Iсторія про «заморожений» час

У містах Білорусі почалися страйки на підприємствах. Економічна боротьба ведеться в хімічній, транспортній, харчової та інших галузях.

Одним з перших на страйк вийшов колектив Мінського електротехнічного заводу імені Козлова. Це досить велике підприємство зі штатом у три тисячі чоловік. Робочі отримали підтримку від інших людей — до заводу підходили прості люди і аплодували працівникам.

Після цього одна за одною пішли новини про страйки на інших підприємствах. Зараз це приблизно вісім-дев’ять виробництв.

Важливо розуміти, що з них найбільших в країні всього кілька: «Гродно Азот» (там працює сім тисяч чоловік і страйкує два цехи) і Мінський транспортний завод (там 16 тисяч співробітників, страйкують не всі).

Для Лукашенко заводи і різного роду підприємства — завжди були «місцем сили». Він часто туди приїжджав з телеканалами і показово перед камерами оцінював передові розробки електротехніки, останні моделі тракторів і автобусів, пишався виробничою лінією і спілкувався зі звичайними роботягами...

Тепер в Білорусі виходить цікава ситуація. З одного боку, Лукашенко відключив інтернет і позбавив частини працюючих (наприклад, IT-співробітників) роботи. А з іншого боку, через страйки зупиняється виробництво. Cитуація дедалі більше нагадує не стільки майдан, скільки події, які поклали кінець комуністичній Польщі.

Більше як чверть століття тому з таких робітничих протестів народилася «Солідарність». Вона  була революцією, великим суспільним рухом, народним повстанням, а водночас звичайною професійною спілкою. Можливо, єдиною в історії світу, котра в кульмінаційний момент налічувала навіть понад 9,5 млн. членів з усіх верств і соціальних груп, що становило третину усього 38-мільйонного населення країни (не враховуючи дітей і людей похилого віку).

Народження «Солідарності» завершило довгу історію руху опору польського суспільства проти комуністичної системи, нав’язаної силою Польщі та іншим країнам Центрально-Східної Європи після Другої світової війни.

40 років тому — 1980-го — Польща поринала в економічний хаос так само стрімко як Білорусь сьогодні поринає в політичний...

Приховане підвищення цін, зростання інфляції призвели до відсутності на ринку майже всіх товарів.

Страйк на Гданській верфі імені Леніна, що розпочався 14 серпня 1980 року, був піднятий на захист робітниці, співорганізаторки створених у 1978 році Вільних профсоюзів (WZZ), незаконно звільненої з роботи. Ініціатором був Богдан Борусевич разом з трьома молодими робітниками з верфі; в організації страйку взяв також участь викинутий з роботи активний діяч страйків від 1970 року і член нелегальних WZZ Лех Валєнса. В ніч з 16-го на 17-те серпня  був створений міжзаводський страйковий комітет (МKS), котрий опрацював 21 вимогу, серед яких сім були політичні. Найважливішим була перша вимога — створення незалежних від партії профспілок, а крім того, гарантія права на страйк, свобода слова, звільнення політичних в’язнів і здійснення заходів з метою виведення країни з кризи.

18 серпня спалахнув масовий страйк в Щеціні. Там також був створений міжзаводський страйковий комітет, який сформулював подібні вимоги. До Гданського МКS щоденно долучалися чергові підприємства. 21 серпня їх налічувалося вже 350. Під кінець серпня хвиля страйків огорнула Верхній Шльонськ. На кінець серпня страйкувало вже понад 700 тисяч чоловік з 700 підприємств у більшості з 49 воєводств.

Зростало почуття сили й спільноти.

Лех Валєнса, відзначаючи успіх 31 серпня 1980 року, сказав: «Чи ми досягли усього, чого хотіли, чого прагнемо, про що мріємо? Не всього, але усі ми знаємо, що здобули дуже багато. Останнє теж здобудемо, бо маємо найважливішу річ: наші незалежні самоврядні профспілки».

ФОТО РЕЙТЕР

Тоді з комуністичного блоку випав перший елемент. Захиталася система, яка видавалася непорушною. Масштаб протестів був несподіванкою для комуністичного уряду Польщі, а також для Кремля — комуністи в Москві не наважилися на збройний удар по Польщі, визнавши такий хід за дуже великий ризик. Наочно було показано, яку велику силу має громадянська солідарність.

З сьогоднішніми подіями у Білорусі історія ніби обнулилась. Якщо сьогодні в Білорусі політичні еліти об’єднаються з робітничими у єдиному протестному русі на зразок того, який був у Польщі в 1980-му, то це може стати не лише кінцем для Лукашенка, а й сигналом для тих пострадянських республік, хто як Білорусь, чи Україна пропустив свій час на те, щоб стати успішною частиною великої Європи.

Білорусь після розпаду СРСР могла бути серед народів східної Європи разом з Литвою. Але  з нею трапився Лукашенко. Який, звичайно, зіграв свою історичну роль. Він абсолютно очевидно усвідомлював всю небезпеку східного сусіда, тому багато років маневрував, прикидався — грав свою гру з Кремлем , завдяки чому зберіг територію.

За 25 років президентства Лукашенкові вдалося побудувати в центрі Європи диктатуру на зразок радянської, тільки вся влада в країні належить не комуністичній партії, а президенту і номенклатурі.

У рейтингах міжнародних організацій щодо рівня демократичних свобод Білорусь залишається на останніх місцях. В країні немає політичної конкуренції, вільних виборів, свободи слова та зібрань — навіть за одноосібний пікет можуть арештувати.

«Політична система побудована практично феодальна. Є вождь, який символізує всі гілки влади, парламент та уряд структури абсолютно несамостійні і незначні, підлеглі. Колись Лукашенко сказав, що в цій країні є тільки один політик, і очевидно, що це він», — каже політичний оглядач з Мінська Олександр Класковський.

Єдине, що не вдалося Лукашенко — це вчасно піти. Сьогодні він і його образ грізного диктатора з минулого століття на тлі відкритого цифрового світу з його суперможливостями — частиною якого , безперечно, є Білорусь — виглядає карикатурно. Попри те, що Кремля багато заплатив за утримання Білорусі в «минулому», їх стратегія потерпіла фіаско. Білорусь отримала в якості субсидій з Росії з середини 90-х до 2015 року 90 мільярдів доларів. Це за рахунок пільгових цін на нафту і газ та безмитного доступу білоруських товарів на російський ринок. Але сьогодні і у російської економіки немає перспектив, тому вона не може підтримувати білоруську економіку в колишньому обсязі. А промисловий потенціал застарів і проїдений. В світі змінилась економіка (великої ваги зокрема в Білорусі набув ІТ-сектор, зокрема), міняється освіта, інформаційний простір... Лукашенко  став старомодний. Одне діло, коли диктатор страшний і грізний, а інше, коли старомодний. Сучасне покоління ніби відчуває незручність, що в них такий лідер. І це теж додає градус протесту.

І білоруси сьогодні мають всі шанси повторити успіх «Солідарності». Адже вони всі ці останні 30 років немов застрягли в часовій  петлі. Зараз вже такого робітничого класу як був у 90-х в Польщі нема ніде з пострадянських республік. Ніде — крім Білорусі... Адже тут зберіглась велика частка державних підприємств.  І сьогодні вони теж страйкують.

Крім того у них —  концентрований ворог. Їх пасіонарна енергія спрямована в одну точку — проти Лукащенко.

Це те, що відрізняє білоруський  «майдан» від українського. Ілюзія, що ми за 30 років обрали  6 президентів, зробила багатоликість режиму невиразною для боротьби. І чомусь ніхто з представників активного громадянського суспільства та ЗМІ не відрефлексував на відвертість другого Президента України — Леоніда Кучми: єдине, що вам треба знати про Україну — це те, що тут  у владі й опозиції — «мої люди».

Білорусь сьогодні дає українцям (та й не лише) прекрасну оптику для самоаналізу, каже Лариса Івшина. Вони як і ми — доганяють «пропущене», освоюють «невивчені уроки історії».