Дрючок шахтарського гніву
У шахтарських страйків з'явився новий штрих. Тепер люди стихійно відмовляються спускатися у забій. Профспілка, страйком - усі структури, які звикли в тій чи іншій мірі контролювати народний гнів - при цьому лишаються осторонь і процесом уже не керують.
У шахтоуправлінні "Жовтневе", що у Донецьку, такий-от некерований страйк триває вже близько двох місяців. Головна його причина - чергова затримка зарплатні. Ситуація на "Жовтневому" оголила вельми болючу проблему, яка полягає у стосунках з холдинговою компанією "Донвугілля", створеною з метою об'єднати гірничовидобувні підприємства, які ще хоч чогось варті.
Шахтоуправління "Жовтневе" потрапило до холдингу в середині грудня минулого року. Треба сказати, що колектив - або ті, хто його представляє на конференціях - висловлювалися проти такого повороту. "Жовтневе" несамовито хотіло самостійності і було впевнене, що виживе без допомоги будь-якої "надбудови". Минулого року директором підприємства був Володимир Васильєв, який, взагалі, підтримував "самостійників". Але раптом щось сталося, і він почав коливатися. Закінчилося все тим, що Васильєв пішов, і у директорському кріслі з'явився Сергій Полєтаєв. На шахті багато хто вважає його прямим ставлеником керівника "Донвугілля" Олександра Хохотви.
- Призначенням Полєтаєва Хохотва вбиває відразу двох зайців, - вважає голова шахтинської організації Незалежних профспілок гірняків України (НПГУ) Георгій Бабунов. - Перше, він утримує нас у холдингу. "Жовтневе" для холдингу - одне з небагатьох серйозних джерел коксованого вугілля. Друге, він робить усе, щоб розвалити колектив. Для початку, припиняється доставка шахтарів на роботу спеціальними автобусами. Це пояснюється важким економічним становищем, але, по суті, є прямим порушенням колективного договору. Ця, здавалося б, дрібниця призвела до відплину кадрів. Від того, як Полєтаєв став на посаду, шахтоуправління втратило 405 підземних робітників. Нарешті, 7 травня шахта зупинилася через чергову затримку зарплатні. У той же час, на шахті "Заперевальній" вивішено оголошення, які закликають людей іти працювати у "Жовтневе" на добрі оклади.
Це, звичайно, суб'єктивна оцінка. Судити з боку про наміри "Донвугілля" - завдання невдячне. Але зрозуміло одне - на "Жовтневому" незадоволені існуванням у рамках холдингу. Чому? Тому що вважають: розподіл дотацій шахтам, що входять до "Донвугілля", необ'єктивний. Через те, що матеріали та обладнання, що їх постачає холдинг, у півтора-два рази дорожчі, ніж на "вільному" ринку. Тому, що чисто шахтний холдинг, без металургійних та коксохімічних заводів, неефективний...
Ми взяли приклад шахтоуправління "Жовтневе" лише тому, що тут стосунки "підприємство-холдинг" до межі загострені. А суть цих взаємин дуже важлива для розуміння того, що зараз відбувається у вугільній галузі. Виступивши свого часу детонатором "Антирадянської революції", шахтарі зараз так само далекі від політики, як від китайської поезії. Сьогодні їх хвилює одне: заробляти стільки, щоб прогодувати сім'ю, і отримувати свої гроші регулярно. Якщо це у них буде, якщо виникне ситуація, коли їхній особистий добробут почне залежати від якості їхньої роботи - ні на які страйки їх вже не підбити.
Є у Донецьку легендарна шахта імені Засядька, якій час присвоювати нове звання - "імені Звягільського" (Юхим Леонідович вже п'ятнадцять років перебуває біля керма цього підприємства). Вона не входить до холдингу. Не можна, звичайно, сказати, що вона процвітає, але на тлі товаришів за галуззю виглядає вельми виграшно. Ніхто не страйкує, оскільки колектив має стабільний і пристойний заробіток.
Справа не у конкретному шахтоуправлінні і не у конкретній холдинговій компанії. У "Донвугілля" є певні успіхи, що втілюються у неспростовних цифрах зростання. Тож, його існування має сенс. Але виходить, що шахтарям замість нормальної роботи доводиться займатися нескінченними акціями протесту. Існує відпрацьована методика організації та спрямування шахтарського незадоволення у потрібне русло. Сприяє такому становищу конкуренція між двома профспілками - Профспілкою працівників вугільної промисловості та НПГУ. Кожна з них намагається утримати ініціативу проведення масових акцій у своїх руках. Тим самим пікети, страйки та посиденьки на дорогах стають явищем практично неминучим.
І така ситуація збережеться, мабуть, до того часу, поки головною думкою українського шахтаря буде: "Як дожити до завтра?"
