Хто кого?

Чинна система організації політичної влади та розподілу виробленого суспільного продукту передбачає обов’язкову наявність значного обсягу фінансових ресурсів для участі в системі управління. Вона діє за принципом абсолютної взаємної інтеграції великих капіталів, політичного укладу та механізму державного управління, ігноруючи культуру, науку, освіту й інші цивілізаційні пріоритети сьогодення. При цьому цей «Голіаф» знищує всі можливі альтернативи, крім особистого збагачення будь-якими шляхами. Домінування такого мотиву своєї діяльності визначає індустріальну стадію людської цивілізації, на якій сформувалися транснаціональні корпорації та банки. При цьому право і закон як сфери контролю за державним управлінням не діють, оскільки самі є елементом системи і здійснюють нагляд лише за нижчими щаблями суспільства.

Олігархічний устрій, властивий більшості країн колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, являє собою синтез трьох елементів та процесів:

1) адміністративно-бюрократичної системи СРСР із підпорядкуванням політичної влади єдиному абсолютному центру ухвалення рішень;

2) специфічної, вибіркової приватизації з відвертим маніпулюванням організаційно-правовою процедурою, наслідком якої стало привласнення більшої частки національного багатства представниками непродуктивного класу;

3) дикий капіталізм, відсутність соціального і правового захисту працівників, абсолютна влада фінансово-промислового капіталу, часто-густо із застосуванням кримінальних методів.

Як бачимо, всі ці риси властиві ХХ століттю й не мають жодних реальних економічних, наукових чи будь-яких інших результатів. Сенсом діяльності такої системи є формування двокласового суспільства: панівного класу, який складається з політичної та економічної «еліти», тобто класу споживачів, і «планктону», який існує для годування правлячого класу. Така система не прагне до розвитку, її метою є консервація статус-кво. Відтак вона відстає від загального суспільного розвитку і не спроможна бути повноцінним незалежним гравцем на сучасному глобальному ринку. Сформована система не розуміє економічного змісту і ролі інформації й використовує її лише для поглиблення прірви у відставанні від розвинутого світу.

ХХІ століття визначається зміною як панівної системи управління економікою, так і формуванням нового постіндустріального суспільства у розвинутих країнах. При цьому визначальним фактором виробництва стає інформація, а головним мотивом праці стає не накопичення матеріально-грошових цінностей, а самореалізація та визнання — це обумовлено поширенням у структурі зайнятості творчої та інтелектуальної праці.

Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних і телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію. Причому в розвинутих країнах інформація виступає не лише як удосконалений інфраструктурний засіб, а й як визначальний необмежений економічний ресурс.

Інформаційний ресурс має низку особливостей, які вирізняють його від традиційних виробничих ресурсів, зокрема:

•  інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

•  інформація діє на суб’єктивний фактор виробництва — людину, її характер, особливості;

•  інформація є необмеженим чинником, який не використовується в процесі виробництва, а навпаки зростає;

•  інформація пришвидшує процес виробництва за рахунок скорочення періодів виробництва та обігу фондів.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів: праці, землі та капіталу.

Ця теза прекрасно усвідомлена представниками системи державного управління України. Але використовується вона лише наполовину. Інформацію представники системи державного управління України застосовують для особистого збагачення, а не для поліпшення життя суспільства чи отримання творчих результатів. Зокрема, засоби масової інформації щодня намагаються формувати у громадян нашої країни думку, що погіршення їхнього добробуту — це прямий шлях до покращення їхнього життя. Тобто за методикою, визначеною Дж. Оруеллом: «Свобода — це рабство...»

Однак таке ставлення до визначального інструментарію постіндустріального суспільства не може не створити систему суперечностей, коли однобоке наведення певних інформаційних посилів спроможне знищити всю систему державного управління, яке застосовує інформаційні важелі для формування феодальної системи влади на місцях.

Незнання та нерозуміння цієї інформаційної функції ринку збочує всю систему відносин між громадянами і державною та місцевою владою. Відтак формується спроба впливати на свідомість людей, ставлячись до них як до кормової бази, несвідомої маси, позбавленої власної думки та волі.

Оскільки рівень доходів населення України є дуже низьким, можна говорити лише про проникнення у структуру суспільних відносин інформаційних важелів, які не спроможні спричинити вплив на стрижень економічного розвитку, але впевнено ведуть до зміцнення системи та принципів державного управління, посилення олігархічної експлуатації населення.

Уже зараз можна спостерігати часткову дематеріалізацію виробництва і зростання питомої ваги дематеріалізованих товарів. Маємо на увазі зменшення частки сировини у вироблених товарах, зміну їхньої сутності. Найперше йдеться про підприємництво у сфері інформаційних технологій (ІТ), з яким державна влада системно намагається вести бойові дії, які вона ж системно програє. Це абсолютно недивно, оскільки це не що інше, як протистояння між корумпованим аграрно-торговельно-промисловим минулим, сферою державного управління та сучасною постіндустріальною ІТ-цивілізацією.

Найтиповіше цю проблему можна проілюструвати на прикладі формування цін на комунальні послуги в Україні. Відбувається фундаментальна зміна структури собівартості, головним елементом якої в умовах як аграрної, так і промислової цивілізації виступають безпосередні витрати виробництва, тобто праця і матеріали, витрачені на створення чи вирощення продукції. Зараз структура ціни монополій, які здійснюють забезпечення населення комунальними послугами, має такий вигляд:

Ц = ОВ + НП + МП + ВТ + ІВ, де

•  Ц — ціна комунальних послуг, за якими вони надаються населенню;

•  ОВ — об’єктивні витрати виробництва, підтверджені експертами й міжнародними організаціями;

•  НП — норма прибутку, розмір якої відповідає аналогічним показникам у країнах цивілізованого світу;

•  МП — монопольний прибуток, який визначається виключно фантазією власників монополій і ступенем необмеженості їхніх матеріальних потреб та обмеженості їхніх розумових здібностей;

•  ВТ — втрати у галузі, обумовлені відсутністю капітального ремонту обладнання і зношеністю недоамортизованих або фізично та морально застарілих основних фондів;

•  ІВ — інформаційні витрати, у формуванні яких беруть участь, у тому числі, органи державної влади.

За сучасних умов та активного застосування інформаційних важелів головними стають витрати на формування суспільної думки щодо ціни, цінності та споживання цього товару населенням. До суб’єктів такої діяльності належать: представники відповідних міністерств, національних комісій, відомств, служб і структур, народні депутати різних рівнів, громадські активісти, «експертне» середовище, журналісти, прес-секретарі, публіцисти тощо. Головним завданням цих осіб є переконання споживачів у тому, що вони мають отримувати насолоду (максимальний рівень задоволення) від постійно зростаючих цін на комунальні послуги, їхнє підвищення слугує для них благом і такі ціни є найнижчими у світі. У цій роботі системно беруть участь засоби масової інформації, що належать паразитарному класу, здійснюються спроби проникнення їх в інтернет-середовище, також це реалізується шляхом безпосереднього спілкування під час особистих зустрічей представників влади з народом.

Таким чином, маємо ситуацію, за якої до структури формування ціни товару залучаються особи, які не створюють товару (не здійснюють ні конкретної, ні абстрактної праці за К. Марксом), а отримують доходи, не властиві їхній безпосередній діяльності. Це формує штучне завищення тарифів, які й без цього визначаються граничною платоспроможністю населення.

Такі тенденції є набагато небезпечнішими, ніж відривання фінансового ринку від сфери виробництва: створення «інформаційних бульбашок», які не базуються навіть на відносинах грошового капіталу, відображають лише прагнення до безмежного збагачення олігархічно-чиновницької братії.

«Інформаційна бульбашка» як фактор ціноутворення в умовах олігархічної економіки й наявності відповідних інформаційних технологій спроможна створювати принципово нову загрозу та фундамент для фінансово-інформаційних криз абсолютно нового типу, невідомих до цього моменту сучасному світові.

Уже сьогодні обов’язковим є документування всіх осіб, які через різні інформаційні технології, насамперед через ЗМІ, розповідають про необхідність підвищення будь-яких цін, оскільки саме вони отримують зиск із більшості громадян населення, що призводить до подальшого розшарування населення за рівнем доходів, ліквідувати яке буде можливо лише в нецивілізований спосіб.