Як вижити "останньому з могікан" вітчизняної промисловості

Парадокс сучасної економіки - атомні станції, які дісталися Україні і які спочатку сприймалися як "важкий хрест", тепер оцінюють як "дар Божий". Україна, яка піддала на початку 90-х років атомну енергетику анафемі, зупинила будівництво нових блоків АЕС, вимагала негайного закриття вже діючих блоків, тепер з прихильністю сприйняла введення 6-го енергоблоку на Запорізькій АЕС і просить у світового співтовариства гроші на будівництво блоків Рівненської та Хмельницької АЕС.

Як же сталося, що посеред зруйнованої промисловості АЕС являють собою цілком збережені структури, питома вага яких в електроенергетиці останніх років зросла вдвічі? І як можна закріпити цей позитивний досвід, надавши можливість вижити атомній, а разом з нею всій енергетиці?

Згадаймо 1990 - 1991 роки. П'ять українських АЕС опинилися в стані, близькому до технічної ізоляції та цілковитої адміністративної блокади. Але тодішній уряд Вітольда Фокіна зробив ставку на поступовість (а може, просто був неготовим розв'язати всі проблеми), на збереження і залучення до атомної енергетики кваліфікованих і досвідчених кадрів. Цей підхід був окреслений спеціальною постановою Кабінету Міністрів, котрий призначив на посади директорів АЕС і поклав на них повну відповідальність за безпеку станції. У свою чергу, директори запропонували об'єднати АЕС у державний концерн, котрий планомірно створював би в Україні інфраструктури підтримки діючих станцій та працював би над розвитком цих станцій як експлуатуючих компаній.

Воля, надана атомним станціям, разом з атомним наглядом, який самостійно розвивається, дала свої результати. Досить скоро АЕС перетворилися на повноцінні експлуатуючі організації, тобто компанії, котрі не лише вміють безпечно експлуатувати атомні блоки, а й створили інфраструктуру кадрового та промислового забезпечення, інженерної і соціальної підтримки своєї діяльності. Якщо 1990 р. "традиційна" електроенергетика виробила 221 млрд. Квт/год (74,7%), а атомна - 75 млрд. Квт/год (24,3%), то 1996 р. - відповідно 102 млрд. Квт/год (56,2%) та 79 млрд. Квт/год (43,8%). Тобто має місце очевидне як абсолютне, так і відносне (майже вдвоє) зростання.

Однак керівництво Держкоматому, невдовзі виявивши, що над ним нависла загроза залишитися без роботи, пустило в хід залякування влади і народу стосовно ядерної катастрофи, що насувається, котрій, утім, може запобігти перетворення Держкоматому на міністерство і створення національної компанії із включенням до неї всіх АЕС. Природно, при цьому центральний офіс компанії, як і всі офіси кількох водночас створюваних концернів, має бути в Києві. А оскільки фахівців-атомників у Києві немає, то їх треба... привезти зі станцій.

Невідомо, чому керівництво Держкоматому, спочатку виступаючи проти створення національної компанії і наполягаючи на добровільному об'єднанні АЕС у корпорацію (і вона була створена), потім різко змінило свою позицію? Водночас створювався міф про можливість за короткі строки створити в Україні свій власний ядерно-паливний цикл. При цьому замовчується, що індустріально розвинені країни витратили десятиліття на створення своїх власних ядерно-паливних циклів. А СРСР, доволі бідна і вкрай мілітаризована країна з монодержавною економікою, спромоглася створити оригінальну, не гіршу за технічним рівнем, а у чомусь і переважаючу атомну промисловість і електроенергетику тільки ціною ГУЛАГу і за рахунок жорсткої адміністративно-технічної піраміди. Постає питання, чи готове теперішнє українське суспільство сплатити таку ціну за впровадження в життя мрії нашої влади про створення власного ядерно-паливного циклу?

В Україні перемогла келійна система ухвалення рішень про тактику і стратегію реформ в електроенергетиці, яка не враховує колективний розум фахівців і менеджерів галузі. Внаслідок цього так і лишилося незрозумілим:

- чому шлях материкової Європи до досягнення енергозабезпеченя, впровадження енергозберігаючих технологій, що абсолютно необхідно для виживання самих енергетиків, не було вивчено і застосовано?

- чому в результаті вибрали незавершений досвід Англії у справі створення "енергоринку-енергопула", адже Англія на той час саме вела роботу стосовно денаціоналізації енергетики, тож власного узагальненого досвіду, в тому числі й позитивного, на цей момент ще не мала;

- чому, нарешті, не було взято до уваги досвід Франції з унікальною державною електроенергетичною монополією (компанія "Електрисіте де Франс"), яка успішно конкурує на європейському ринку електроенергії? Держкоматом, наприклад, інтуїтивно, без необхідного аналізу можливостей, мріє побудувати "український атомний ЕДФ".

- чому не була врахована наша природжена потреба в "дармівщині", яка нині виявляється в свідомому потуранні влади (за умови декларованого пожорсткішання контролю) щодо крадіжки електроенергії?

- чому не була взята до уваги неготовність до ринку менеджерського корпусу галузі, її технічний стан, прогресуюча деградація економіки, існування декількох "енергетик" - теплової та атомної?

- як виявилося, Світовий банк, від послуг якого під час реформування енергетики відмовилися всі постсоціалістичні країни, в Україні виявився "законодавцем мод"?

Запитання можна продовжувати, але зрозуміле одне: вибравши "китайський метод реформ" в сенсі жорсткого управління з центру, в нас забули його "по-китайському" ж ретельно обговорити.

Нагадаємо, як була організована вітчизняна енергетика ще декілька років тому.

Енергооб'єднання одночасно і виробляли, і продавали електроенергію. І, оскільки організації, які генерували, та організації, які продавали, працювали в складі однієї юридичної особи, то не було в тих, хто збував електроенергію, і гадки, що можна красти електроенергію: кожна кіловат-година була врахована, і за неї потрібно було звітувати. Надлишок електроенергії продавали в інші енергосистеми і через національні високовольтні мережі транспортували до того енергооб'єднання, де була нестача електроенергії. Усе враховували, все продавали, все рахували, за все платили. Національний диспетчерський центр організовував перетікання електроенергії, контролював, регулював її якість, загалом, був технічним мозком, який забезпечував сталість енергозабезпеченя всього народного господарства України.

Не було проблем і в атомних станцій. Спочатку вони продавали електроенергію безпосередньо енергооб'єднанням у регіонах, де вони були розміщені, а потім, аби вилучити зайву ланку купівлі-продажу, АЕС стали постачати електроенергію відразу в енергосистему України, маючи контракти безпосередньо з НДЦ, в оперативно-технічному управлінні якого вони перебували. Тобто централізована закупівля електроенергії АЕС існувала вже тоді! Уже тоді, управляючи режимом електростанцій та енергомереж, диспетчерський центр виходив, у тому числі, з техніко-економічних показників кожного енергоблоку, таким чином мінімізуючи витрати виробництва, а значить, і вартість електроенергії. Система купівлі-продажу та виробництва електроенергії працювала, тільки залишалося еволюційним шляхом пристосувати її до ринкових умов, поступово відпускаючи менеджмент об`єднань на вільні хліби, зберігши за міністерствами функціональне управління.

На жаль, цього не сталося. Внаслідок непродуманих реформ та реорганізацій в електроенергетиці України, склалася внутрішньо суперечлива та далеко не оптимальна структура галузі. Не заглиблюючись у суть труднощів, які постали сьогодні і до переліку яких входять проблеми основних фондів, запчастин, кадрові проблеми, - зупинимось на політичних та економічних чинниках, котрі виникли в результаті реформацій, що відбулися в електроенергетиці.

Ані в Києві, ані в регіонах не сформувалося переконання, що саме електроенергетика є базою життя сучасної людини та держави. Упаде ця знеможена, але ще працююча галузь - упаде й сама держава. Життя на цій території стане можливим лише більшовицькими методами чи методами колоніального використання її ресурсів та населення. Жоден регіон на сьогодні не висловлюється за відновлення та розвиток енерговиробників, а лише надсилає телеграми до центру з вимогою дати енергію. А вже про попередню оплату за струм якось і нагадувати вважається непристойним. Таким чином, політичних умов для виживання та розвитку електроенергетики сьогодні немає.

Ні у влади, ні в енергетиків немає розуміння перспектив хоча б виживання галузі за умови встановлених тарифів та платежів. Обіцяні Світовим банком $ 400 млн. як стабілізуючий чинник виглядають непереконливо на тлі не лише неплатежів розміром $ 1500 млн. і багатомільярдних збитків як від "благодійників", котрі забезпечують бартером згасання галузі, так і від тарифу, зниженого вдвічі.

Як треба було б реорганізувати електроенергетику, щоб гарантовано зберегти виробництво електроенергії хоча б на рівні 1995 - 1996 р.? Що для цього треба зробити та яку організаційну форму реалізувати в Україні, щоб вона дійсно відповідала сьогоднішнім умовам? Як зробити, щоб за електроенергію платили не на словах, а на ділі і не бартером, а "дзвінкою монетою", за узгодженими цінами, які забезпечували б і збереження та розвиток електроенергетики, і функціонування та розвиток споживача?

Для цього нам потрібен скромний, відповідний сьогоднішньому станові економіки "План електрифікації України". Але такий, щоб він задовольнив і держави-партнери, і держави-донори, щоб, не дай, Боже, не порушити ринковий характер реформ. Насамперед, має бути враховано й розв'язано в процесі ринкових перетворень нагальні проблеми в електроенергетиці.

Тож збереження керованості національним здобутком - високовольтними мережами - можна було б досягти, наприклад, шляхом передавання їх в оренду енергооб'єднанням із сучасним наданням престижного держзамовлення на їхній розвиток.

Потрібно створення умов для зацікавленості регіонів у розвиткові електроенергетики. Одночасно треба розробити систему реалізації інвестиційних процесів, спрямованих на формування в Україні платоспроможного споживача за тарифами, які забезпечують саморозвиток електроенергетики і прагнення споживачів до впровадження енергозберігаючих технологій. Окрім того, треба створити систему паливозабезпечення, яка виключає критичну залежність від одного постачальника, хай він навіть буде національним.

Треба увійти до світового ринку енергомашинобудування, перш за все, маючи на меті послаблення залежності від монополістів - постачальників, розташованих за межами України, та підвищення якості устаткування національних постачальників.

На шляху від енерговиробника до споживача необхідно досягти максимального скорочення будь-якого виду витрат. І, нарешті, треба здійснити розробку сучасного правового поля, в якому повинна функціонувати електроенергетика, таким чином забезпечивши національну безпеку України.

На закінчення слід нагадати, що "закордон нам лише допоможе", а от кардинально поліпшити ситуацію ми повинні самі. В альпіністів під час сходження на круті вершини з прямовисними стінами використовується техніка "човника", коли двоє у зв'язці по черзі страхують одне одного, пропускаючи товариша вище. Лише так і можуть жити та розвиватися в Україні енергетика та споживач, хоч би як кожному з них хотілося досягти "сяючих вершин" за рахунок іншого.