МЕНЮ

14 фабрик смерті

Сергій ЗЯТЬЄВ
7 квітня, 2020 - 18:59
Як це відбувалося в Україні

Літо 1941-го. 197-й артполк, ведучи оборонні бої, відступає на схід. Але незабаром потрапляє у німецьке оточення і більшість з тих, кому пощастило вижити, опиняються у полоні. Серед них і рядовий Микита Семинос.

«Після кількох тижнів перебування у так званому пересильному пункті нас перевели до концтабору, який знаходився у Києві, неподалік сумновідомого Бабиного Яру, — розповідав Микита Соломонович. — Дні, проведені там, закарбувались на все життя».

Сказати, що життя бранців було важким, нічого не сказати: воно було жахливим: робочий день тривав від 4-ої ранку до 18-ої. Харчувалися полонені якоюсь смердючою баландою — вранці і ввечері. Німці, облаштовуючи табір, зробили все можливе, щоб і миша не прослизнула звідти: вся його територія була оточена трьома рядами колючого дроту, до одного з них підвели електрострум високої напруги. Сирецький табір складався з двох ділянок. На одній з них стояли бараки, а на іншій — було викопано більше 10 землянок, в яких теж утримували ув’язнених. Ледь не щодня їх примушували закопувати жертв Бабиного Яру: розстріли, розпочавшись там 29 вересня 1941 року, лунали до останніх днів перебування фашистів у місті. Розстрілювали і в’язнів Сирецького концтабору: педантичні німці відвели на цю «процедуру» 2 дні у тиждень. Трупи страчених скидали в ями, викопані на території табору, а також відвозили підводами і до урочища.

У жовтні 1941-го на теренах України функціонувало 10 таборів для солдатів і 1 для командирів Червоної армії, в яких перебували близько 450 тисяч полонених. Умови утримування в них були жахливими: бранці цілодобово перебували під відкритим небом, голодували і не отримували найпростішої медичної допомоги. Становище цих нещасних людей було настільки жахливим, що на початку 1942 року міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг скаржився фельдмаршалу Кейтелю на «вкрай жалюгідний фізичний стан полонених, через що вони не здатні як слід працювати на Німеччину».

До кінця листопада з вищезгаданих 450 тисяч бранців понад 30 тисяч померли, майже стільки ж німці розстріляли, а понад 200 тисяч відправили до таборів на теренах окупованих країн Європи. Тож наприкінці 1941 року в Україні залишалося близько 180 тисяч. Але невдовзі їхня кількість почала зростати. Насамперед за рахунок червоноармійців, захоплених у полон. Чисельність полонених так стрімко зростала, що місця у таборах їм стало не вистачати і німці почали будувати нові, довівши їх чисельність до 230.

«До нас охоронці, адміністрація табору ставились гірше, ніж до худоби. Нас вбивали не лише через якусь найменшу провину, наприклад, через повільне виконання наказу німця, а й заради розваги».

«У мене і досі, хоча відтоді минули десятиліття, перед очима мої товариші по нещастю — голодні, виснажені. Наші життя могли обірватись будь-якої миті».

Це — спогади про своє перебування у німецьких концтаборах колишніх червоноармійців. І вони ніскільки не перебільшували свої страждання. Наприклад, у містечку Хоролі, що на Полтавщині, нацисти утримували невільників у ямі глиняного кар’єру і під відкритим небом. За 1941—1942 роки тут загинуло 57 тисяч людей. Неподалік міста Славута, що на Хмельниччині, німці облаштували «Гросс-лазарет» №301 — табір, куди звозили поранених військовополонених і де, як вони оголосили на весь світ, їх повинні були лікувати. Та за спогадами щасливчиків, які зуміли там вижити, їм не надавали навіть елементарної допомоги. А добовий харчовий раціон складався з 250 грамів ерзац-хліба, основним компонентом якого була тирса, та двох літрів баланди. Таке «харчування» провокувало дистрофію, поширення важких кишково-шлункових захворювань і врешті решт смертності.

Після того, як у січні 1944-го наступаюча Червона армія звільнила бранців, було проведено огляд 525 визволених військовополонених Гросс-лазарету. Судово-медична експертиза на підставі його результатів, а також зовнішнього огляду 500 ексгумованих трупів дійшла висновку, що «німецька адміністрація і німецькі лікарі лазарету створили такий режим, за якого неминуча майже поголовна смертність хворих і поранених». Основними причинами смерті військовополонених експерти встановили: виснаження крайнього ступеня, інфекційні захворювання, заподіяння ран з автоматів і холодною зброєю.

Через Дарницький фільтраційний табір, розташований на лівому березі Дніпра, протягом 1941—1943 років пройшли 300 тисяч людей, з яких близько 200 тисяч померли голодною смертю чи не витерпівши знущань.

На Нюрнберзькому процесі серед багатьох звинувачень, пред’явлених верхівці Третього рейху, було і масове винищення полонених. Гебельс назвав розстріли «вимушеними заходами, оскільки місць для утримання такої кількості людей не було». Головний ідеолог лукавив: ще у березні, готуючись до походу на Схід, німці створили 4 спеціальні так звані айнзацгрупи чисельністю 800-1200 чоловік, які, в свою чергу, складалися з 16 оперативних команд кожна. Їх призначення — фізична ліквідація полонених, які перебували в таборах. Ці звірі залишили кривавий слід в багатьох країнах, але чи не найбільше наслідили на теренах України. Наприклад, айнзацгрупа «С» лише у жовтні 1941 року знищила понад 75 тисяч полонених.

Микиті Семиносу пощастило: пройшовши крізь жахіття гітлерівського концтабору, він дивом уцілів. І навіть встиг ще й повоювати в радянській армії, дійшовши зі своїм підрозділом до самого Берліна. А ось майже 2 мільйонам бранцям фашистських концтаборів, що томилися в неволі на теренах України, не поталанило. Всі вони були знищені нацистами...

ДОВІДКА

Гітлерівці створили понад 14 тисяч концтаборів. Серед їх бранців найбільше було військовополонених з числа бійців і командирів Червоної армії.

У Німеччині перший концтабір з’явився відразу після приходу Гітлера до влади — у 1933 році. До нього помістили опозиціонерів нацистського режиму — комуністів і соціал-демократів. У гітлерівській Німеччині і на окупованих нею територіях функціонувало понад 14 тисяч установ, в яких систематично знищували людей. Це були не тільки концтабори, а й в’язниці, гетто та філії таборів. У липні 1933 року число ув’язнених досягло 26 789.

У 1941 році з’явилися «табори смерті», в яких вбивали не тільки німецьких, але і європейських євреїв. Вони були створені в основному в Польщі — Белжець, Собібор, Треблінка, Аушвіц-Біркенау та ін. Лише в Аушвіці знайшли свою смерть близько 1 млн 600 тис чоловік. Табори смерті були і в Німеччині, Франції, Литві, Білорусі, Норвегії та інших окупованих країнах.

З 1942 по 1945 рік в концтаборах перебували переважно євреї та радянські військовополонені. За офіційними даними, їх налічувалося близько 3 мільйонів. Там проводилося велика кількість медичних експериментів над людьми. Особливою жорстокістю відрізнялися експерименти над дітьми та близнюками, які проводив сумнозвісний Йозеф Менгеле в концтаборі Аушвіц. В інших найбільших таборах (Дахау, Бухенвальд) проводилися експерименти з гіпотермією, коли людей на три години поміщали в холодну воду з льодом, експерименти з різними інфекційними хворобами, отрутою і газами.

До кінця 1944 року в’язнів концтаборів переправляли з окупованих територій у внутрішні табори Німеччини. Спочатку в’язнів доставляли потягами, а потім їх переміщали пішки. Люди під час таких переходів гинули від холоду, голоду, виснаження і насильства охорони. Пізніше ці переходи назвали «маршами смерті».

11 квітня 1945 союзники звільнили один з найбільших концтаборів — Бухенвальд. На честь цієї події щорічно в цей день відзначають Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

Окупувавши у 1939 році Польщу, вони відразу ж побудували «Освенцим»: вже навесні 1940-го він прийняв перших в’язнів. Проіснував він до 27 січня 1945 року: цього дня сюди увірвались бійці батальйону, яким командував полтавчанин Анатолій Шапіро.

«Близько 8 тисяч чоловік нелюди не встигли знищити і ми їх визволили, — згадував згодом лейтенант Віктор Сонцев, командир взводу. -Дивлячись на них, не вірилось, що в цих людях ще теплиться життя: багато хто не міг навіть стояти на ногах. Я пройшов фронтовими дорогами всю війну — від першого дня і до останнього. Але страшнішої картини не бачив».

Німецьким нацистам належить один із найстрашніших винаходів в історії людства — газові камери для знищення бранців концтаборів. Ось як описав це знаряддя масових вбивств Микола Нішля, угорський лікар, який дивом не став жертвою цього «ноу-хау»:

«При вході видніються на кількох мовах таблиці: «Місце купелі і дезінфекції». Цей напис заспокоює всіх, і вони без тривоги входять до зали. Там над численними лавками висять пронумеровані гаки. Написи на різних мовах інформують, щоб усі особи роздягнулися до наги, одяг повісили на гаки і запам’ятали їхні номери, щоб при поверненні назад не було непорозумінь.

Люди з помітним неспокоєм роздягаються, але за наказом речі порядкують і числа запам’ятовують. Військова варта відкриває широкі дубові двері, і ціла громада — майже тритисячна, за наказом, входить до наступної великої зали, ясно освітленої, але зовсім порожньої. І тоді за наказом вартівників двері замикають, а світло гасять. У тій хвилині на подвір’я в’їжджає авто і з нього виходять есесівці та санітар, який тримає у руках розпилювачі. Вони одягають на обличчя маски, відкривають частину даху зали і через нього опускають у залу розпилювачі з отруйним газом.

Отруйний газ починав діяти знизу, тож нещасні карабкалися по плечах сусідів чимраз вище, щоб їх газ не досягнув... Яка жахлива боротьба за продовження життя на кілька хвилин!

Опісля прислуга обмивала трупи, витягала золоті зуби і забирала вартісні предмети. Потім небіжчиків перевозили до крематорію. У кожному є по п’ятнадцять печей, отже, денно вони можуть спалити кілька тисяч людей, з яких залишається тільки купа попелу, що його прислуга висипає до річки, віддаленої від табору на кілька кілометрів».