МЕНЮ

Чому українцям слід перечитати Мальтуса?

Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
16 вересня, 2019 - 19:50
Доки земля буде звичайним товаром, то перевага в його купівлі буде в того, хто матиме більше грошей

Проблема землі в Україні — споконвічно селянській країні — завжди була надважливою і болісною. У такому стані вона дійшла і до наших часів, уже в незалежній Україні, з усіма новаціями ХХІ століття. Тема землі містить у собі кілька основних проблем:

•  Земля для нас — це всього-на-всього товар, який потрібно найдорожче продати, чи це щось більше саме для українців?

•  Продавати землю — так, але продавати кому і за яких умов, а якщо не продавати — то кому?

•  Зрештою, чи продовжувати мораторій на продаж землі, чи ні?

•  Хто має бути головним у структурі нашого сільського господарства — агрохолдинги чи фермерські господарства?

На початку ХХІ століття додався новий чинник, який з об’єктивних причин не міг мати місця раніше і який має змінити погляд на українську землю. Цей чинник пов’язаний зі зростанням народонаселення Землі. Варто нагадати декілька цифр: 10 000 років тому на Землі жило 5 млн людей (майже як в одному Києві), за часів Ісуса Христа, в І столітті — 300 млн, перший мільярд — 1804 року, а вже на пам’яті ще багатьох нині живущих 1960 року — лише три мільярди. На сьогодні ми маємо 7,7 мільярдів. А Земля більшою не стала. І люди не стали їсти менше — навпаки, і більше, і ситніше. І дедалі швидше ми «проїдаємо» те, що в змозі дати Земля. За підрахунками організації Global Footprint Network 1987 року, «межа відновлюваності» припадала на 19 грудня, 2001 року — на 27 вересня, а 2017-го — вже на 2 серпня («День», № 168-169 від 22—23 вересня 2017 р.).

Був колись професор коледжу Ост-Індської компанії Томас Мальтус (1776—1834 рр.). Турбуючись за долю людства, він проаналізував значний обсяг статистичних матеріалів і дійшов до висновку, що населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продуктів харчування. Звідси й голод як об’єктивне явище, а не як результат державної політики. Висновок: потрібно скорочувати кількість населення. А отже — вітати все, що призводить до цього: епідемії, війни, природні катаклізми і таку пошесть, як ЛГБТ. Марксисти критикували теорію «мальтузіанства» як людиноненависницьку. І резон у цьому був. Але, на жаль, майже за 200 років після Мальтуса його невтішні пророцтва підтверджуються. Попри всі наукові й технічні досягнення ХХ—ХХІ століть, на сьогодні понад 1 млрд людей страждають від голоду.

Ті країни, ті політичні еліти, які не живуть від виборів до виборів, а дбають про майбутнє країни, своїх громадян, реально стурбовані дедалі злободеннішою проблемою продовольчої безпеки. Якщо конкретніше              — що будуть їсти (і чи будуть їсти взагалі) їхні діти, внуки. І правнуки. Поштовхом для цього виявилася криза 2007—2008 років, коли різко зросли ціни на продовольство. У центрі цієї стурбованості — земля, родюча земля. Її не стає більше. Навпаки — розширюються пустелі й болота, губить землю ерозія, виснажуються ґрунти, розростаються міста, будуються заводи й фабрики, збільшується кількість автомобільних і залізничних шляхів. Спеціальний доповідач від Світового банку Олівер де Шуттер констатує: «Ми спостерігаємо ситуацію, в якій тиск на землю і воду росте з безпрецедентною швидкістю. Щорічно губиться до 30 млн га сільгоспугідь». Землі для виробництва продуктів харчування стає дедалі менше, натомість людей дедалі більшає. За 50 років загублено 25% усіх родючих земель. Парадокс: і при цьому не обробляються 445 млн га землі. Із них: у підсахарській Африці — 201 млн га, в Латинській Америці — 123 млн га, у Східній Європі — 52 млн га. Земля стає стратегічним товаром — таким, від якого залежатиме існування багатьох народів. Товар — це те, що продається і купується. І доки земля буде звичайним товаром, то перевага в його купівлі буде в того, хто матиме більше грошей...» Елементарна ринкова логіка. І вона «чудово» діє на користь тих країн, у яких є державна стратегія, у яких є бачення своєї країни за горизонтом як мінімум 50 років.

Таких країн небагато. Але вони засвідчують посилення тренду глобальної політики — зростання ролі родючої землі у світовій політиці. «...країни, які контролюватимуть родючі ґрунти і продовольчі товари, стануть ключовими геополітичними гравцями, лідерами на світовому ринку харчових продуктів у процесі подолання глобальної продовольчої кризи» (Т.    Унковська, доктор економічних наук). Поштовхом для зміни погляду на землю, для зміни філософії землі виявилася уже згадувана криза 2007—2008 років, яка призвела до стрибка цін на продовольчі товари. Державна стратегія отримала підтримку бізнесу. Сільське господарство почало перетворюватись на найбільш привабливу для інвестицій сферу. Постало запитання: а де знайти землі, які очікують на інвестиції?

У лексикон увійшло таке англійське слово «grabbing», що означає    — захоплення. Але точніше суть цього поняття відбиває його фонетична близькість до слова «грабувати». Внаслідок багатьох усім відомих причин найбільше інвестицій потребували землі підсахарської Африки. Грабінг, захоплення земель здійснюється в наш час не так грубо, як це було протягом ХVII—XIX століть. Зараз це відбувається законно, за згодою урядів відповідних країн, під двома привабливими гаслами: земельна реформа та інвестиції. Чарівне слово «інвестиції» відкриває будь-які двері й вимикає здатність аналізувати наслідки. Найбільш привабливими є країни з низькими врожаями і потенціалом для їхнього збільшення. Найбільше таких країн              — 70% — в Африці: Ефіопія, Мозамбік (захоплено 15        тис. кв. км), Північний та Південний Судан, Мадагаскар (3,7 тис. кв. км), Демократична Республіка Конго (80,5 тис. кв. км, найбільше). Основні інвестори — Об’єднані Арабські Емірати, які часто діють в інтересах інших країн (до речі, центр ділової активності у Східній Африці міститься в Дубаї). Усього в цьому регіоні вже захоплено 60 млн га землі              — це разом узяті родючі землі Франції, Німеччини, Італії. Найбільше землі має Великобританія (свої ж, як-не-як, піддані) — 45        000 кв. км; за нею: США — 37          000         кв. км, Китай    — 34     000 кв. км, Ізраїль — 20              000 кв. км, самі ОАЕ мають у розпорядженні 26 000 кв. км. А також певні здобутки є у Південної Кореї, Індії, Туреччини. Уже відверто говорять про нову форму колонізації — 50% грабінгу відбувається за участю державних структур.

Яку користь із політики грабінгу мають країни-реципієнти? Найпоказовішим є приклад Китаю. 2008 року китайці купили 30 000 га землі в Танзанії для вирощування рису. Робітників завезли із Китаю. Рис експортували до Китаю. Така ж історія і з 12 000 га в Уганді. Мозамбіку було надано 6               млрд доларів кредиту для вирощування рису для Китаю ж. А кредит буде віддавати Мозамбік. 10         000 га купив китайський бізнесмен у Камеруні. Увесь рис вивозиться у Китай. Те ж саме в Кенії. У ДРК китайська компанія ZTE купила 3 млн га для виробництва пальмового масла; 100% його експортується в Китай. Ніби підбив підсумки такої політики Папа Франциск (на сьогодні він відвідує Мозамбік, Мадагаскар і Мальдіви) на конференції ФАО 2015 року: «Уже є багато регіонів, у яких вироблені продукти харчування масово надходять у зарубіжні країни, а місцеве населення збідніло вдвічі, позаяк у них немає ні продовольства, ні землі». Дуже влучно і точно сказано про результати грабінгу.

Різноманітні міжнародні організації намагаються привернути увагу до проблеми захоплення землі, яка є частиною боротьби світової громадськості з голодом у світі. При ФАО створено Комітет із питань Всесвітньої продовольчої безпеці. У березні 2013 року в Тунісі відбувся Всесвітній соціальний форум «Припиніть захоплення земель». У листопаді в столиці Кенії Найробі відбулася конференція на тему «Земельне захоплення і справедливе управління в Африці». Створено міжнародну громадську організацію «Хліб для всіх». У Ліберії організація «Боротьба за життя і землю» бореться зі швейцарською компанією.

Це — глобальне тло, на якому вирішується питання скасування мораторію на продаж землі в Україні. У цій флібустьєрській гонитві за родючими землями Україна приваблює глобальних грабінгів не менше, ніж африканські землі, внаслідок низки певних особливостей:

•  Україна — центр Європи. Зручні, хоч і дещо відсталі, комунікації. Має вихід до моря, впорядковані порти. Збільшується кількість спеціалізованих вагонів.

•  Висока якість землі — родючі чорноземи. 60% світових запасів. Здебільшого не потребують додаткових землевпоряджувальних робіт.

•  Наявність кваліфікованої робочої сили з історичними традиціями роботи на землі. Багато хто з цих працівників мають вищу спеціальну освіту.

•  І головне: все це багатство не захищене національним законодавством від зловживань, від монополізації. Існує безліч тіньових схем заволодіння землею. Україна не контролює 35,5% культивованих земель. Є гроші — приходь, купляй, розпоряджайся.

Ці особливості визначають підвищений інтерес до української землі. Цей інтерес підсилюється підтримкою таких поважних та впливових організацій, як МВФ, Світовий банк, європейські структури. Основні їхні аргументи — гроші, темпи росту ВВП, права людини. За наших умов — вагомі аргументи, так само як земельна реформа, інвестиції. Але, як на мене, це аргументи вчорашнього дня, які добре працюють в Африці, але Україну позбавляють майбутнього.

Україна повинна змінити погляд на землю. Для України це не просто товар, за допомогою якого можна розв’язати низку поточних фінансових проблем. Для українців земля             — це один із визначальних чинників їхньої національної ідентичності, і це — перепустка до клубу геополітичних гравців ХХІ століття. Якщо донедавна проблеми української землі були внутрішніми проблемами України, то сьогодні вони стали вагомою часткою глобальної політики. І це сталося поза зусиллями самої України.

Уподобана теза недолугих противників агро-інноваційного комплексу: сільське господарство не зробило багатою жодну країну (згадаймо Е. Райнерта). Це так. Це було вірно для країн індустріального періоду розвитку людства. Тоді головними критеріями були обсяги виплавленого металу, виробництво цементу, устаткування, електроенергії, машин тощо. Але цей підхід ігнорує діалектику. Час змінився кардинально. Індекс людського розвитку ООН ставить ВВП і зазначені його складові на третє місце. А на першому місці — тривалість життя і все, що цьому сприяє. Варто нагадати, що попри всі наші досягнення як «вінця Природи», людина поки що залишається біологічною істотою, яка не може фізично існувати без їжі, кількість та якість якої обумовлюють життєдіяльність людини. Будувати заводи і фабрики, виплавляти метал тощо ми вже навчились. А от забезпечити всіх людей якісною їжею не можемо. Мине років 50, і ця проблема буде розв’язана. Ви підійдете до будь-якого автомата, натиснете кнопку — і він видасть вам гарячий, пахучий біфштекс або склянку смачного молока. Але це для ретроградів. А просунутий, модерний член суспільства, у якого замість серця буде «пламенный мотор» на чіпах, підійде до найближчої розетки, підзарядиться і побіжить на зустріч з іншим членом з позначкою «Жо». Штучним м’ясом пригощають уже в багатьох ресторанах США. Започатковується ця індустрія і в нас. Але це потім. А сьогодні ми мали б використати шанс від Бога на ці 50 років і зрозуміти, що земля для нас — це не товар, а наш шанс на майбутнє. Особливо, коли ми зможемо об’єднати два наших драйвери економіки — аграрний сектор і сектор ІТ-технологій. І на їхній базі створити потужну переробну промисловість, яка разом з біотехнологією забезпечить нам можливість піднятися на п’ятий технологічний устрій. Тому потрібно бути дуже обережними й далекоглядними, щоб не перетворити наші глобальні здобутки на примітивні гроші. Згадаймо жарт часів УНР: «Директорія — під ногами територія». Можна продати «Мотор-Січ» і отримати непогані гроші, втративши при цьому назавжди ще одну позицію у світовій економіці. Будьмо обережними, думаймо, що ми залишимо нашим нащадкам.

Коли курча щосили намагається вирватися із тісної шкаралупи в широкий світ, воно не знає, що одним із варіантів його подальшої долі є перетворення на «курча-табака». І назад вороття вже не буде.