«Бібліополіс»

Бувають дні, коли весь Львів перетворюється на літературну резиденцію. На вокзалі, вулицях міста, в Палаці Потоцьких — усюди можна побачити письменників, письменниць, відомих діячів. Навіть не знаючи точних дат проведення Book Forum, помилитися неможливо — свято книголюбів триває. За ці кілька днів відбулося чимало подій: говорили на теми від традиційного китайського живопису до українського перекладу екологічної енцикліки LAUDATO SI святішого отця Франциска. Та все ж є кілька стратегічних заходів, про які згадаємо детальніше.

«ЛЬВІВ МАЄ ДАВНЮ РЕПУТАЦІЮ, НАПЕВНО, ЩЕ З ЧАСІВ ІВАНА ФЕДОРОВА»

«Книжкові фестивалі — це місця, де ви відчуваєте температуру й інтенсивність культурного, інтелектуального життя суспільства... — зазначив політичний експерт та історик з Німеччини Карл Шльоґель на відкритті 26 Book Forum. — Львів має давню репутацію, напевно, ще з часів Івана Федорова. Це Бібліополіс — місто друкування, продавання книжок». Цьогорічний фестиваль — особливий, зокрема завдяки тим відомим постатям, які приїхали до міста Лева. Як зазначила програмна директорка фестивалю Софія ЧЕЛЯК, довгий час не вірилося, що все це вдасться організувати.

Зокрема, фокусною темою цьогорічного Book Forum є відшукування причетного (за назвою поеми Грицька Чубая, 70-річчя від дня народження якого ми відзначаємо). Хто б міг подумати, що про цього відомого українця буде розповідати Юрій Тарнавський — поет, лінгвіст, один із засновників Нью-Йоркської групи, який багато зробив для того, щоб ця постать стала відома і в Україні, і за кордоном.

«Свого часу я викладав українську літературу, і в курсі, який розробив про сучасну українську поезію, сказав, що існує таке явище, як український сюрреалізм. До поетів, які працюють у цьому стилі, я зараховував Емму Андієвську, Патрицію Килину й самого себе, поетів Київської школи, а також Олега Лишегу, Григорія Чубая та деяких інших. Поема Чубая «Відшукування причетного» — один із найкращих зразків українського сюрреалізму».

«ЛИШИТИСЯ ТУТ — ОЗНАЧАЄ БУТИ ПРИЧЕТНИМ»

Продовжив фокусну тему й Сергій Жадан: «Чубая можна читати по-різному, навіть відсутність розділових знаків у його поемах передбачає достатньо вільне смислове й інтонаційне тлумачення окремих слів. У його тексті є такий уривок: «Лишитися тут — це означає бути причетним». Така собі формула, яку сам поет, припускаю, в текст не закладав. Але так склалося, що це формула знань. Це просте твердження, яке насправді може слугувати місцем для початку наших пошуків. Очевидно, причетних слід шукати тут. Я говорю про тих, хто лишається при сказаному, при вчиненому, про тих, хто не відмовляється від себе, свого міста, свого голосу. Ми всі лишилися тут, а отже, нам ідеться про продовження своїх пошуків, своєї мандрівки, про подальшу роботу, відчуття свого. Бібліотекарі, продавці в книгарні, організатори різного рівня незатребуваності, непочутості літературних фестивалів, публіка, яка не дає шансів зникнути цій химерній і примарній території пошуку й знань... Це люди, які далі передають «привіти з минулого» — книги, формуючи таким чином словниковий запас майбутнього».

У своїй промові письменник не оминув і ті проблеми, перед якими постала українська книжкова справа: «В Україні, де 40 млн читачів не здогадуються, що вони читачі, відшукування причетного стає не просто романтичною метафорою. Воно є метафорою існування і закорінення. Існування в містах без книжкових магазинів. Існування в селищах без бібліотек. Існування в просторі, де всі головні книги цитуються переважно не твоєю мовою. Існування, яке мало б не пригнічувати, а налаштовувати на роботу. Що може бути кращим за спільну працю, особливо тепер, коли її супроводжує перший-ліпший причетний? Що тримає більшість із нас там, де ми є? Відчуття того, що важливі для тебе речі не є твоєю вигадкою. Відчуття того, що речі, які тебе сформували, можуть бути зрозумілими ще комусь, крім тебе. Відчуття того, що хтось поруч з тобою читав у дитинстві ті самі книжки, що й ти».

НЕ ОБОВ’ЯЗОК, А УСВІДОМЛЕНИЙ ВИБІР

Про те, як ця робота в книжковій сфері має бути налагоджена, йшлося на кількох подіях. Зокрема, відбулася зустріч із міністром культури, молоді й спорту Володимиром Бородянським. Конференц-зал Палацу Потоцьких був заповнений людьми — видавцями, бібліотекарями, журналістами. Всі прагнули зрозуміти, якою буде нова державна політика для книговидання. Серед ключових принципів міністр згадав про такі: дії повинні мати соціоекономічний вимір і КРІ; необхідно застосовувати принципи інклюзивності; сприяти інституціоналізації індустрій — конструктивній співпраці стейкхолдерів; а також — державна підтримка не є безумовним обов’язком держави, а є усвідомленим вибором, спрямованим на зростання суспільної корисності.

Ключовим кейсом зустрічі стало питання, що робити з 20 млн гривень, які планували витратити на програму Українського інституту книги, оскільки її не вдалося запустити. Директорка УІК Олександра Коваль запропонувала використати їх, щоб поповнити бібліотечні фонди. Натомість міністр не був таким однозначним у своїй відповіді.

ЗАКУПІВЛІ (НЕ) ПОТРІБНІ

Міністр стверджує, що статистичних даних щодо того, наскільки закуплені книжки потрібні, немає, тож існують сумніви, чи ефективним є таке поповнення фондів. Із одного боку, питання статистики читання книжок тісно пов’язане з потребою повної автоматизації процесів бібліотек. А з другого, в ближчій перспективі, з необхідністю скасування кореляції зарплати бібліотекаря і видачі видань, оскільки без цього надана статистика навряд чи буде об’єктивною.

Водночас навіть після отримання цих даних низка питань лишається. Вочевидь, показники будуть такі, що закуплені книжки мало хто читає. На це є кілька причин. По-перше, в Україні 60% українців взагалі майже не читає книжок. По-друге, частково це може бути спричинене й тим, що експертна комісія, яка відбирає книжки, не дуже добре розуміється, що цікаво читачам. Уже давно побутують думки, що книжки мають закуповувати самі бібліотекарі в час, коли книжки актуальні. А не чекати наступного року, щоб включити цю книжку в план, коли вже з’явиться безліч інших новинок. Але хіба це справді дає підстави вважати, що закупівлі проводити не потрібно?

Було проговорено, що фонди бібліотек надзвичайно застаріли, більшість книжок ще радянського періоду. Тож принаймні поки не створено механізмів, щоб бібліотеки самі закуповували книжки, державні закупівлі необхідні. Міністр зауважив, що варто називати речі своїми іменами: закупівля книжок — це підтримка видавців, а не читання. Це правильно, але лише частково. Оскільки саме видавництва генерують книжки, які можуть підвищити рівень читання.

Які ресурси є для видавців, як їм утриматися на ринку? А як бути бібліотекам, що їх закривають?

РОЗВИВАТИ, А НЕ «ГОДУВАТИ»

Загалом, видається з почутого, що в нинішньому баченні влади книжковий сектор — це індустрія. Зокрема, міністр зазначив, що держава зацікавлена в тому, щоб книжковий ринок розвивався, але вона не зацікавлена в тому, щоб його «годувати». Можна погодитися з твердженням про те, що видавцям потрібно більше об’єднувати зусилля, генерувати ідеї... Але питання, яке лишається відкритим — чи можна застосовувати принципи світового книжкового ринку до українців, фінансові ресурси яких обмежують їхні купівельні спроможності. Звичайно, це комплексна проблема. І відповідь, очевидно, лежатиме все-таки між двома крайнощами: патерналізмом (коли міністр має вирішувати всі питання в усіх селищах і містечках, що, до речі, пролунало на зустрічі) і мінімізацією впливу держави в книжковій сфері. Час покаже, як вдасться знайти потрібний баланс.

СУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ НА ПОЛІТИЧНІЙ МАПІ СВІТУ

Ще одна стратегічна подія, не лише в контексті книжкової сфери, а загалом суспільства, відбудеться 20 вересня — презентація «Дня вдячності» (конференц-зал Палацу мистецтв, 14:30). Газета «День» уже давно проводить політику перенавчання суспільства — протидію руйнівному впливу років бездержавності й колоніалізму. В попередніх книжках здебільшого йшлося про нашу ідентичність, відкриття українцям самим себе. Як зазначає Володимир Панченко, відповідь на питання «хто ми» полегшує розуміння, чого ми прагнемо (саме ми, а не колишні метрополії). А усвідомлення власних планів, намірів, інтересів разом із ресурсами для їхнього втілення є важливою складовою для забезпечення суб’єктності України на політичній мапі світу.

«Кажуть, що в нас із Росією була спільна історія. Справді, в якомусь сенсі це правда — ми перебували в одному вариві. Але це були два абсолютно різні організми. Росія впродовж цих взаємин проводила політику, яка полягала в етноциді й русифікації. Водночас вона намагалася переконати світ, що Україна — це просто російська провінція або лише відзначена якимись етнографічними особливостями. І сьогодні факти свідчать, що залишки такого сприйняття України лишаються. Попри схвалення так званого європейського курсу України, Європа трактує або відверто, або приховано, що Україна не спроможна до самостійного державного життя. Значною мірою цьому сприяв і стан історичної думки, і стан взагалі українського політикуму, який вважав, що Україна не може існувати без Росії...», — стверджує український історик, дослідник історії України ХХ століття, доктор історичних наук, академік Української академії історичних наук Юрій ТЕРЕЩЕНКО.

Нова книга «Дня» якраз і показує, що попри численні намагання імперії, в усі, навіть найважчі часи, були люди, які, як зазначає головний редактор газети Лариса ІВШИНА, бачили Україну на мапі світу й простягнули нам руку допомоги. Подякувати їм — це насамперед відновлення історичної справедливості, як стверджує редактор рубрики «Історія і Я», упорядник книги Ігор СЮНДЮКОВ. Водночас це й можливість для нас віднайти собі важливу цінність — вдячності. Це свідчення того, що українці — не жертви, які вимагають від усіх допомоги, сприймаючи її як належне (образ, що нам намагаються накинути). Ми сильні й вистояли, а тепер дякуємо тим, хто був нашим союзником у найтемніші часи.

Тим часом пропонуємо читачам думки перших відвідувачів стенду «Дня», нагадаємо, його номер — 306!

ВРАЖЕННЯ

«ВИ РОБИТЕ СПРАВДІ ДЕРЖАВНИЦЬКУ РОБОТУ КНИЖКАМИ Й ГАЗЕТОЮ В ЦІЛОМУ»

Анатолій IВЧЕНКО, науковець:

— Я читаю газету «День» десь із другого чи третього року, коли вона тільки з’явилася. Спочатку передплачував п’ятничний, а тепер уже років, може, з п’ятнадцять виписую щоденну. Для мене фундаментальною стала книга «Сила м’якого знака». Маю в Криму родичів, то коли я передав їм книжку, вони сказали: «Та вас за ту книжку посадять. Не можна про таке писати». Уявляєте, яка потужна? Щодо «Дня вдячності», це дуже важлива концепція, бо ми не знаємо своєї історії, не маємо обґрунтованої твердої думки. Тому коли нам дають якісь сумнівні версії, ми кажемо: «А може, й так...». Ви робите справді державницьку роботу книжками й газетою в цілому.

«День» СПОНУКАЄ ДО ТОГО, ЩОБ ЛЮДИ МИСЛИЛИ»

Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ, президент благодійного фонду «Україна-Русь»:

— «День» — це газета для інтелектуалів. Вона спонукає до того, щоб люди мислили, бо побудувати державу, а ми в процесі будівництва, не можна, не опираючись на ґрунтовні знання. І газета «День» дуже гарно виконує цю функцію. Хотілося б, щоб вся країна її читала, бо на примітивній пресі далеко «не заїдеш». Я дивлюся по Львову, були в нас колись добрі видання, можна було почитати гарну аналітику, отримати оцінку подій, що відбуваються, під правильним кутом зору. А зараз вони перетворилися на суто популістичні, і ми дивуємося, чому в нас немає змін в Україні. Це саме через те, що ми перестали думати. Нам завжди не вистачає часу. А газета «День» намагається цю нішу заповнити і робить це наполегливо протягом багатьох років. Скидаю капелюха перед редакцією і головним редактором.

«ВІДКРИЄ ЛЮДЯМ ОЧІ НА ЗОВСІМ ІНШУ НАШУ ІСТОРІЮ»

Михайло БIГУСЯК, доцент кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника:

— Я систематично читаю газету. Тому коли побачив «День вдячності», то скажімо, зі статтями Панченка, Сюндюкова, Шаповала, Терещенка вже був ознайомлений. Безперечно, «Бібліотека газети «День» — визначне явище. Я от ще «Бронебійну публіцистику» докупив, скажімо, Юрія Шевельова. Бо хоч я кандидат наук, доцент, але не міг у той час прочитати «Москва, Маросєйка». Дуже велику справу робите. Тут є все, і все наше, не вигадане. Просто приховане від нас, а зараз підняте, щоб ми по-новому його сприйняли. Тому я щиро вдячний Ларисі Івшиній і загалом колективу. А щодо «Дня вдячності» — це теж актуально, бо звідки ми знали про тих іноземців, як вони до нас ставилися, які були погляди? Я думаю, що це відкриє людям очі на зовсім іншу історію і загалом наші історичні міжнародні відносини.