, цензуру налякало те, що дія твору відбувається в «непевні часи» Полтавської битви 1709 року і в ньому згадано гетьмана-«зрадника» Івана Мазепу. Проте цензурна заборона тривала недовго. Навесні 1814 року п’єсу поставили на театральній сцені для широкої публіки. І відтоді вона увійшла до репертуарів багатьох театрів.

Сюжет п’єси виглядає таким чином. Головна героїня твору Маруся, дочка вдовиці Добренчихи, кохає «хорошого віршотворця, хороброго воїна» Климовського. Проте, не сміючи перечити волі матері, дає згоду на одруження з козацьким тисяцьким Прудиусом. Останній разом із повітовим писарем Грицьком спеціально вигадують, ніби козак Климовський загинув на війні зі шведами. Але раптом з-під Полтави прибуває цей «загиблий». Щоб викрутитися із ситуації з одруженням, Прудиус разом з Грицьком звинувачують Климовського в розтраті грошей із царської казни. Та ця авантюра їм не вдається. Представлений у п’єсі російський князь, який є носієм «високих» імперських цінностей, разом зі своїм денщиком (теж росіянином) Дьоміним беруться розслідувати справу й виводять шахраїв на чисту воду. Справедливість торжествує. А Маруся поєднується зі своїм коханим.


«НАТАЛКА-ПОЛТАВКА», ПОЛЕМІЗУЮЧИ З КАРИКАТУРНИМ ЗОБРАЖЕННЯМ УКРАЇНЦІВ РОСІЙСЬКИМИ АВТОРАМИ ТОГО ЧАСУ, СТАЛА ВИДАТНИМ ЯВИЩЕМ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ. НА ФОТО: ВИСТАВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ., В РОЛЯХ — МАРІЯ САДОВСЬКА ТА ДЕНИС МОВА

Хоча п’єса Шаховського нібито на перший план виводить любовну історію, в ній відверто пропагуються імперські ідеї. Російський князь зі своїм денщиком представляють «добрі сили» імперії. Цього князя цар посилає дізнатися, що діється в його колонії, тобто Україні, чи виконується государева воля і чи немає якихось утисків місцевим жителям3. Як людина, яка представляє імперську владу, князь діє за стереотипними поведінковими моделями: наводить лад і утверджує справедливість серед малоросів, які мають нечесних на руку представників колоніальної влади (їх представляють тисяцький Прудиус і писар Грицько), а також допомагає щиросердним представникам місцевого простолюду, які люблять царя, облаштувати громадське й навіть особисте життя. Отже, малороси потребують нагляду з боку добрих імперців — лише тоді в їхній спільноті утверджуються право та справедливість.

Присутнє у п’єсі й ідеалізоване зображення монарха, який стоїть на вершині влади. Ось як про це сказано у творі:

«С нами труд он разделяет,

Перед нами он в боях.

Счастьем всяк из нас считает

Умереть в его глазах»4.

Тому Маруся із захватом сприймає повідомлення, що її коханий Климовський разом із російським князем та Дьоміним служили під керівництвом Петра І.

Негативні персонажі Прудиус та Грицько, котрі постають як брехуни, нечесні люди, що дбають не про Батьківщину — лише про власний добробут, не є справжніми малоросійськими козаками. Справжнім козаком є Климовський. Він — лицар, який прагне здійснювати подвиги во славу свого царя, безкорисливий («здобичі з війни не привіз»). Росіянин Дьомін недаремно каже йому: «Ти, брат, добрий слуга царю»5. Також Климовський — чудовий поет, якого пізнають з пісень та веселості. Він же й вірний коханець — бо, почувши, що його наречену хочуть забрати, так скакав, що аж двох коників заморив та й третій, з’їздившись, лежить у загорожі6. Климовський нікому не хоче чинити зла — лише добро.

Козак-віршотворець бере участь у Полтавській битві. Щоправда, про події цієї баталії згадано ніби побіжно. Климовський каже, що після того як «наш полк гетьман розпустив» (ідеться, зрозуміло, про Мазепу), то він «пристав к Кочубеєву полку і з ним рубився під Полтавою»7.

Відомо, що під час подій, пов’язаних із Полтавською баталією, російські війська 1708 р. вщент знищили гетьманську столицю Батурин. У «Козакові-віршотворці» про цю подію згадок немає. Натомість Батурин постає як місто, де люблять співати пісні Климовського. Так писар Грицько хвалиться, що якийсь місяць тому був у Батурині і що місцеві жителі були в захваті від пісень козака-віршотворця: «...весь город схаменувся, як їх услихав, і всі говорять: ай да Климовський! То-то бравий хлопец! Який майстер сочинять!» Грицько ніби «списав їх списков десять і подарив пану осавулу, всім полковникам»8. Очевидно, Шаховський, вкладаючи в уста ці вигадки, намагався приховати батуринську трагедію.

Після весілля з Марусею, яке відбулося не без добрих імперців (князя та його денщика), Климовський має їхати до Москви, оскільки його бажає бачити сам государ. Це викликає в нього захват: «Яка ж мені честь! Со мной будет говорить величайший из царей»9. Зрештою, на самому весіллі Маруся та Климовський демонструють вірнопіддані почуття. Ці персонажі навіть своє сімейне життя збираються поставити на службу царю:

Маруся. «Чи нам, серденько,

хлопец родитьця,

Царю він буде вірно служить!»

Климовський. «Я єму скажу,

як треба битьця.

Вмєсті ж научим,

як добрим бить»10.

Звісно, «Козаку-віршотворцю» Шаховського можна зробити чимало закидів: це і примітивізм п’єси (її сюжетної лінії, персонажів), і погане знання українських реалій, і свідоме чи несвідоме перекручення історії. Але виникає запитання, чому ця примітивна п’єса користувалася таким шаленим успіхом у Російській імперії? Чому вона викликала таку негативну реакцію у «свідомих малоросів», а Іван Котляревський навіть написав як полемічну відповідь на «Козака-віршотворця» «Наталку Полтавку»? Очевидно, Шаховський своїм твором зумів зачепити речі, які були важливими і для освіченої великоросійської імперської публіки, і для освічених малоросіян.

Автору «Козака-віршотворця» вдалося представити імперський ідеал українського козацтва. Для нього (а відповідно, і для імперської публіки) справжній козак — це вірний слуга царю, який навіть сімейне життя підпорядковує служінню імперському отечеству. Цей слуга, одружившись і народивши дітей, має виховати їх так, щоб вони «билися за царя».

Ще справжній козак не вдається до хитрощів та інтриг. Він щирий, добрий, нікому не хоче чинити зла. Але життя цього добросердного чоловіка можуть зіпсувати погані представники козацької старшини, які плетуть інтриги, дурять його. І тут на допомогу козакові приходять справедливі «слуги імперії».

Такий образ доброго та вірного цареві козака не міг не імпонувати російській публіці. Це — «приручений лицар», якого потребувала царська влада і якого вона свідомо творила на Кубані й в інших околицях імперії, де дозволялося селитися українським козакам.

Водночас «Козак-віршотворець» був викликом українській козацькій еліті. Подані в п’єсі образи її представників (тисяцького Прудиуса й писаря Грицька) — не просто негативні персонажі. Вони, за великим рахунком, не потрібні українському соціуму. Шаховський прямо натякає: малоросійським людом можуть безпосередньо керувати представники імперської влади, а козацька старшина лише стоїть на заваді «доброго правління».

Це не могло пройти повз увагу українського дворянства — безпосередніх нащадків козацької старшини. П’єса Шаховського виявилася ударом і по них. Вона ніби підважувала їхній статус, їхнє місце в суспільно-політичній ієрархії імперії. Звідси така бурхлива реакція українського дворянства на «Козака-віршотворця». Звідси й «ідеологічна відповідь» з його боку — «Наталка Полтавка» Котляревського.

Ясна річ, ідеологічні речники українського дворянства не могли прямо критикувати «Козака-віршотворця». Адже в такій критиці можна було зайти далеко — до заперечення імперської влади. Тому вони звинувачували автора «Козака-віршотворця» в незнанні українських реалій. А «Наталка Полтавка» начебто мала на меті представити справжнє малоросійське життя.

Між двома творами є чимало спільного. Але це спільне від супротивного.


1 Див.: Ярцева А. А. Князь Александрович Шаховской. Опыт биографии. — СПб., 1890.

2 Иванов Д. О запрещении оперы-водевиля «Казак-стихотворец»: письмо А. А. Шаховского А. С. Шишкову // Труды по русской и славянской филологии. Литературоведение. VI (Новая серия): К 85-летию Павла Семеновича Рейфмана. — Тарту, 2008. — С. 54 — 62.

3 Сочинения князя А. А. Шаховского. — СПб., 1898. — С. 7.

4 Там само. — С. 5.

5 Там само. — С. 13.

6 Там само.

7 Там само. — С. 12.

8 Там само. — С. 29 — 30.

9 Там само. — С. 35.

10 Там само. — С. 36.