Чорна рада 1663 року та її наслідки

Про чорну раду, яка відбулася в Ніжині 1663 р., є згадки в підручниках з історії України. Правда, на цей епізод, як правило, особливої уваги не звертають. А даремно...

Однак один із батьків українського «національного відродження» ХІХ ст. Пантелеймон Куліш присвятив згаданій події роман, який так і називається — «Чорна рада». Для цього автора той епізод мав велике значення. Водночас чорна рада 1663 р. для Куліша стала символом українських проблем — не лише з далеких часів другої половини XVII ст., а й часів пізніших. На жаль, ця подія стала «архетипом» в українській історії, який «повторюється». Тому чорну раду 1663 р. варто розглядати не лише як факт, а в широкому історичному контексті.

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними як в історії козацтва, так і в історії українських земель. У вогні повстання під проводом Богдана Хмельницького та війн згоріла «стара Русь». А на місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.

Повстання привело до творення на теренах України автономної козацької державної структури, яка в нас переважно іменується Гетьманщиною. Однак у цей час Україна стала ареною постійних бойових дій, в яких брали участь військові сили різних держав. Розколотим виявилося й українське суспільство.

У козацькому середовищі не було єдності. Особливу позицію займала Запорозька Січ. У 1649 р. Хмельницькому довелося жорстоко придушувати повстання січовиків. Тобто гетьман та його оточення, ведучи війну із представниками «старого ладу», йшли також на придушення радикальних революційних елементів.

Чи не нагадує це нам події визвольних змагань 1917 — 1920 рр., коли буйним цвітом процвітала в Україні багатопартійність? Причому часто ця багатопартійність поєднувалася з безпринципністю, змінами політичних орієнтацій, постійною міжусобною боротьбою. Траплялися тоді й намагання з боку революційної влади придушити радикальні елементи.

А хіба не те маємо за часів незалежної України? Є в нас численні партії, які в будь-який момент готові «поступитися принципами» — якщо є відповідний матеріальний інтерес. Вони ведуть між собою міжусобну боротьбу за шматок державного пирога. Це начебто є демократією. Хоча правильніше таке явище іменувати охлократією.

Хмельницький, розуміючи, що не можна спиратися лише на радикальні козацькі елементи, прагнув залучити до побудови Гетьманської держави «стару еліту», яка мала управлінський досвід. Серед козацької старшини опинилися люди, які свого часу працювали в державних структурах Речі Посполитої. Такими були генеральний писар Гетьманату Хмельницького Іван Виговський та його оточення.

ГЕТЬМАН ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ — КОЛИСЬ ОСОБИСТИЙ ОХОРОНЕЦЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, А ПІСЛЯ ЧОРНОЇ РАДИ — ПРОМОСКОВСЬКИЙ АВТОРИТАРНИЙ ГЕТЬМАН ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Саме Виговський після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. прийшов до влади. Він та його сподвижники починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений у вересні 1658 р. в Гадячі договір. Згідно з цим документом, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як звичайна провінція, а як окрема автономна одиниця, подібна до Великого князівства Литовського.

Проти Виговського виступила «московська» партія, котра об’єднала незадоволені владою гетьмана радикальні елементи. Це спровокувало черговий виток війни на українських землях. І хоча Виговський зумів отримати блискучу перемогу над московським військом та козацькими союзниками Московії під Конотопом у 1659 р., врешті-решт він та його спільники зазнали поразки. Проти них піднялася Запорозька Січ, козацькі полки на Лівобережжі, потім до повстанців приєдналися також козаки Правобережжя. Ці процеси відбувалися за активною участю низів, які привели до влади радикальні елементи, відсторонивши елементи помірковані.

Образно кажучи, українці «самі себе звоювали». На жаль, не останній раз. Чимось повстання радикалів проти Виговського нагадує повстання, яке підняла Директорія в листопаді 1918 р. проти гетьмана Павла Скоропадського. Як перше, так і друге повстання призвели до того, що українці втратили шанс побудувати свою цивілізовану державу — як у середині XVII ст., так і на початку ХХ ст.

У кінці вересня 1659 р. під селом Германівка на Київщині зібралася чорна рада. Так вона називалася через те, що її учасниками були не лише представники козацької старшини, а й козацькі низи — чернь. За підтримки Івана Богуна, Івана Сірка, які представляли радикалів, гетьманом був проголошений Юрій Хмельницький.

Перемога «московської» партії над Виговським мала для України сумні наслідки. Юрію Хмельницькому 17 жовтня 1659 р. московіти нав’язали т. зв. Переяславські статті, які новообраний гетьман зобов’язувався виконувати. Ці статті помітно обмежували владу гетьмана — він без дозволу московських урядників не мав права посилати війська. Не дозволялося змінювати гетьмана без царського указу. Московські воєводи вводилися в Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Брацлав та Умань.

Юрій Хмельницький, отримавши гетьманську булаву, не зумів зосередити в своїх руках владу. Його правління стало періодом боротьби між різними старшинськими «партіями». У жовтні 1660 р. цей гетьман змушений був укласти з поляками Слободищенський трактат, який розривав союз із Москвою, скасовував Переяславські статті й відновлював союзні відносини із Річчю Посполитою. У січні 1663 р. Юрій зрікся своєї посади, вирішивши постригтися в ченці під іменем Гедеона.

Фактично за часів владарювання Юрія Хмельницького Гетьманщина була розколота на Правобережну й Лівобережну Україну. В той час на лівому березі гетьманська влада опинилася в руках Якима Сомка — типового представника місцевої старшини. Сомко був впливовою особою у своєму рідному Переяславі. Відіграв певну роль у тому, щоб відома козацька рада 1654 р., де було прийнято рішення про союз із Московією, відбулася саме в цьому місті.

З тих часів Сомко мав зв’язки з московською владою. І це стало не останнім чинником його москвофільства. Щоправда, останнє не варто перебільшувати. Цей діяч, як і інші козацькі старшини, дбали передусім про власні інтереси, намагаючись використовувати на свою користь московський чинник. До речі, в нашій історії було достатньо політиків, які ладні були опертися на Москву, щоб отримати владу. Таких і зараз є чимало. Не дуже переймалися й переймаються вони тим, що за московську підтримку треба платити — і немалу ціну. Будучи опозиційно налаштованим проти Виговського, Сомко вів боротьбу за повалення цього гетьмана. Об’єктивно така діяльність посприяла приходу до влади Юрія Хмельницького. Після того, як Юрій Хмельницький присягнув польському королю, Сомко пішов до нього в опозицію. 23 жовтня 1660 р. цей діяч як полковник переяславський заявив про свою вірність московському царю перед князем Борисом Мишецьким. Відбулося це на його батьківщині — в Переяславі. Це місто ніби стало столицею Лівобережної України, яка орієнтувалася на Москву і протистояла козацькому Правобережжю із гетьманською столицею в Чигирині. Тоді ж Сомко починає боротьбу проти козацьких частин, які підпорядковувалися Юрію Хмельницькому. Взимку й навесні 1661 р. він, відбивши наступ правобережних полків, підтриманих польськими коронними військами й татарськими ординцями, спромігся навернути на свій бік південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький, Миргородський, а пізніше Полтавський. Після цього наприкінці квітня 1661 р. Сомко скликав у селі Бикові під Ніжином старшинську раду, щоб отримати санкцію від лівобережного козацтва і закріпити за собою гетьманські повноваження. З Биківської ради почалася тривала політична боротьба на Лівобережжі, яка мала для України недобрі наслідки. Українці і в минулому, і тепер гарно вміють боротися між собою, забуваючи, що цією боротьбою, як правило, користаються зовнішні сили.

Помітна роль у боротьбі, що розгорнулася після Биківської ради, належала церковному чиннику. Полковника Золотаренка підтримував ніжинський протопіп Максим Филимонович. Останній у 1654 р. супроводжував старшого брата Василя Золотаренка — Івана — в поході на білоруські землі. Тут він зав’язав контакти із московськими урядовцями. А з часом став «вухами й очима» московітів в Україні. Подібних «вух і очей» росіян-московітів на українських землях завжди вистачало. Маємо їх і нині.

Максим Филимонович підтримав Василя Золотаренка, завдячуючи чому той почувався впевнено та претендував на посаду гетьмана.

1661 рік виявився для Сомка успішним. Його владу визнали в низці важливих полкових міст — у Лубнах, Гадячі, Миргороді, Зінькові.

У кінці 1661 — на початку 1662 років Сомку довелося захищати Переяслав від військ Юрія Хмельницького та його союзників — татар.

Перемога військ, очолюваних Сомком, над військами Юрія Хмельницького під Каневом у липні 1662 р., здавалось би, лише підсилила його позицію. Але якщо Сомку посміхалася фортуна на полі бою, то у війні інтриг успіх наказному гетьману не сприяв.

На жаль, це теж «архетип» нашої історії. Часто в Україні політичний діяч досягає успіху не завдяки своїм заслугам, реальним справам, а завдяки інтригам. Ніжинський полковник Василь Золотаренко після Козелецької ради пішов у опозицію до Сомка. Він дотримувався думки, ніби той здобув гетьманську булаву незаконно. У листі до царя полковник писав, що наслідки Козелецької ради можуть мати негативні наслідки. Щоправда, Сомко із Золотаренком скоро знайшли спільну мову, примирилися.

Був проти рішення Козелецької ради і єпископ Мефодій. Він радив московським урядникам не поспішати із затвердженням гетьмана Самка, а прислати в Україну своїх представників для проведення ради, на якій би обрали гетьмана. Після ради в Козельці відбулася ще старшинська рада в Ніжині. На ній Сомко був відсутній, приславши сюди військового писаря. І все ж його обрали гетьманом.

Попри промосковську орієнтацію Сомка й значної частини лівобережної старшини відносини між московітами й українцями були непростими.

Московіти Сомку не довіряли. Царські воєводи, які перебували в Україні, закидали Олексія Михайловича скаргами на цього гетьмана. Вони вважали, що він може зважитися на зраду. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький, звинувачуючи його у зв’язках із правобережним гетьманом Павлом Тетерею, який підтримував Річ Посполиту. Золотаренко, примирившись із Сомком, з часом змінив свою орієнтацію. Така непевність була притаманна для цього діяча. Золотаренко почав теж говорити, що Сомку довіряти не можна. І що його можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»