Біографи України

Не завжди «без гніву і упередження»...

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося,

Непізнане, пішло у небуття.

Ліна Костенко. «Маруся Чурай»

Поривання історика (чи то літописця прадавніх часів, чи вченого вже цілком сучасного типу), так само як і прагнення душі високого художника Слова, — блискуче викладені в оцих рядках видатного українського Поета. Назвати (це дуже важливо), означити засобами точної й образної мови перемоги, тріумфи, трагедії, океани крові, тектонічні зсуви минулого і, що не менш суттєво, пізнати (!) рушійні сили, що визначають життєпис народу, не дати спадщині нації піти у небуття — ось що є тут життєво важливим.

Тих видатних творців, які здійснювали і здійснюють це колосальної складності завдання (здається, що воно перевищує сили однієї окремої людини), як великих майстрів Слова (Шевченко, Куліш, Леся Українка, Франко, Ліна Костенко), так і визначних істориків (літописців Часу) — від славнозвісного Нестора починаючи й аж до мислителів ХХ століття (Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка), — їх усіх ми можемо і маємо називати біографами України. Це означення є, поза сумнівом, точним — незалежно від того, чи йдеться тут про багатовіковий духовний шлях українського народу, його пошуки Правди, Свободи, Справедливості (ціною таких пошуків були часто десятки, сотні тисяч людських життів), чи маємо на увазі колізії суто політичні, драми зіткнення держав, боротьбу за самостійність нації, за соціальну справедливість, за втілення нетлінних християнських заповідей.

Ми тут — за браком місця — зупинимося лише на тих біографах України, які були професійними істориками (не оминаючи й літописців доби Києво-Руської, Галицько-Волинської та Литовської України). Тобто нас цікавлять у цьому разі «біографії» як зразок творчості науковців, а не великих майстрів слова. Проте одразу хотілось би звернути увагу на два дуже важливих моменти, визначальних для розуміння цієї проблеми.

По-перше, варто вдуматися у самий зміст терміну «біографи України». Зрозуміло, якщо йдеться про біографію якоїсь конкретної людини — і непересічної, і, на перший погляд, «цілком звичайної». Зрозуміло, як створюється цей життєпис (або ж, давньогрецькою, «біографія»). А як скласти життєпис цілого народу? Якщо визнати, що це — завдання титанічне, котре вимагає самозречення впродовж цілого життя історика, то це ще нічого не сказати. Адже життя народу (українського, будь-якого іншого) — це безмежний Океан Буття, що йому немає ані кінця, ані краю, це, використовуючи безсмертний Шевченків вислів, «і мертві, і живі, і ненароджені», — безмежний плин Часу, і все — в одному напрямку: від минулого — у сучасність (а сучасність неминуче накладає відбиток на творчість історика або літописця), і далі — у майбутнє. Зрозуміло, що дати переконливу, панорамну картину зміни епох буде спроможний лише великий мислитель. Такі, як Геродот і Фукідід у Давній Греції, Тацит і Светоній у Давньому Римі, Прокопій Кесарійський у Візантії, Сима Цянь у Давньому Китаї... І, звичайно, наші: Нестор-літописець та інші автори «Повісті врем’яних літ», творці Київського та Галицько-Волинського літописів, Феодосій Сафонович, що створив у давні часи середньовіччя прецікаву «Хроніку», поза сумнівом, козацькі літописці — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко (про нього — окрема розмова попереду), потім — автор «Історії Русів», Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький, В’ячеслав Липинський, Омелян Пріцак, Ігор Шевченко (список, ясна річ, вкрай неповний). Ось — видатні біографи України, чиї твори, ідеї, пошуки та прозріння мають стати нашим національним надбанням. Про деяких з них мова піде далі.


НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ. ЙОГО СЛАВЕТНА «ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ», НАВІТЬ НЕОДНОРАЗОВО ВІДРЕДАГОВАНА ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ, І ДОТЕПЕР ЛИШАЄТЬСЯ ФУНДАМЕНТОМ НАШИХ ЗНАНЬ ПРО ДАВНЮ РУСЬ-УКРАЇНУ

Але є ще друга проблема, не менш важлива, ніж спроможність зрозуміти та збагнути біографію рідного народу серед безкінечних хвиль віків. Це — проблема морально-етична, тяжка, пекуча. Великий Публій Корнелій Тацит сформулював її так: історик має писати про драми минулого «sine ira et studio» («без гніву й пристрасті» або ж «без гніву і упередження»). Тобто писати так, щоб факти, події, вчинки людей, правдиво ним, істориком, викладені, промовляли би самі за себе, не потребували би прямої, «лобової» авторської оцінки. (Зауважимо, що сам Тацит з цим завданням впорався блискуче: недарма ще в Давньому Римі його прозвали «грозою тиранів» — попри нібито «відстороненість» оповіді.) І показово: саме оцей заклик «писати без гніву й упередження» (а як це зробити, якщо, за влучними шевченковими словами, «старого Данта полупанком нашим можна здивувать»?) і став, можливо, найважчим випробуванням для багатьох біографів України. Без упередження — про океани крові, про пекло на землі, про незламних героїв? Побачимо, чи це взагалі можливо.

А тепер — дуже стисло про зміну світоглядів цих біографів (бо всі вони, не забуваймо, були дітьми свого часу!). Почнемо зі знаменитої «Повісті врем’яних літ» Нестора (а також ченця Сільвестра і ще, ймовірно, невідомих нам авторів). Яка історична концепція, яка ідея, власне, визначає цей твір? Для Нестора і Сільвестра (так само, як і для великого митрополита Іларіона — творця «Слова про Закон і Благодать») не підлягала сумніву самодостатність Русі(!) — і духовна, і політична, і заглиблена історично. Державність Русі — законний результат внутрішнього розвитку народу, вона не була привнесена ззовні ані Візантією, ані варягами (хоча знаменита оповідь про «покликання варягів» у повісті посідає вагоме місце, проте з усього змісту твору, складеного або й відредагованого Нестором, випливає, що аж ніяк не відтоді «єсть пошла Русская земля», а значно раніше). Нестор переконаний, що Русь — держава християнська, і в цьому — запорука її стійкості й величі як зараз, так і в майбутньому. Ось чому «Повість...», написана дев’ять століть тому (!), — то не сухий перелік дат, княжінь, військових походів (у році такому-то...), а натхнений гімн — біографія Давній Україні-Русі. Не кажучи вже про те, що цей твір залишається, і, мабуть, назавжди вже залишиться, єдиним джерелом відомостей (наскільки достовірних та наукових — інша річ) про Русь.

Інші визначні літописні пам’ятки України-Русі — а саме: Київський літопис (складений, найімовірніше, Видубицьким ігуменом Мойсеєм; хронологія подій доведена до 1199 року), а також Галицько-Волинський літопис (оповідається про події, що сталися до 1292 року) — в цілому йдуть у руслі Несторової концепції. Самодостатність й суверенність Русі не заперечується, як і її право на державну самостійність; оскаржуються безкінечні чвари та усобиці князів як згубні для Русі; підкреслюється цивілізаційна та духовно-консолідуюча роль руського християнства (яке вже давно мало своїх визнаних національних святих); звеличуються ті князі, які втілювали на практиці християнські та загальнолюдські засади гуманізму, справедливості та патріотичного єднання (Роман Мстиславич, Данило Галицький, його брат Василько Романович).

Інші часи — інші біографи. За доби правління королів Речі Посполитої в Україні увагу привертає «Кройніка» — дуже цікавий твір Феодосія Сафоновича, ігумена Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря (помер у другій половині ХVІІ ст.). За Сафоновичем, усі нащадки Володимира Святого та Володимира Мономаха, хоч би у якій частині Давньої Русі вони панували, були рівно достойними (як побачимо, в оприлюдненому 1674 року «Синопсисі» лаврського архімандрита Інокентія Гізеля підхід був полярно протилежним). За Сафоновичем, «Русь шаблею, а не пером бавлячись, писала не знаючи по паперу, тільки по хребтах або по головах. І де прилучалося — шаблями пишучи, а не описами своїх старовинних княжат імен».

«Синопсис» же Гізеля, можна сказати, й досі є таким собі «ядром», «квінтесенцією» промосковського (проросійського) тлумачення історії України. У цьому сенсі роль цього твору є недостатньо вивченою. Гізель виклав таку собі аксіому, на якій впродовж декількох століть базувалося імперське сприйняття нашої національної історії: входження України до Московського царства — це законне повернення земель спадщини Рюриковичів, що по праву були монархами спочатку Київської, а згодом Московської Русі й «приєднали своє». Взагалі, «Синопсис» — це перша праця, де українська історія викладається у зв’язку (причому в підпорядкованому, вторинному зв’язку) з історією Московської держави. Цікаво, що цей твір впродовж не одного століття був доволі ефективним засобом нівелювання національної ідентичності українців.

А тепер — про Самійла Величка та його «Літопис» (був завершений через п’ять десятиліть після публікації «Синопсису»). У читача є можливість самому переконається, наскільки новаторськими були ідеї цього останнього з козацьких літописців (і водночас — визначного біографа України). Багато в чому — обґрунтована діаметральна протилежність Гізелю.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»