МЕНЮ

«100 років любові до України»

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
22 червня, 2020 - 20:34
«Тихий» життєвий подвиг Ольги Ільків

21 червня відсвяткувала сторічний ювілей Ольга Фаустинівна Ільків (псевдо Роксоляна, Марійка) — зв’язкова Головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.

«25 РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ З КОНФІСКАЦІЄЮ МАЙНА. ДІТЯМ ЗАМІНИЛИ ПРІЗВИЩА Й ТАЄМНО ВІДВЕЗЛИ ДО ІНТЕРНАТУ...»

У статті «Ми — незвичайний народ», що її написав спеціально до 100-річчя легендарної підпільниці історик, старший науковий співробітник інституту народознавства імені Івана Крип’якевича Юрій Зайцев, дуже докладно викладена біографія цієї відважної жінки. І, зокрема, зазначено:

«До ОУН вступила у червні 1941 року.

Навесні 1942 р. призначена провідницею жіночої сітки ОУН Львова з підпорядкуванням Катрі Зарицькій.

Від серпня 1944 р. — заступниця провідниці жіночої сітки Дрогобиччини, згодом — провідниця у Станіславівській (нині — Івано-Франківській) обл. Навесні 1945 р. скерована на куси пропагандистів в село Конюхи на Тернопільщині. Навчання перервала облава енкаведистів.

У липні 1946 р. К. Зарицька доручила О. Ільків очолити конспіративне помешкання Романа Шухевича в селі Княгиничі (Івано-Франківщина), куди вона й перебралася з тримісячною донькою Звениславою та матір’ю... Ільків стала зв’язковою Р. Шухевича.

На конспіративній квартирі в селі Грімне (Львівщина) наприкінці 1947 р. передчасно народила сина Володимира.

За пів року в Карпатах загинув її чоловік. Попри це, Ільків далі вела підпільну діяльність.

Через донос завербованого двірника у березні 1950 р. Ольгу Ільків заарештували у Львові. Особовою нарадою при міністерстві держбезпеки СРСР її засудили на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Дітям замінили прізвища на Бойко й таємно відвезли до інтернату, де вони навчалися до 1966 р.». Звільнена 6 лютого 1964 року...

ПОПРИ ВСЕ, СПРОМОГЛАСЯ ПОВЕРНУТИСЯ ДО АКТИВНОГО І ПОВНОЦІННОГО ЖИТТЯ

Важливо наголосити передусім на тому, що таким людям, як Ольга Ільків, як правило, не встановлюють пам’ятників, їхніми іменами на називають вулиць, попри те, що вони за життя є легендами.

Боротьба у підпіллі, вироки, ув’язнення, Володимирська та Олександрівська тюрми. Життя без дітей, яких вона побачила вже дорослими. Приниження на волі через неможливість навчання і нормального працевлаштування (санітарка, кіоскер, робітниця рембудуправління, двірничка, гардеробниця... — типові ознаки типового часу для нетипових людей).

Попри все, у 1980-х Ольга Ільків спромоглася повернутися до активного і повноцінного життя — була делегатом установчих зборів Конгресу українських націоналістів у Києві та ОУН в Україні, заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок, підтримувала обвинувачення на громадському судовому процесі над КПРС («Нюрнберг-2») у Києві, працювала у Львівському обласному громадському об’єднанні «Комітет Свободи». 2012-го отримала почесне звання «Львів’янка року», стала героїнею фільму «Три історії Галичини», також видала книжку поезій «У тенетах «Двох закриток» (упорядники А. Бойко та О. Цимбал).

Багато людей привітали пані Ольгу з ювілеєм. «Близько 25 років переслідувань, 14 років у радянських тюрмах суворого режиму і 100 років любові до України. Дякуємо за Ваш приклад для нашого покоління! Слава Україні! Слава Ользі Ільків!» — написав у соцмережах Львівський міський голова Андрій Садовий.

«В день 100-річчя ми зичимо Ользі Ільків ще тривалих років щасливої старості», — говорить історик, архівіст, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван СВАРНИК і додає, що, на превеликий жаль, на загальноукраїнському рівні такі особистості, як пані Оля, менш відомі, менш популярні, ніж історії очільників визвольного руху. І далі — пряма мова Івана Сварника.

«ДОСІ ЖИВІ ЛЮДИ, ЯКІ ВОЮВАЛИ ЗА УКРАЇНУ, НЕ ЗАЛЕЖНУ НІ ВІД СТАЛІНА, НІ ВІД ГІТЛЕРА, НІ ВІД ПОЛЬЩІ»

— Вона перейшла страшні випробування. Уявіть собі: жити десятиліттями без своїх дітей і навіть не мати певності, що вдасться відшукати їх, працювати на технічних роботах, не мати можливості ні навчатися, ні зробити кар’єру...  І все це виключно через те, що вона була переконаним борцем за свободу свого народу, за незалежність України.

Я не певен, що вона була згодна виступати на телебаченні, брати участь у великих акціях, бо вона завжди була скромною у житті і звикла обходитися малим, не надто афішувати свою роль в історичних процесах. Вона прямо казала, що, порівняно з Шухевичем, вона є ніхто — вона є сіра мишка, яка ось там крутилася, щось там варила їсти, прала і робила інші прості подібні речі.

Однак сам факт, що живі учасники цієї боротьби, живі люди, які особисто спілкувалися і з Шухевичем, і з Коновальцем, і з багатьма іншими історичними постатями, які справили колосальний вплив на формування українського народу, української політичної нації, дуже важливий. Про це, звичайно, варто завжди пам’ятати і завжди підкреслювати, що досі живі люди, які воювали за Україну, не залежну ні від Сталіна, ні від Гітлера, ні від Польщі. Це були люди, які мали мету у житті і чітко і послідовно боролися за її втілення.

Я особисто, як історик, як бібліотекар, як людина, яка стикається з документами, вважаю, що про тих людей треба писати книги, про тих людей треба знімати фільми, якомога більше документувати того, що можна зараз іще зафіксувати з особистого життя, з якихось вражень про зустрічі, про контакти, про атмосферу у тридцяті, сорокові роки, про табори... Тому що  ці люди відійдуть і лишиться мало що з тих свідчень, з тих документів.

Зараз ми бачимо таке парадоксальне явище, коли журналіста судять за книжку про судовий процес Василя Стуса. Тобто ці речі лякають ворогів України! Ці речі є дуже дражливі для всіх, хто не хоче цієї незалежної самостійної України.

Тому і журналісти, і письменники, і документалісти, і вчені повинні працювати над тим, щоби це було якомога більше розкручене, популяризоване, якомога більше відоме для найширших верств суспільства. Тобто — не лише для науковців, бо науковці і так це знають.

Але для широких шарів, звичайно, потрібно про це постійно нагадувати. І в різних формах. Це може бути якесь оповідання в букварику чи в читанці шкільній. Наприклад, коротка історія про ту маму, яка сиділа в тюрмі, а її діти виховувалися чужими людьми в ворожих для неї умовах...

І мені здається, що це — дуже потрібно.