Доля «призабутого пророка»

Хрестоматійні твори не є віджилим надбанням мертвих, пилом вкритих архівів. Це ми, погрузлі у «злобі дня», занадто часто інтелектуально ліниві й пихаті («колись це читав у школі, бо мусив читати — то все нецікаве, застаріле»), це лише ми короткозоро гадаємо так, обкрадаючи не когось — самих себе. І добровільно позбавляючи себе солідної частини свого ж таки духовного багатства. А ці призабуті добряче хрестоматійні твори — водночас і точна, образна, вражаюча картина трагедій та конфліктів далеких віків (трагедій, дотичних до нас!), і безпомилковий прогноз нашого (саме нашого) майбутнього, і (як у поемі «Мойсей» Івана Франка, про яку в нас піде мова) невтомний, стражденний, до межі високого божевілля пошук шляху — куди йти народу та його духовному проводирю?

Цей рік — ювілейний (160 років від дня народження) й водночас скорботний (100 років від дня смерті) для шанувальників Івана Франка. Можна не сумніватися, що всі належні «шанобливі слова» (другий після Шевченка класик нашого красного письменства, геніальний поет, видатний прозаїк, драматург, публіцист, громадський діяч, філософ, історик, етнограф, економіст... — і, звичайно ж, «Український Мойсей») — будуть неодмінно сказані. Але треба ясно, нарешті, уявити собі: без читання Франка (а особливо тих речей, де його нещадний, страшний дар провидця проявився з особливою силою, як от «Що таке поступ?», «Поза межами можливого», «Сідоглавому», «Сойчине крило», «Перехресні стежки», і, насамперед, поеми «Мойсей») ця чергова «ювілейна хвила» залишиться пустопорожнім потоком слів. І не більше. Думається, що саме з відкриття Франкового «Мойсея» найкраще починати шлях до осягнення реального Франка. Тим більше, що йдеться в цій політико-філософській поемі (якщо завгодно, трагічній драмі ідей і водночас духовній сповіді самого автора) про речі, надактуальні сьогодні, коли Україна в боротьбі й крові, як і 4 тисячі років тому Мойсей зі своїм народом, робить цивілізований вибір, виконуючи волю Історії, Бога, Нації та Вищої Надособистісної Сили. У Франка це вивіщується і винятковою образно-символічною системою. Ось чому цей твір нашого генія (задуманий під час знайомства у Римі з «Мойсеєм» Мікеланджело влітку 1904 року, написаний у січні-липні 1905 року, тоді ж виданий у Львові окремою книжкою) є конче потрібним, нагальним для прочитання якраз сьогодні. І не так політикам (на них, одверто кажучи, надія мінімальна — зашкалює самозакоханість замість самокритичності), як всім тим (без розрізнення віку, освіти, соціального стану, національності), для яких майбутнє України — не порожній звук, не предмет демагогічних фраз, а гострий біль.

Хоча б нам наблизитися до сотої частини того пекучого, поза людськими можливостями витримати його, болю Франка. Вчитаємось у незабутні рядки, що ними розпочинається поема:

«Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством,

ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому яких нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу»

(З точки зору нашої убого-прагматичної свідомості: яке мені діло до «нащадків пізних», до їх «сорому»? Адже в мене, улюбленого й неповторного, все добре! А те, що сором буде палити їх за наші справи (!) — то ми ж цього не побачимо й до цього не доживемо).

ІЛЮСТРАЦІЯ ХУДОЖНИКА ВАСИЛЯ ЛОПАТИ ДО ПОЕМИ «МОЙСЕЙ» ІВАНА ФРАНКА

Але давайте, читачу, «ущільнимо» нашу розмову, зробимо її більш стислою. Про що, власне, йдеться в поемі Франка й які думки та прозріння потрібні нам сьогодні, як хліб?

1   Стережіться лжепророків — «практиків», «реалістів», «непопулістів», «прагматиків» (у Франка яскравим втіленням таких типів псевдовождів є Авірон та Датан), які переконують народ у неминучості, «мудрості», «принадності рабського спокою»:

«На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голодні!»

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті»

(Чи не схожа риторика щодо «непереможного» Путіна й Донбасу?)

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

(Під «новою землею» мається на увазі, звісно, не географічна, а духовна й політична категорія — Обітований Край, де колишні раби стануть вільними. Привести народ туди — місія Мойсея).

2  Як розпізнати правдивого Пророка, духовного провідника нації? Є надійна ознака: він не принижується до «солодких» лестощів своєму народу, а говорить йому у вічі гірку, навіть страшну правду, якою вона є. Тому що любить свій народ і знає, що брехати йому — безвідповідально. Є у Франка вражаючі рядки, коли Мойсей пояснює, чому його любов до співвітчизників є, може, навіть вищою за Божу любов до них же:

«І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере

Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі

Нічогісько не хочу (! — І. С.)

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої.

Хоч над ними і плачу».

3   Часто ставлять запитання: чому в Україні наразі немає визнаних духовних авторитетів (а Мойсей, «слабосильний дідусь», саме моральний авторитет, що добре відчувають його вороги!)? А, може, варто б підійти до цієї справи інакше: а чи в спромозі зараз народ висунути, підтримати й сприйняти цей моральний авторитет? Яким є моральний стан самого народу? Адже моральні авторитети не з космосу прибувають до нас, а зростають тут-таки, всередині суспільства! Як тут бути? Критичне ставлення соціуму до власних вад (тобто кожного із нас), без жодних ілюзій, як учив Франко, і праця духу й розуму...

4   Пророк (справжній!) завжди приречений на муки, страждання, злобу «ближніх». Бо він позбавляє людей того спокою (згубного), заважає їм жити, як «завжди жили». Муками є життя Мойсея серед «темної юрби» (Франко). І невипадково місія Вождя порівнюється автором не з високим ливанським кедром, не з красивою аравійською пальмою, а з тереном, колючим, безжальним «щоб росли ви все краще, а я буду гинуть на шляху» (Франко). Окрім усього іншого, пророка ще звинувачують у зраді, загрожуючи оплювати й побити камінням (див. розділ VІІ поеми)! Ще більшої муки додають Мойсею болісні сумніви в самому собі, боротьба з собою (чи правильно розуміє він Волю Божу?). Адже лише лжепророки ні в чому не сумніваються — натомість їх огортають ляк і прихований великий жах!

5   Зневіра — ось головне лихо Мойсеєвого народу. «Весь Ізраїль дрімає», люди не вірять ані в Землю Обітовану, ані в пророцтва, лише прагнуть до ситого життя. («Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі, наївшись ласо... відригаться вам буде повік те єгипетське м’ясо» — так говорить Бог до євреїв. Але хіба лише до них?).

6    Обітована Земля Свободи — це для Франка перш за все соборна, незалежна Українська держава. Не Євросоюз (як хтось може розтлумачити), а саме своя вільна (це важливо!) держава. Та держава, де народ (не еліта!) зможе глянути, «як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі». Віра Франка у те, що так і буде, цілком зіставна з вірою його героя Мойсея. Ось у цьому сенсі варто розуміти вислів «Український Мойсей».

***

Із Мойсеєм порівнював ще гетьмана Богдана Хмельницького митрополит Сильвестр Косів (як і посланці східних православних патріархів). Воістину місію великого біблійного Пророка виконав для України Тарас Шевченко, чий духовний подвиг продовжив автор поеми «Мойсей». Були і в ХХ столітті визначні державні діячі, митці, люди з пророчим даром (назвемо тут Хвильового, Довженка, Стуса...) Але місія, що її виконував герой Франка, владно кличе нове покоління українців (може, її буде здійснено не індивідуально, зусиллями однієї людини, а саме безмежною працею цілого покоління вільних людей?). Побажаємо їм Франкової (і Мойсеєвої) віри, сили духу, працелюбності й безкорисливої любові до України — без надії на винагороду. Вона, винагорода, буде потім. За нею справа не стане.