Декілька порад шостому Президенту

У нової влади, яку поки що уособлює Президент Володимир Зеленський та його команда, з перших днів господарювання в Україні буде безліч проблем, що вимагатимуть негайного розв’язання — як поточних (тарифи, ціна на газ тощо), так і стратегічних (наука, освіта, медицина, оборона). Окремо стоятиме проблема відновлення територіальної цілісності України. Так уже склалося, що за 28 років незалежності неможливо знайти сферу нашого суспільно-економічного життя, яка б відповідала сучасним вимогам. Причин цього багато, і їх аналізу присвячено багато різноманітних матеріалів.

Було б, здавалось би, логічно зосередитися на розв’язанні саме поточних проблем і на цьому навіть завоювати популярність у виборців. Що дало б можливість думати про продовження політичної кар’єри після 2024 року. Але Володимир Зеленський обіцяв, що він прийшов тільки на один термін. Отже, 2024 року прийде нова команда й зіткнеться з низкою таких же гострих поточних проблем. Це — як «Тришкин кафтан». Проблеми ж будуть завжди. Добре, якщо це будуть проблеми розвитку, росту, а не стагнації. Зрештою, треба ж буде доганяти Польщу. Ще й невідомо, як складеться на той час ситуація на Донбасі. І головне — нова команда зіткнеться з тим же невирішеним стратегічним питанням: то яку ж країну ми будуємо? Тому дуже хотілось би сподіватися, що нова команда спробує дати відповідь на нього. Без такої відповіді навіть позитивні кроки (реформи) великою мірою втрачатимуть свою ефективність, будуть уразливими для бажаючих їх змінити, переформатувати, пристосувати до чиїхось меркантильних інтересів. Звичайно, навколо нового Президента і його команди буде поступово формуватися коло фахівців, які спробують імплементувати в його політику своє бачення розв’язання тих чи інших проблем. Я певен — фахівців у нас досить у будь-якій сфері. Важливо лише за деревами не забути про ліс. Для цього, крім професійних програм по окремих секторах, необхідно мати загальне бачення майбутньої України, мати методологію розбудови держави, яка об’єднувала би воєдино всі ці програми в єдиний, цілісний концепт побудови нової України.

У запитанні «Яку країну ми будуємо?» — основним змістовним поняттям є «будівництво». Відсутність досвіду державотворення вимагає приділити йому особливу увагу. Як будувати будинок, всілякі споруди — навчають на відповідних факультетах у вишах. А де вчать того, як будувати державу? Тому маємо вчитись самостійно, методом спроб і помилок. Спроби іноземних друзів допомогти нам у цьому видимих результатів не дали. За 28 років ми вже маємо досить і позитивного, і негативного власного матеріалу, який необхідно використати при будівництві нової України. Необхідно провести своєрідну інвентаризацію всього, що у нас ще залишилось від старої України і що ми вже набули самостійно. За відсутності практичного досвіду розбудови держави необхідно мати набір напрацьованих досвідом стратегічних шаблонів-понять, які допоможуть при найкоротшому шляху найбільш раціонально використати наявні ресурси. До цього часу ми будували країну стихійно, без будь-якого наукового обґрунтування. Результат такого підходу до розбудови держави ми бачимо на прикладі країн Африки, де за 50—60 років так і не вдалося за наявності багатих природних ресурсів створити впливові, самостійні держави. Подібним прикладом може бути й Україна.

Європейські країни, як і азіатські, теж будували свої держави стихійно. Але на це вони витратили сотні років, перепробували десятки форм правління, втратили мільйони людей. Проте, як результат, кожен народ нині має свою державу, яка увібрала в себе багатовіковий досвід державотворення й відповідає усталеному менталітету народу, його культурі, релігії, традиціям. І французи, попри все, пишаються своєю Францією, італійці — Італією, китайці — Китаєм, японці — Японією.

У нас немає такого часу, виходячи з двох аспектів:

По-перше, нам не дасть такого часу наш агресивний сусід — Росія. Для неї існування незалежної України — виклик її імперській суті. Саме Україна, не держави Середньої Азії чи Кавказу. Тому вона за чинної форми правління робить і робитиме все, щоб довести, що Україна не є життєздатною країною.

По-друге, ми «народилися» доволі пізно; більшість народів уже давно сформували свої національні держави. Ми «народилися» й у занадто незручний час: ламається старий, звичний світ; формується нова система відносин між народами і країнами — більш прагматична й цинічна; відживають старі інститути, які більш-менш регулювали ці відносини. І перед нами постає дилема: або ми впишемось у цей новий світ, або історія зіштовхне нас на узбіччя, на маргінес. І зміни у ХХІ столітті відбуваються занадто швидко. Вони не залишають часу на довготривалі, часто безсистемні парламентські так звані дискусії.

Час постає як чинник національного виживання, національної безпеки. Потрібна чітка, продумана методологія розбудови держави. Попереднім владам вона була не потрібна, у них були інші цілі. З другого боку — бездержавницький народ мав пройти перехідний, пострадянський період, період трансформації, подолати певний шлях пристосування до нових умов існування, усвідомити свою відповідальність за своє ж майбутнє в межах незалежної держави.

Отже, виходячи з тези «чужого навчайтесь», запозичивши досвід інших країн для розбудови нової держави, нової України як спадкоємниці попередньої, варто користуватись такими шаблонами — елементами:

1. Як при будівництві власного будинку, все починається з ідеї-завдання «хочу мати власний будинок», так і при розбудові держави у нас має бути «національна ідея», в якій закладено наше бачення майбутньої держави та її місця у глобальному світі. На сьогодні у нас немає визнаної національної ідеї. Немає тому, що немає завершеної політичної нації, немає спільного бачення минулого і майбутнього. Є багато спроб сформулювати національну ідею. У І. Смешка — «Бог, свобода, сім’я, Вітчизна». У нового Президента — «гідний, вільний і заможний українець». Виклав своє бачення «національної ідеї» й автор («День» № 42—43 за 7—8 березня ц. р.), навівши низку критеріїв, яким має відповідати кожен з її варіантів. Один із них: вона має уособлювати мрію кожного українця про власний добробут, бути зрозумілою кожній людині, яка б бачила в ній реалізацію свого особистого інтересу. Варіант Президента, в цілому, відповідає цьому критерію.

2.  Коли питання будівництва будинку погоджено, складається план, макет будинку. Так само і щодо держави. Необхідно розробити модель держави. Не можна будувати те, про що не маєш жодного уявлення. Модель держави має конкретизувати спільне бачення держави: форма держави, яка мала б враховувати настрої людей, реальне становище суспільства, зовнішні виклики, а також її інститути; структура економіки — аграрно-інноваційний комплекс (фермерське господарство, ринок землі), ІТ-технології, транспортні коридори, енергетична незалежність; місце освіти і науки як фундамент держави ХХІ століття; місце та роль судової системи тощо. У світовій політології існує орієнтовно 45 різних моделей. Щоб автора не вважали невігласом, назву для прикладу деякі з них: «соціальна держава загального добробуту» (Т. Тілтон, Н. Ферніс), «патерналістська модель» (В. Намчук), «мегалітарна» (В. Гойтман). Загалом вони об’єднані у три групи: ліберальна (англосаксонська), континентально-європейська (консервативна), скандинавська (соціал-демократична). «Чужого навчайтесь»? Вибір є. Доцільно вибрати ту з них, яка найбільше відповідає нашим уявленням про нашу власну державу. У чистому вигляді жодна з моделей не існує. Всі реально діючі моделі — змішані. До цього часу ми користувалися формально класичною ліберальною, ринковою моделлю розвитку. Результати всім відомі. Як на мене, з нашим менталітетом нам найбільше підходить скандинавська модель. Ще раз нагадую принагідно слова Девіда Бен-Гуріона: «Я не знаю, чого хоче мій народ, — я знаю, що йому потрібно». Всі хочуть, щоб холодильник був повним, але чи досить цього для становлення авторитетної держави?

3.  Коли макет будинку погоджено, потрібно спланувати процес його будівництва. Щодо держави це має назву «державна стратегія». Необхідно провести інвентаризацію всього, що є в державі, всередині й за її межами; стан і динаміку робочої сили; визначити галузі, які на сьогодні мають найбільшу перспективу розвитку; визначити найбільш перспективні ринки для українських товарів тощо. Визначити фінансові ресурси і методи їх залучення всередині країни; встановити часові межі для кожного проекту, а також міру відповідальності кожного, хто за них відповідає. Тобто розроби ти своєрідну «дорожню карту» розбудови країни. Для того щоб стратегія мала поступальний характер з наростаючими темпами, щоб усі компоненти системи працювали — для цього доцільно запровадити Держплан. Його функція — не планування як таке (скільки шкарпеток має випускати Житомирський комбінат), а координація, узгодження дій усіх елементів державного механізму для реалізації затвердженої моделі розвитку, зокрема приватної власності; аналіз помилок та причин затримок в її реалізації.

4.  Останнє — найголовніше і найскладніше: хто все це будуватиме, кому все це потрібно? Моделей, концепцій, доктрин, планів розроблялось і розробляється багато. А Україна не стає багатшою, сильнішою, авторитетнішою. А якщо щось і робиться, то темпи росту ВВП значно відстають від загальносвітових і Україна, зрештою, дедалі більше відстає від сучасних, інноваційних країн. Ідеться про політичну еліту. Саме вона має вибудовувати майбутню Україну, реалізовувати узгоджену модель розвитку. Сама по собі, стихійно вона не з’явиться. Її потрібно готувати. Взяти за приклад Казахстан. У нас є Національна академія державного управління при Президентові України. Теоретично, вона і мала б готувати тих, хто пізніше став би у нас «політичною елітою». Наскільки інтелектуальний потенціал Академії корелюється з реальним станом справ в Україні? Це саме питання стосується й інших «елітних» навчальних закладів. Елітні заклади є, а еліти немає. Є навіть журнал «Еліта держави». Складне питання якості освіти, науки, мотивації держслужбовців. Для прикладу: диктатор Пак Чжон Хі (творець сучасної Південної Кореї) залишив після себе дві пари стоптаних туфель; прем’єр-міністр Непалу — один смартфон і два мобільних телефони (один із них зіпсований). Можливо, це належить до крайнощів, але виглядає показово як для представників політичної еліти. Будь-які гарні моделі, прогресивні реформи, найкращі ідеї реалізовують конкретні люди. І від якості людського матеріалу залежить усе.

Отже, формула успішної країни:

національна ідея модель держави державна стратегія політична еліта.

Вона об’єднує як стратегію (національна ідея, модель держави), так і тактику (державна стратегія). Ця формула має стосунок лише до України; у «старих» країнах актуальна інша математика, там уже давно перехворіли на проблеми росту. Ефективною ця формула може бути лише при її комплексному застосуванні; використання окремих компонентів не у зв’язку з іншими (наприклад, державної стратегії) може дати змогу змінити весь напрямок розвитку, можливо, і в протилежному від декларованого. Такий підхід потребує державницької політичної еліти або окремих її впливових, харизматичних представників.

Кожен із компонентів формули потребує окремого розгляду.

Китайський філософ і стратег Сунь Цзи (VІ ст. до н. е.) казав:

«Стратегія без тактики — найповільніший шлях до перемоги. Тактика без стратегії — це просто метушня перед поразкою». Що було у нас до цього часу?

Усім нам, українцям, варто побажати новому Президентові успіхів на шляху до розбудови нової України в інтересах усіх її громадян.