Біографи України-2

Не завжди «без гніву і упередження»...

Продовження. Початок читайте «День», №230-231

Починаючи розмову про Самійла Величка, автора славетного «Літопису», без перебільшення, найвидатнішого українського історика ХУІІІ століття, насамперед, очевидно, варто замислитись над таким запитанням: «А чому , власне, потрібно читати його колосальний головний твір сьогодні?». («Літопис» , підготовлений до друку київськими та петербурзькими істориками й оприлюднений восени цього року видавництвом «Кліо», містить близько 1000 сторінок! «День писав у жовтні 2020 року про цю знакову подію). Адже таке читання — не проста праця, не весела розвага (м`яко кажучи), воно вимагає напруги інтелектуальної, а часто — й емоційної.

Справді, чи легко читати «без гніву і упередження» ось таку розповідь 33-річного Величка про його подорож Правобережною Україною (близько 1703 року), котра тоді, як і декілька десятиліть перед цим, перебувала в епіцентрі численних війн й через це страшенно потерпала. Самійло Величко, на той час — співробітник Генеральної Військової Канцелярії Івана Мазепи (радше за все, саме за дорученням Гетьмана він і відвідав тоді Західну Україну), син знатного козака Василя Величка, людини грамотної, мудрої й шанованої, власника великої книгарні — ця людина , вихованець Києво-Могилянської Академії, знавець латинської, німецької та польської мов, перебуваючи на Правобережній Україні, на перший погляд, «просто» описав, відтворив те, що бачив на власні очі. Але як він описав це! Доволі розлога цитата в даному разі є просто необхідною.

Отже: «Проходя тогобічную, іже от Корсуня до Білої Церкви Малоросійську Україну, потім на Волинь, в княженіє Русское, до Львова, Замостя, Бродів, і далі странствуя, видів многії гради і замки безлюднії і пустії, вали, колись трудами людськими аки гори і холми висипанії — тілько звірам дикіїм прибежіщем і водворенієм сущії. Мури зась, яко то в Константинові, в Бердичеві, в Збаражі, в Соколі, що тілько на шляху нам у поході військовім лучилися, видів я єдині малолюднії, другі весьма пустії, розвалені, к землі прилипнувшії, сплісневілі, непотребним билієм зарослії, і тілько гнездящихся зміїв і різних гадів і червей содержащії. Поглянувши паки, видів пространії тогобічні Украйно-малоросійські поля і розлогії долини, ліси і обширнії садове і краснії дуброве, ріки, стави, озера, — запустілії, мхом, тростієм і непотребною лядиною зарослії. І не всує поляки, жаліючи утрати України оної тогобічної, «раєм світа польського» в своїх універсалах ся ізречаху... Видів же я к тому на різних там місцях много костей человічеських , сухих і нагих, тілько небо покров собі імущих. І рекох во умі я — кто суть сія?» (тобто — що з Україною сталося? І чому настала така Руїна? — І.С.).

Ось це запитання: «кто суть сія», що , власне, відбулося з «Україною малоросійською», «з козацько-руським народом» (термін, запроваджений саме Величком!) — і спонукало великого історика взятися за свій грандіозний твір. Сказати , що перешкод на цьому шляху було дуже багато — це нічого не сказати. (Є обґрунтовані версії, що великий біограф України працював на «Літописом» близько 30 років, якщо починати відлік безпосередньо від задуму). Зовнішні, сказати б, «несприятливі обставини» — це понад 7 років ув*язнення за близькість до Івана Мазепи ( а , враховуючи сутність режиму Петра І, можливим був і значно суворіший вирок; показово, що , за деякими свідченнями, Величко працював над твором навіть у тюрмі). Після звільнення 1715 року історик оселився в Жуках під Полтавою (там Величко народився, там близько 1728 року помер, там був похований; зазначимо ,що точне місце розташування його могили досі не встановлене) і цілком зосереджується на написанні «Літопису». Основна частина твору була завершена близько 1720 року. Але Величко писав свою працю аж до смерті — диктував, уже втративши зір...

Нагадаємо, що грандіозний літопис, котрий включає в себе вступну оповідь про Хотинську війну Гетьмана Петра Сагайдачного та Польської Корони з Османською імперією (1621 рік), а переважна частина якого присвячена епічній розповіді про Національну революцію ( в сучасних термінах ) Гетьмана Богдана Хмельницького, був віднайдений, а згодом опублікований (з великими купюрами, похибками й неточностями) лише в середині ХІХ століття, у 1848-1864 роках (у чотирьох томах). 1991 року знаний український історик та письменник Валерій Шевчук опублікував у видавництві «Дніпро» двотомний переклад «Літопису» сучасною українською мовою. І , нарешті, цього 2020 року видавництво «Кліо» опублікувало повний текст Величкового твору в первісному вигляді — таким, як він був створений автором.

Може виникнути цілком логічне запитання: на які джерела спирався Величко при написанні «Літопису»? По-перше, не забуваймо, що він добре володів європейськими мовами і міг використовувати твори відомих західних істориків — Пуффендорфа, Гваньїні, Твардовського. При цьому зберігаючи, що є вельми важливим, критичне ставлення до кожного з цих джерел; адже сам історик зауважував, що складність в його праці полягає ось у чому: «Я вопрошах о том многих людей старинних, почто бист тако, і з яких причин і через кого опустошися тая землі наша». Але відповідали, пише Величко, «єденъ тако, а другий інако». Отже , єдиний шлях тут — критичне зіставлення і ретельний аналіз наявних джерел (імператив і для сучасних істориків).

Величко наголошував, що , гаряче бажаючи з*ясувати причини того, що квітуча колись «отчизна наша Україна малороссійская» доведена до жахливої Руїни, а славні діяння предків виявилися забутими, він, не покладаючись лише на розповіді ще живих очевидців, сам узявся викласти ці причини, як він їх розумів, бо «не можно мнъ было з их неєдиногласных повістей інформуватися».

Отож, по-друге, велику допомогу визначному біографові України надали письмові, суто українські джерела (починаючи з «Діаріуша», тобто «Щоденника», свідка Хмельниччини, хроніста Самійла Зорки, і включаючи сюди джерела з Генеральної Військової Канцелярії Мазепи — а таких документів, до того ж достовірних, у «Літописі» нараховуємо понад дві сотні, причому значна частина з них є унікальними). Ось звідки Самійло Величко брав факти, події, концепції для свого величезного твору. Проте доступ до безмежного гетьманського архіву — це , звичайно, важливо, але ж потрібні ще й талант історика, і життєвий досвід, і совість, і правильне бачення реалій , і наполегливість...

Не можна забувати, що творець «Літопису» виявив дієвий (не декларативний) патріотизм у надзвичайно важких, часто нестерпних умовах — в умовах терористичного щодо України режиму царя Петра. Проте у світоглядних засадах своєї праці Самійло Величко був людиною достатньо чітких і недвозначних поглядів. Так, він вважав козацьку державу Богдана Хмельницького правонаступницею давньоруської історичної спадщини (!), відводив українському козацтву націєтворчу роль, відстоюючи етнокультурну та політичну самобутність козаків та українського народу загалом. Засуджував внутрішні чвари і міжусобиці в українському суспільстві; вважав найбільш згубною нездатність козацької еліти політично консолідуватися (прадавня хвороба українства; саме це, на думку Величка, багато в чому і спричинило Руїну).

Видатний біограф України щиро визнавав: «Трудно було намацатися сущої правди». Ще раз можна пересвідчитися: реконструкція минулого — справа воістину тяжка. Проте саме цим шляхом згодом йшли визначні історики ХІХ-ХХ століть, від Костомарова починаючи. Тому розмова про тяглість триватиме.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»