Бабуся Бібліотеки «Дня»

19 років тому світ побачив бестселер «Україна Incognita»

Щоразу, коли мова заходить про газету «День», рано чи пізно виникає пряма асоціація із «Україна Incognita». І це не випадково, бо саме ця книга стала «законодавцем» у Бібліотеці «Дня», дала початок однойменному проєкту і об’єднала на своєму «острові» видатних авторів, які говорили з читачами не з позиції чужого голосу, а зі свого-рідного, розбиваючи тогочасний попсовий мейнстрім і російську пропаганду. Тоді, на початку 2000-х, це був перший проєкт з перепрочитання, нового вивчення нашої історії, ще задовго до старту будь-яких медійних — на кшталт «Історичної правди», чи телевізійних програм. Зараз «Україна Incognita» — це бренд «Дня», дороговказ, якщо хочете, стратегія із ліквідації досі наявної Terra Incognita, а по суті, велика відповідальність за справу, яку газета веде вже друге десятиліття.

У кожного читача з цією книгою пов’язана своя історія. Для одних — це була перша книга «Дня», яку вони прочитали, для других — відкриття, яке не давало заснути кілька ночей поспіль, а для третіх — бажаний подарунок... Не згадаю, коли вона з’явилася у моїй бібліотеці, але почесне місце на полиці — на рівні очей — зайняла одразу. Можливо, тому, її перечитали не лише мої родичі, які часом відчиняють шафу, щоб понишпорити у пошуках небанальних книжок, але й далекі друзі, які навідуються раз на кілька років...

Зараз у моїй бібліотеці немає «Україна Incognita» — вона у надійних руках відважних бійців на передовій. У 2016 році знайомий вояка приїхав у відпустку, зайшов на каву і коли побачив у книжковій шафі, буквально молив дати почитати. Як виявилося, про першу ластівку «Дня» на фронті легенди ходили. Хлопці читали її у шпиталях, окопах, на позиціях. Звичайно, книгу я віддала без натяку на повернення, але з надією на нове її перевидання, бо попри те, що «Україна Incognita» виходила у світ вже дев’ять разів, попит на неї досі колосальний. Вона має бути в кожного українця, бо це наша броня, аргументи і докази великого минулого, яке потребує оцінки, аналізу і осмислення. Чи під силу? Не всім! Точно не тим, хто у такий час дозволив собі відпочинок у горах... Ця книга передусім для тих, — достойних, — хто відчуває себе спадкоємцем сотень поколінь людей, що жили на українській землі. Відчуває відповідальність і готовий нести у світ новий меседж: «Україна — це Британія слов’янського світу», як каже редактор газети «День» Лариса Івшина.

 Досить символічно, що свій день народження «Україна Incognita» відзначає у Всесвітній День слова «дякую», 11 січня. Якось мимоволі уявляється, як за сімейним столом збирається увесь «рід» «Бібліотеки «День». Прийшли «Дві Русі», «Війни і мир...», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», поважно розмістилася «Корона» і першим тост взявся виголошує «День вдячності» — у цього видання подвійний привід для святкування. Десь між ними могла бути і я. Виголошувати промову не насмілилася б, але свою «дякую» бабусі проєктів «Дня», праматері Бібліотеки «День» точно сказала б, — за справжню Україну і за моральне відновлення родоводу мого народу.

Бабуся Бібліотеки «Дня»

Бабуся Бібліотеки «Дня»

19 років тому світ побачив бестселер «Україна Incognita»

Щоразу, коли мова заходить про газету «День», рано чи пізно виникає пряма асоціація із «Україна Incognita». І це не випадково, бо саме ця книга стала «законодавцем» у Бібліотеці «Дня», дала початок однойменному проєкту і об’єднала на своєму «острові» видатних авторів, які говорили з читачами не з позиції чужого голосу, а зі свого-рідного, розбиваючи тогочасний попсовий мейнстрім і російську пропаганду. Тоді, на початку 2000-х, це був перший проєкт з перепрочитання, нового вивчення нашої історії, ще задовго до старту будь-яких медійних — на кшталт «Історичної правди», чи телевізійних програм. Зараз «Україна Incognita» — це бренд «Дня», дороговказ, якщо хочете, стратегія із ліквідації досі наявної Terra Incognita, а по суті, велика відповідальність за справу, яку газета веде вже друге десятиліття.

У кожного читача з цією книгою пов’язана своя історія. Для одних — це була перша книга «Дня», яку вони прочитали, для других — відкриття, яке не давало заснути кілька ночей поспіль, а для третіх — бажаний подарунок... Не згадаю, коли вона з’явилася у моїй бібліотеці, але почесне місце на полиці — на рівні очей — зайняла одразу. Можливо, тому, її перечитали не лише мої родичі, які часом відчиняють шафу, щоб понишпорити у пошуках небанальних книжок, але й далекі друзі, які навідуються раз на кілька років...

Зараз у моїй бібліотеці немає «Україна Incognita» — вона у надійних руках відважних бійців на передовій. У 2016 році знайомий вояка приїхав у відпустку, зайшов на каву і коли побачив у книжковій шафі, буквально молив дати почитати. Як виявилося, про першу ластівку «Дня» на фронті легенди ходили. Хлопці читали її у шпиталях, окопах, на позиціях. Звичайно, книгу я віддала без натяку на повернення, але з надією на нове її перевидання, бо попри те, що «Україна Incognita» виходила у світ вже дев’ять разів, попит на неї досі колосальний. Вона має бути в кожного українця, бо це наша броня, аргументи і докази великого минулого, яке потребує оцінки, аналізу і осмислення. Чи під силу? Не всім! Точно не тим, хто у такий час дозволив собі відпочинок у горах... Ця книга передусім для тих, — достойних, — хто відчуває себе спадкоємцем сотень поколінь людей, що жили на українській землі. Відчуває відповідальність і готовий нести у світ новий меседж: «Україна — це Британія слов’янського світу», як каже редактор газети «День» Лариса Івшина.

 Досить символічно, що свій день народження «Україна Incognita» відзначає у Всесвітній День слова «дякую», 11 січня. Якось мимоволі уявляється, як за сімейним столом збирається увесь «рід» «Бібліотеки «День». Прийшли «Дві Русі», «Війни і мир...», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», поважно розмістилася «Корона» і першим тост взявся виголошує «День вдячності» — у цього видання подвійний привід для святкування. Десь між ними могла бути і я. Виголошувати промову не насмілилася б, але свою «дякую» бабусі проєктів «Дня», праматері Бібліотеки «День» точно сказала б, — за справжню Україну і за моральне відновлення родоводу мого народу.