Батько волинських шістдесятників

Дмитру Іващенку — 100 років

8 листопада виповнилося 100 років від дня народження педагога і очільника волинських шістдесятників Дмитра Іващенка.

Він народився 1919 р. у с. Шишаки Хорольського району на Полтавщині. У дитинстві став свідком Голодомору 1932—1933 рр. 1938 року вступив на філологічний факультет Одеського державного університету ім. Мечникова. Однак навчання перервала Друга світова війна. Дмитро Іващенко брав участь у бойових діях проти нацистів у складі радянської армії. Мав поранення, нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кеніґсберга», «За перемогу над Німеччиною». Служив у 26-му мотопонтонному батальйоні інструктором-водолазом. Розміновував Дніпрогес.

Після війни закінчив навчання і з 1947 року працював учителем української мови та літератури на Волині. Там рятувався від голоду, ще й надсилав допомогу рідним на Полтавщину. Одружився із вчителькою Вірою Мисан. З 1948 року разом працювали у луцькій школі № 3. Його дружину, яка працювала вчителем української мови,  було визнано одним із найкращих педагогів області, її методиками викладання цікавилися освітяни всієї України. Саме завдяки зусиллям Віри Іващенко у Луцьку  було організовано перший в місті музей Лесі Українки.

У 1950—1960-х роках Дмитро Іващенко був викладачем на кафедрі української мови та літератури Луцького педагогічного інституту. Свої лекції Дмитро Полікарпович читав без жодного папірця. Флегматичний та замкнутий у собі, Д.Іващенко мав неабиякі педагогічні здібності та високий авторитет серед волинського студентства. Він вважав, що в людях потрібно пробуджувати почуття особистої, громадянської та національної гідності, популяризувати українську культуру і літературу.

На початку 1960-х років Д.Іващенко почав цікавитися творчістю молодих поетів-шістдесятників та проблемами відродження української національної ідеї. Зокрема, під час робочих поїздок до Львова у 1962 р. викладач поповнив свою записну книжку кількома неопублікованими віршами Івана Драча. Значно вплинула на формування світогляду Д.Іващенка його участь у лютому 1963 р. в київській конференції з питань української мови, на якій учасники звернулися до органів влади УРСР з вимогою надати українській мові статус державної. У кінці 1963 р. викладач отримав від свого колишнього студента Г.Юхимчука, який навчався в Києві, вірші М.Вінграновського. Особливе захоплення у Д.Іващенка викликали поезії та щоденник Василя Симоненка, з яким він був особисто знайомий.

Він створив у Луцьку Клуб поетичного слова, який став місцем поширення поезії українських шістдесятників. У нього входили студентки — Анатолія Панас, Олеся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Марія Мельничук, поет Кость Шишко. Збиралися на квартирі Дмитра Іващенка у центрі міста. З 1964 р. новим лідером Клубу став уродженець Горохівщини, викладач Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз, який перетворив його із культурницького клубу на неформальний дисидентський гурток. В.Мороз взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Д.Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій. У подальшому із самвидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени гуртка, які, своєю чергою, їх поширювали серед знайомих.

Протягом 1964 — першої половини 1965 рр. Д.Іващенко і В.Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками і дисидентами. Контакти гуртка з Київським клубом творчої молоді здійснювалися через викладача Луцького педагогічного інституту — Стефана Забужка, який спілкувався з Євгеном Сверстюком. За посередництва С.Забужка влітку 1964 р. організовано зустріч Є.Сверстюка з членами луцького гуртка на квартирі Д.Іващенка. У червні-липні 1965 р. через С.Забужка Д.Іващенко отримав від Є.Сверстюка книжки самвидаву, видані у мюнхенському видавництві «Пролог», — «Сучасна література в УРСР» І.Кошелівця та «Україна та українська політика Москви» М.Прокопа. Викладач виготовив фотокопії цих книжок для подальшого розповсюдження.

За ініціативи В.Мороза, учасники луцького гуртка активно поширювали самвидавну літературу серед своїх знайомих у Волинській, Рівненській, Тернопільській, Житомирській, Львівській областях та у Криму. Зокрема, Д.Іващенко протягом весни 1965 р. виготовив п’ять  саморобних друкованих та переплетених книжок із забороненими цензурою віршами поетів-шістдесятників і самвидавними статтями — своєрідні хрестоматії антирадянських матеріалів. Через своїх студентів він передав ці книжки читати «з рук у руки» по Україні. У серпні 1965 р. фотокопію книжки І.Кошелівця «Сучасна література в УРСР» передав працівниці Луцького радіокомітету Галині Леп’яніній, а іншу — директору школи в с. Смідин Старовижівського району Івану Пітченку. У тому ж місяці Д.Іващенко передав своїй колишній студентці М.Герасимович книжку М.Грушевського «На переломі літ», яку отримав від В.Мороза.

Спецоперація КДБ під назвою «Справа 88» у серпні-вересні 1965 р. отримала у вітчизняній історіографії назву — перша хвиля арештів української інтелігенції. За ґрати потрапили відомі діячі культури — Іван Світличний, Опанас Заливаха, Михайло і Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий та інші. У 1966 р. радянська влада організувала ряд судових процесів над заарештованими. Більшість із них було засуджено до ув’язнення від кількох місяців до шести років. Серед них були й Дмитро Іващенко та Валентин Мороз.

Історик Богдан Паска у науковому дослідженні про Валентина Мороза віднайшов у архіві Служби безпеки України кількатомну справу волинських шістдесятників. Він зазначає, що у 1964—1965 рр. КДБ організувало прослуховування квартири сім’ї Д.Іващенка в Луцьку і В.Мороза в Івано-Франківську. 1 вересня 1965 р. Івано-Франківське управління КДБ відкрило кримінальну справу щодо В.Мороза, а Луцьке — щодо Д.Іващенка. Формально їхні справи об’єднали 25 листопада 1965 р., але всі слідчі дії в Луцьку та Івано-Франківську відбувалися узгоджено та синхронно. Розслідування кримінальної справи Д.Іващенка в Луцьку було доручено групі слідчих у складі старшого лейтенанта М.Кольчика (голова), майора Матвієнка, майора В.Плаксюка і старшого лейтенанта Ковтуна. Слідством щодо В.Мороза в Івано-Франківську займався лейтенант КДБ О.Семенюк.

Арешти дисидентів відбулися одночасно — 1 вересня 1965 р. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. Слідство тривало три місяці. На Волині відбулося 18 обшуків на квартирах шістдесятників, відтак гурток перестав існувати. Після арешту Мороза та Іващенка влада розпочала ідеологічно-адміністративний терор проти їх найближчих соратників, друзів і знайомих. На Волині організовано численні збори трудящих, які «одностайно засудили дії націоналістів та антирадянщиків».

Б.Паска повідомив, що на слідстві Дмитро Іващенко надав інформацію про свою діяльність. У нього не було досвіду протистояння з підступною радянською тоталітарною системою. Та й не кожен міг витримати жорстокість і підступність методів дізнання тогочасних слідчих КДБ. Після особистого зізнання В.Мороза та Д.Іващенка 10 вересня 1965 р. їм висунули обвинувачення за ст. 62 ч.І Кримінального кодексу УРСР. Викладачам інкримінували «агітацію або пропаганду, проваджену з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів». Максимальне покарання за цією статтею — ув’язнення до 7 років і заслання до 5 років. Після цього слідство розпочало роботу над другою частиною — пошуком необхідних доказів для висунення нових обвинувачень за статтею 64 КК УРСР («організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів»). Ця стаття передбачала суворіше покарання, включно зі смертною карою. На кінець листопада слідчі змусили дисидентів визнати свою вину і за цією статтею.

В кінці листопада 1965 р. до луцького СІЗО привезли В.Мороза. Кримінальну справу Д.Іващенка і В.Мороза слухали в Луцьку у відкритому судовому засіданні 17—20 січня 1966 р. Це був перший судовий процес над українськими дисидентами, заарештованими під час хвилі арештів 1965—1966 рр.

Суд лише офіційно вважався відкритим, а насправді було інакше. Дмитро Іващенко згадував: «...Процедура заповнювання невеликої зали засідань була пародійною: в дверях стояла варта, попри яку вільно пройшли слідчі, інші кагебісти, партійні чиновники, парторг інституту, інші «свої люди», а родичів і близьких не пропустили». У судовій залі були присутні також група «політично надійних» викладачів та студентів Луцького педінституту. Під час суду В.Мороз заявив про власні політичні переконання і бачення ситуації в Україні, яка відрізнялася від офіційної політики комуністичної партії. Адвокат Д.Іващенка — Є.Гайдученко — прагнула довести, що її підзахисний був під впливом В.Мороза, який був основним ініціатором зібрань луцького гуртка, розмов антирадянського характеру та поширення самвидаву. Цю тезу в своєму виступі підтримав і Д.Іващенко. Влада намагалася добитися повної дискредитації дисидентів, показавши на суді суперечки між Морозом та Іващенком та розбіжності в їхніх поглядах. Проте захист В.Мороза не піддався на цю провокацію, і в протоколі немає перекладання провини від Мороза на Іващенка. Більшість викликаних на судовий процес свідків давали покази на користь дисидентів. 19 січня до Луцька привезли заарештованих львівських дисидентів — Михайла та Богдана Горинів. Вони як свідки розповіли про передачу самвидавних матеріалів Морозу та Іващенку.

20 січня 1966 р. Волинський обласний суд виніс вирок волинським шістдесятникам. Судова колегія визнала їх винними за ст. 62 ч.І Кримінального кодексу УРСР, вважаючи обвинувачення доведеними в ході процесу. Важливим здобутком адвокатів було виправдання їх за статтею 64 КК УРСР. Під час обрання міри покарання суд мусив врахувати, що Д.Іващенко брав участь у бойових діях Другої світової війни і мав нагороди. В.Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму, а Д.Іващенка на два роки. Невдовзі дисидентів відправили у мордовські виправно-трудові табори.

Після звільнення з радянських концтаборів Дмитро Іващенко не мав дозволу вчителювати в Луцьку. Він 10 років працював у селі Поромів Іваничівського району на Волині, потім повернувся в Луцьку школу № 3. Вийшовши на пенсію, ще сім років учителював у глибинці Полісся — в селах Камінь-Каширського та Ратнівського районів.

Радянська влада переслідувала подружжя Дмитра і Віру Іващенків аж до часу проголошення незалежної України.  Лише в роки  незалежності Дмитро Іващенко вчителював у гімназії №21, потім був керівником літературної студії «Первоцвіт».

Дмитро Іващенко відійшов у вічність 12 липня 2004 року, похований на міському цвинтарі в с.Гаразджа біля Луцька. Його дружина Віра померла 25 квітня 2007 року.

Фото з архіву журналіста Михайла Юхти, Волинського обласного краєзнавчого музею та з книжки Богдана Паски «Валентин Мороз: прапор українського дисидентства»