Брати, які змінили лице цивілізації

Якщо у Стародавній Греції сім міст, за легендою, сперечалися за те, щоб вважатися батьківщиною Гомера, то Україна досі щедро дарує своїх визначних синів іншим народам, забуваючи, що вони є українцями і не вшановуючи їх належним чином. Скажімо, нещодавно на День космонавтики багато які мас-медіа передрукували матеріал однієї з провідних інформагенцій, у якому були «пропущені» такі геніальні конструктори космічних систем, як Валентин Глушко та Гліб Лозино-Лозинський, першим українцем у космосі названий Леонід Каденюк (хоч насправді ним був четвертий космонавт Павло Попович), а серед заокеанських астронавтів українського походження не названо громадянку Канади Робарту Бондар...

От і з тих достойників, про яких далі піде мова, в Україні сьогодні добре знають і шанують лише одного. А тим часом ці троє українців — кожен-по-своєму — творили найвищі прояви сучасної цивілізації і так чи інакше не поривали з Вітчизною, хоч і ставали громадянами інших держав. Ставали, бо українського громадянства з відомих причин із початку 1920-х до початку 1990-х просто не існувало...

ВЕЛИКИЙ МЕХАНІК

Прізвище «Тимошенко» українським громадянам добре відоме. Нині воно асоціюється зі знаною політичною діячкою, а люди старшого віку можуть згадати знаменитого свого часу сталінського маршала. Проте, як видається, інші Тимошенки зробили значно вагоміший внесок в українську історію та побудову світової цивілізації.

Народилися брати в родині землеміра Прокопа Тимошенка. Двоє народилися в селі Шпотівка, один — у Базилівці на Чернігівщині. Як вважає київський дослідник Дмитро Малаков, «те, що їхній батько був землемір, тобто людина, яка стояла близько до проблем землі, до проблем українського села, це, можливо, і сприяло тому, що вони всотували саме український дух, саме українськість (у найкращому розумінні цього поняття) і пронесли це гідно через усе життя».

Старший із братів, Степан, народився 1878 р. у згаданій уже Шпотівці. Вищу освіту здобув у Петербурзькому інституті інженерів шляхів (1901 р.), потім працював там викладачем. Переїхав до Києва 1906 р., у 28 років він уже був професором політехнічного інституту. 1911 р. він разом з групою професорів Київського політехнічного інституту висловив протест проти поліцейської сваволі у вищій школі, за це його було звільнено з інституту. У роки Першої світової війни працює в Петрограді. 1917 р., після початку революції, повертається до Києва, знову займає посаду професора політехніки, працює в комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, у 1919—1920 рр. — директор ним же створеного Інституту технічної механіки УАН. Ну, а далі — вимушена еміграція («старорежимна інтелігенція», ще й з якимись проукраїнськими настроями). Степан Тимошенко переїздить до щойно створеної Югославії, де стає професором Загребського політехнічного інституту, а 1922 року емігрує до США, куди його запросила всесвітньо відома компанія «Вестінгауз». Утім, кілька років по тому, 1927-го, він повертається до викладацтва: спочатку в Мічиганському, потім у Стенфордському університетах. Степан Прокопович прожив довге, цікаве, насичене подіями життя. Помер він у США, досягши 94-річного віку.

Формально предметом його наукових зацікавлень (понад 150 праць) була механіка, конкретно — опір матеріалів, теорія пружності та коливань в інженерній справі. Але це тільки формально. Реально ж ішлося про фундаментальні дослідження нової, штучної, інженерно створеної дійсності, яка бурхливо заміщувала собою природне довкілля, починаючи з межі ХІХ—ХХ століть. Різноформений металевий прокат, який ставав основою велетенських конструкцій, механізми, що складалися з величезної кількості деталей, поєднання різних матеріалів у єдину цілісність — усе це вимагало вивчення за допомогою точної науки, позаяк інженери ХІХ століття більшість своїх новацій здійснювали, як то кажуть, на око, на основі інтуїції (теж важлива річ, якщо вона ґрунтується на досвіді, але...). Степан Тимошенко швидко з’ясував, що серйозні дослідження в галузі механіки матеріалів неможливі без ґрунтовних знань математики. І він самостійно вивчає вищу математику. Старший із Тимошенків писав пізніше: «Я не народився математиком. Тонкощі абстрактної математики мене не притягували. Проте математичні застосування в інженерних науках — це було саме те, що мене цікавило і до чого мене вабила природа». Для того щоб знати всі наукові новинки з опору матеріалів, Степан Тимошенко, який уже до цього добре знав французьку та німецьку мови, спеціально вивчає англійську (скільки сучасних інженерів може похвалитися таким знанням іноземних мов?); він перекладає фундаментальні праці німецьких і французьких механіків. До початку Першої світової війни він уже здійснює дослідження й виводить формули, які знаходять широке застосування в будівництві та конструюванні механізмів. В Америці він продовжує справу осмислення технічних основ сучасної цивілізації. Наприкінці 1920-х він організував секцію механіки при Американському товаристві інженерів, почав видавати журнал «Прикладна механіка», надрукував кілька монографій. Його діяльність надала можливість істотно поліпшити підготовку американських інженерів, а розробки й формули Тимошенка використовувалися скрізь — від спорудження хмарочосів та мостів до будівництва літаків і ракет. Він був членом багатьох академій наук світу і людиною, яка назагал стояла над політикою в тому сенсі, що його діяльність як інженера, як вченого, як педагога була спрямована на благо всього людства, а написані ним підручники перекладалися мовами всіх передових націй світу. Мабуть, тому під час хрущовської відлиги йому був дозволений в’їзд до Радянської України, адже без Степана Тимошенка та його розробок викладати механіку було неможливо, — але було зроблене все, щоб він у свідомості науковців підпадав під поняття «російський інженер»...

У Києві на будинку, де він колись мешкав, по вулиці Гоголівській, 23, встановлено меморіальну дошку з його портретом. Крім того, на території КПІ є також пам’ятник Степанові Тимошенку. Його ім’я присвоєне Інституту механіки НАН України. Отож ідеться про людину, про яку пам’ятають в Україні і яка навіть на офіційному рівні є гордістю української нації.

А проте — чи усвідомлюють належною мірою навіть науковці внесок Степана Тимошенка в сучасну цивілізацію?

...У США Американським товариством інженерів-механіків 1957 року було засновано медаль імені Степана Тимошенка. Першою такою медаллю був нагороджений сам Тимошенко з дуже цікавим формулюванням: «За безцінний внесок та особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці». Тимошенка, котрий виховав у США справжню плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки. Важко назвати галузь будівельної, і не тільки будівельної у стандартному сенсі слова (я недаремно згадував про ракетобудування) механіки, де він не залишив би вагомого внеску. Його дослідження надали можливість щонайменше на чверть скоротити витрати металу в будівництві і пришвидшити освоєння ряду важливих нових технологій, отож чи буде перебільшенням твердження, що Степан Тимошенко є одним із батьків сучасної урбаністичної цивілізації?

АРХІТЕКТОР

Середній брат — Сергій Тимошенко. Народився в Базилівці 1881 р. Архітектор і будівельник за фахом та покликанням. Закінчив Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Там долучився до нелегальних українських організацій, став активним учасником Української студентської громади. Під час однієї студентської демонстрації його дуже побили чорносотенці, лікарі ледве врятували життя. Виникли проблеми із зором на одне око. 1903 р. став членом Революційної української партії й від того часу не полишав громадської та політичної діяльності в різноманітних українських структурах. Цікавила його також участь у мистецьких об’єднаннях.

Але головне — він будував. Список того, до чого встигла долучитися ця молода людина, котра на початку ХХ століття щойно здобула вищу освіту, просто-таки вражає.

1906 року, по закінченні інституту, Сергій Тимошенко переїздить на Волинь, де працює на будівництві залізничного вузла станції Ковель і за сумісництвом — у повітовому земстві. Під його керівництвом були збудовані великий вокзал, приміщення кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо, за його проектами — земський шпиталь, жіноча гімназія. Чимало з цих будівель існують і сьогодні. 1908 р. Сергій Тимошенко переїхав до Києва, де працював інженером у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці. За його проектами були збудовані чотириповерхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва. Наступного року його запросили на будівництво Південно-Донецької залізниці, і він переїздить до Харкова. У Харкові до його роботи належать будинок управління Північно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарєвих, кілька п’ятиповерхових будинків. Сергій Тимошенко був консультантом при будівництві хімічного заводу товариства «Русскокраска» в Куп’янському повіті, де за його проектами було споруджено будинок електростанції, корпуси цехів із виробництва антрациту, сірчаної кислоти, фенолу, хлору, вапна, адміністративні будівлі, а також містечко для робітників на 10 тисяч осіб зі школою. Він брав участь у будівництві заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна, де за його проектами збудовані помешкання для інженерів, техніків, майстрів, керував конструкторським бюро, яке розробляло проект електрифікації Донецького басейну під назвою «Углеток». Нарешті, за проектом Сергія Тимошенка постав курорт «Борисове» на узбережжі Чорного моря. До його комплексу входили будівлі санаторію, казино-ресторану, басейну, кількох вілл-особняків. Низку проектів курортних споруд майстерні Тимошенка втілено в Сочі, Туапсе, Геленджику й деяких містах Криму. А серед будинків громадського призначення, спроектованих Тимошенком, можна відзначити приміщення повітової земської управи в Костянтинограді, музей у Полтаві, кілька народних домів на Полтавщині... Здається, нічого не випустив, а про кілька лише згаданих примітних будинків у Києві та Харкові — трохи далі.

n А ще він спроектував і збудував (як керівник робіт) лінії залізниці: Льгов — Роданово, Федорівка — Скадовськ, Яма — Бахмут — Микитівка, Гришине — Рівне та різноманітну інфраструктуру до них.

І все це — за 11 років, з яких три роки припадають на війну.

Коли він усе це встигав?

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»