Озброєний усмішкою
У Києві з’явилась меморіальна дошка Тарасові Процюку — журналісту, який ненавидів війну і загинув на ній
Друг Тараса, кореспондент Reuters Сергій Каразій каже, що дошка мала з’явитися на будівлі агенції «Укрінформ» ще три роки тому, у січні 2014-го, але обставини склалися інакше. Тож відкриття зсунулося і відбулося у день, коли Тарасові мало б виповнитися 50 років.
«За цією скромною дошкою — епохальна постать, — переконаний автор проекту, скульптор Віктор Хоменко. — У перші роки незалежності, коли українська преса повністю ігнорувала реальність, Тарас і деякі його колеги намагалися донести об’єктивну інформацію. На жаль, її споживачами були лише західні канали та агенції».
БЕЗ УМОВНОСТЕЙ І ЦИНІЗМУ
Друзі Процюка та журналісти, які зібралися у залі «Укрінформу», переглядають інтерв’ю Тараса, записане наприкінці 1990-х Ольгою Герасим’юк та Іриною Іоновою. Тоді вони хотіли створити для телеканалу «1+1» фільм про військових журналістів. Тарас консультував знімальну групу, але бути героєм фільму відмовлявся. Друзям вдалося вмовити оператора дати інтерв’ю, але він поставив умову: використати лише після його смерті.
«У суперекстремальних умовах людина знімає з себе умовності, оголюється дуже сильно, знімається зовнішня ширма з неї. Є можливість пізнати людину набагато більше. Буває, що виникає ностальгія — не за війною, а за тією атмосферою, коли нема формальностей у відносинах» — розповідає з екрану Процюк. За допомогою камери оператор фіксував дійсність із різних боків барикад. Але на його плівках завжди були сильні та щирі емоції. І жорстокість, і людяність подавалися без прикрас.
«Мені здавалося, що Тарас найбільше за всіх любить життя, — згадує медіаекспертка Лариса Мудрак. — Він завжди радів, що може показати страх, який є на війні, пропустити його через себе так, щоб ми відчували, що нічого вищого від любові до людини і життя немає».
«Тарас був одним із перших, хто працював за межами України на війні. Він проводив багато часу, висвітлюючи бойові дії, але не зачерствів, не став циніком, — додає Сергій Каразій. — Він ненавидів війну і хотів розказати про неї так, щоб наступних воєн було менше».
Сергій згадує одну з поїздок до Чечні, коли місцеві жителі попросили передати у важкодоступний район хліб і м’ясо, і Тарас поїхав туди з їжею, не вагаючись. «Для мене це є відповіддю на нинішню дискусію: журналіст має відсторонено фіксувати події чи допомагати людям. Тоді Тарас зробив свій вибір, і для мене він теж став очевидним», — говорить Каразій.
ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ
У квітні 2003 року Тарас Процюк знімав танкову битву з балкону готелю «Палестина» у Багдаді, який був базою іноземної преси. Американські військові помітили відблиск від його камери та прийняли його за снайпера. Від вистрілу з гармати їхнього танку загинув не тільки український оператор, а й оператор каналу «Телесінко», іспанець Хосе Коусо. Ще троє працівників Reuters отримали тяжкі поранення.
Журналіст і письменник Сергій Лойко каже: «Щаслива людина була. Усмішка не сходила з обличчя. Напевно, і на фото в паспорті він був усміхненим». У той день він теж перебував у «Палестині», тільки кількома поверхами нижче. Письменник зачитує уривки зі свого щоденника, опублікованого у повісті «Шок и трепет» у 2003 році, де детально описує обстановку навколо готелю, цитує слова спільного з Тарасом друга, який був з українцем в останні хвилини життя. «Нелепая смерть в объективно безопасной ситуации. (...) Американцы воюют основательно: в снайпера — из пушки», — написав тоді Лойко. Військові США визнали цю смерть нещасним випадком. Вибачень і компенсації родина не отримала.
Генеральний директор «Укрінформу» Олександр Харченко розповідає, що не був особисто знайомий з Тарасом, але переконаний, що меморіальна дошка надихатиме колектив агентства виконувати свою роботу чесно та якісно, як це свого часу робив Процюк. «Скоро на будівлі «Укрінформу» з’являться ще дві меморіальні таблички, і тоді дошка на спомин Тараса буде по сусідству з дошками на честь таких людей, як Гладинюк, який пройшов шлях від кріпака до одного з найпотужніших підприємців і фактично збудував цей будинок, а також Михайло Грушевський, який тут проводив багато часу», — зазначив Харченко.
«Відчуття історії Києва та усієї країни починається з тих історій, які ми можемо зафіксувати, — підкреслює Лариса Мудрак. — Тарас фіксував життя, і ми не можемо не зафіксувати пам’ять про нього для тих, хто з ним незнайомий».
