Стефан Романів: Про важливість інтелектуальних ініціатив для самозбереження діаспори та побудови могутньої України

Минулого тижня Київ відвідала делегація від Світового Конгресу Українців (СКУ), метою якої було провести стратегічне планування своєї діяльності з українським урядом, а також із релігійними лідерами. В низці подій та зустрічей у Києві взяв участь також перший віце-президент Світового Конґресу Українців (СКУ) Стефан РОМАНІВ. Попри щільний графік пан Стефан знайшов час завітати до редакції «Дня» та відповісти на актуальні питання щодо діяльності СКУ й української громади в Австралії.

«ПЛАНИ СКУ ТА МЗС МАЮТЬ ЗБІГАТИСЯ»

«День» почав спілкування з ним з прохання більш детально розповісти про мету візиту делегації СКУ:

— Ми зібралися для стратегічного планування, зустрічалися з представниками міністерства закордонних справ. Для нас це дуже важливо, тому що наші плани мають збігатися. Крім того, ми зустрічалися з головами церков — блаженнійшими Єпіфанієм і Святославом, адже церковна частина для нас також є дуже важливою. Обговорювали, що будемо робити і як, якою є роль діаспори, України. Ми також підтримуємо нову концепцію: уже говоримо не діаспора України, а 70 млн українців, які є по всьому світу.

Крім того, ми хотіли налагодити конструктивні зв’язки з редакцією газети «День», тому що нам треба просувати наші думки.

Наприклад, скоро будуть парламентські та президентські вибори. Якою є позиція СКУ? Ми не будемо агітувати за те, як голосувати, бо це не наша роль. Але можна ставити певні критерії до кандидатів у президенти. А щодо парламентських виборів, то є питання, що далі робити. Адже є певні закони, що стосуються української діаспори: питання закордонного українства, подвійного громадянства, процеси повернення в Україну тощо. Беручи до уваги, скільки українців виїхали, ми трохи шоковані. Останніми днями ми чули, що за 5 років 10 млн українців виїхали за кордон. Якщо ця статистика правдива, то в Україні — 32 млн українців.

СТЕФАН РОМАНІВ ОТРИМАВ У ПОДАРУНОК ВІД ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ДВА ВИДАННЯ З БІБЛІОТЕКИ «ДНЯ»: «ВАШІ МЕРТВІ ВИБРАЛИ МЕНЕ» ДЖЕЙМСА МЕЙСА ТА «AVE», ПРИСВЯЧЕНУ СТОЛІТТЮ ГЕТЬМАНАТУ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

Тож ми обговорювали стратегію, співпрацю, протидію російській дезінформації, питання війни, що ми можемо робити для допомоги Україні з боку Австралії, Канади, Америки чи Європи. Ми також повідомили керівництво держави тут, що ми змінили структуру СКУ. Однією з головних ролей є підтримка наших громад. СКУ має представництва в понад 60 країнах світу, і ми хотіли б дати їм належну підтримку, щоб вони могли себе зберегти, розвиватися та бути впливовою силою в допомогу Україні.

«НАМ ТРЕБА ЗІБРАТИ УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ»

— Наприклад, у «Дня» є проект «Україна Incognita», також на сторінках нашої газети розгортаються дискусії щодо інтелектуальної спадщини української еміграції. Чи є у вас такі проекти?

— Є різні аспекти щодо діяльності СКУ: політичний, культурна дипломатія тощо.

Наші громади в Америці, Канаді, Австралії, інших місцях надали поважні суми грошей, щоб були ректорати україністики. І там зосереджується український інтелектуал.

Ми, наприклад, маємо тепер дорадчу раду. Ми закликаємо до неї людей, які можуть нам допомогти не лише практично, а також у баченні щодо нашої філософії. Учора ми мали нараду з Львівською політехнікою, з якою ми співпрацюємо. Дотепер наші зв’язки стосувалися конференцій, питань української мови, але ми їм запропонували інший варіант, що нам треба зібрати український інтелектуал, який би дослідив питання самозбереження, як Україна може стати могутньою державою, що нам потрібно робити. Треба мати свою ідеологію та філософію.

Окрім СКУ, я також займаюся питанням ОУН, бандерівців, і ми говоримо про новий маніфест. Я думаю, ми зібрали наші найкращі сили, щоб проаналізувати та осучаснити поняття націоналізму. Бо в 2019 році питання націоналізму не означає, що треба бути ліберальним, але треба пристосовуватися до інших обставин.

Ми говорили про це і з пані Ларисою Івшиною. Думаю, що ми будемо ближче співпрацювати з вами по цій лінії. Адже пані Лариса має певне бачення.

 — Можливо, у вас у планах є створити книжку про долі всіх українців, які потрапили до Австралії та інших країн за кордоном?

— Так, але я не знаю, це буде книжка, віртуальний формат. Є люди, які багато чого зробили не тільки для української діаспори. Наведу приклад: у Австралії живе інженер Юрій Семків, він є визначним українцем, австралійцем, який багато зробив для громади та знаний за свої здобутки в австралійському суспільстві. Ми тепер стараємося домовлятися про те, як це зробити. Адже ви говорите про 60 країн світу, про багато людей. Ми це назвали «Музей української діаспори», ним опікуватиметься Львівська політехніка, в ньому буде міститися інформація про те, де є наші громади, що в них є та інформація про видатних українців, які щось зробили для України та для країни, де вони живуть.

«БАТЬКИ ВІДДАНО ПРАЦЮВАЛИ, ГУРТУВАЛИСЯ ТА БУЛИ «РЕЧНИКАМИ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ»

— А можете трохи більше розповісти про особливість української громади в Австралії, чим вона відрізняється від інших діаспор? Інколи її називають ідеологічною

— Мій батько приїхав в Австралію з Тернополя, а моя мама була німкеня. Я ще досі маю валізку, з якою вони приїхали.

Ми якраз відзначаємо 70-ліття поселення українців, тому ми більше вивчали деякі питання. Коли українці приїхали, вони були розпорошені, а потім себе знайшли. Коли мені хтось каже, що ми живемо в Австралії 20 років і не могли знайти українську громаду, не знали, де наші церкви тощо, то я відповідаю, що вони мають те, чого не мали наші батьки — це Google. Тобто якщо ти хочеш знайти громаду, ти її знайдеш. Вони побудували народні доми, церкви, школи, молодечі, жіночі організації, кредитівки, дали нашому поколінню, нашим дітям, онукам усе те, завдяки чому, якщо ти хочеш бути українцем, ти можеш бути ним. Ти, може, будеш іншим українцем, ніж твій дід або прадід, але вкінці є всі можливості.

Нас 48 тис. українців. Є дуже цікавий феномен, пов’язаний з цим. Згідно з попереднім переписом населення, було 36 тис. українців у Австралії. У 2001 році я був головою Парламентської комісії у питанні багатокультурності, і ми тоді домовилися з бюро перепису про те, що при переписі можна вписати своє походження та віровизнання. І після цього в 2011 році було 36 тис. людей, які вписали, що вони українці або українського походження. За п’ять років цифра зросла на 10 тис., тому що ми вели певну кампанію за 6 місяців перед переписом, щоб люди це вписували.

Так, як усі наші діаспори, до 1951 року наша діаспора була політичною, «послами самостійної України», ми мали комітети національних і людських прав, у нас був Левко Лук’яненко, Оксана Мешко та інші.

Хто би подумав? Але в 2019 році, беручи до уваги те, що робить Росія, ми заснували такі комітети. Ми мали, наприклад, молодечі організації, спілку української молоді та Пласт, Рідне шкільництво, вони дали все те, що нам потрібно. Питання в тому, чи ми все це цінимо, як ми це будемо вживати. Ми вклоняємось перед нашими батьками, бо вони багато зробили, і тепер питання в тому, як усе це скріпити, і це не є без викликів. Тому що асиміляція багато чого робить. Майже 70% подружжів є не чисто українськими, а змішаними. Це великий виклик. У питанні українського шкільництва ми бачимо занепад. Але наші стейтові (це як у вас обласні) громади відіграють ключову роль. За останні два-три роки ми бачимо відчутне відродження й активність тих громад. Ті, хто приїхали з України 15—20 років тому, теж включаються. Ніхто ні перед ким двері не закриває, і ми щасливі, що є доплив з України, бо він дав нам новий стимул. Наприклад, ми мали щедрий вечір у греко-католицькій церкві, більшість людей, які там, — це ті, хто приїхав з України останніми часами, з їхніми родинами.

Для нас це великий плюс, батьки віддано працювали, гуртувалися та були «речниками самостійної України», які вимагали перед австралійським урядом. Мені зараз легко англійською мовою зустрітися, вести розмову з якимось міністром. А наші батьки в 1955 році зустрічалися з прем’єр-міністром, міністром закордонних справ, міністром еміграції тощо. Якби ми наполовину були такими, як наші батьки, ми були б щасливими.

«УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА В АВСТРАЛІЇ ЗРОБИЛА БАГАТО ЧОГО ЩОДО ПОЗИЦІЇ УРЯДУ НА КОРИСТЬ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ»

— А чи має наша громада вплив на ухвалення рішень австралійським урядом?

— Австралійський уряд кожні 10 років переглядає свою політику в закордонних справах. Після MH-17 кожен, хто хотів, міг внести своє бачення. І Союз українських організацій Австралії вніс своє бачення. Вони прийняли частину щодо австралійсько-російських відносин. Там чітко прописано, що доки Росія не буде підпорядковуватися, ми матимемо досить холодні зв’язки з цією країною. Тому вплив є.

Ми маємо Посольство Австралії в Києві. Союз українських організацій в Австралії був дуже впливовий у цьому питанні. Спершу воно було тимчасовим, але вже буде до 2020 року. Вчора (інтерв’ю записувалось 30 січня. — Ред.) я мав зустріч з послом Австралії та представниками посольства. І є ознаки того, що, воно буде тривалим.

Громада активно бере участь у загально австралійських заходах. Наприклад, нещодавно був День Австралії. Наша громада у Вікторії, Південна Австралія, пропагують українську культуру тощо. Сфера впливу є різною, але українська громада в Австралії зробила багато чого щодо позиції уряду на користь підтримки України та протиставлення Росії.

 — Які є можливості для обміну молоддю на навчання і яка ситуація з викладанням української мови, історії в Австралії?

— Питання української мови, буз сумніву, є проблемним для нас.

Щодо обміну, то наша молодь часто приїжджає або в УКУ, Києво-Могилянську академію або інші виші. Якраз наприкінці лютого до нас приїде група бізнесменів із УКУ та тих, хто їх підтримує, в Сіднеї відбудеться фандрайзинг — бенкети для підтримки. В Університеті Монаша є ректорат імені Миколи Зерова. Хоча там навчаються мало студентів, але цікаво, що більшість у цій малій групі — не українці.

Я думаю, що мовне питання трохи пов’язане з тим, що є змішані подружжя. Однак батьки мусять прийняти рішення, чи буде дитина розмовляти українською мовою.

Але обміни ми заохочуємо. Наприклад, цього року крайова управа Спілки української молоді організує турне «Стежками батьків», під час якого вони побувають у Європі, в головних цікавих українських пунктах, воно закінчиться в Мюнхені з нагоди річниці Бандери. Завдяки цьому молодь буде цікавитися історією своїх батьків, прабатьків та історичними місцями.

Українську мову вивчають у суботніх школах, у них викладають вчителі, які приїхали з України і які мають українське походження. Наприклад, я є екзекутивним директором організації Community languages Australia. Ми маємо 110 тис. учнів, 100 різних мов і ми лобіюємо в уряді фінансування. Переважно перед виборами дістаємо певне підвищення, є державна допомога, хоч вона могла б бути більшою, а все решта — доплачують батьки. Але також є громадські, церковні школи в суботу або в п’ятницю ввечері.

«МИ ПОСТІЙНО ПРОТЕСТУЄМО ПРОТИ АГРЕСІЇ, АНЕКСІЇ КРИМУ, ВИМАГАЄМО ЗВІЛЬНЕННЯ НАШИХ ЛЮДЕЙ»

 — СКУ завжди активно реагує на події в Україні та на випадки ескалації агресії Росією. Якою є ваша незмінна позиція в цьому питанні та що робите для того, щоб зупинити агресію і допомогти визволити військовополонених у Росії моряків?

— Одразу після агресії ми виходили на вулиці. Коли в Брісбені відбулася Велика двадцятка, ми лобіювали, щоб Путіна не запрошували. Коли його запросили, ми дали йому відчути, що ми не хочемо бачити його в Австралії. І це були не тільки українці, до цього також долучилися деякі члени російської громади, австралійці, і Путін втік.

Питання НАТО, євроінтеграції ми лобіюємо в наших урядах. Це також стосується й збройної допомоги. Разом і посольство, і громада працювали, Український конгресовий комітет Америки домовилися та вибороли збройну допомогу. Ми знаємо, скільки Канада зробила у питанні допомоги. Ми всі стоїмо на позиції, що міжнародна спільнота має подовжувати санкції. Європа кожні шість місяців переглядає санкції, а Австралія ввела санкції на два роки. Але питання — що далі робити. Треба зрозуміти, що з Путіним до нормальних відносин не домовитеся. Бачимо, скільки Україна виконала по Мінських угодах, а Росія їх не дотримує.

Зі боку СКУ ми постійно протестуємо проти агресії, анексії Криму, вимагаємо звільнення наших людей, регулярно всі нагадують своїм урядам, що ще є війна. І ми наголошуємо, що це війна. Ми маємо певну стратегію, вона працює в тому, що ми підносимо знання в цій справі, але також необхідна ефективна допомога з різних країн. Нещодавно у нас була з візитом Уляна Супрун, і ми з нею обговорювали допомогу в питанні реабілітації. У нас відбувалися «Ігри Нескорених», які відвідали Іванна Климпуш-Цинцадзе, міністри Полторак і Аваков, заступник міністра фінансів та інші. Вони також мали зустрічі з австралійськими політиками, щоб їх переконувати. І з цього також є певні висновки. Те саме відбувається в Америці, Канаді, Європі, Аргентині, Бразилії і т. д.

«ДЛЯ НАС КРИТЕРІЄМ Є КОМУ ВИ ДОВІРЯЄТЕ ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ, ХТО БУДЕ ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧЕМ»

— Скоро в Україні відбудуться вибори. Чи плануєте ви брати участь у спостережних місіях, чи якимось іншим чином допомагати?

— Ми беремо участь у всіх виборах, буде місія спостерігачів і на президентських, і на парламентських виборах. Головою нашої місії буде колишній голова СКУ Євген Чолій. Ми вже почали питання реєстрації в ЦВК, будемо робити тренінг. Крім того, ми особливо не відвідували жодні зібрання політичних партій, де робилися заяви про висування в президенти, тому що нашим обов’язком є спостерігати, давати критерії щодо кандидатів. Для нас одним з найголовніших критеріїв буде вибір: Росія чи Європа. Для нас також критерієм є кому ви довіряєте Збройні сили України, хто буде головнокомандувачем. Ми бачимо вибір так: або Україна, або Путін. Тому ви будете обирати або проукраїнських, або пропутінських кандидатів. А ми закликаємо, щоб люди голосували, йшли на вибори.

«МИ МАЛИ ДУЖЕ СИЛЬНОГО ГОЛОВУ В ОСОБІ ЧОЛІЯ, І ТЕПЕР МАЄМО СИЛЬНОГО ПРЕЗИДЕНТА ПАВЛА ГРОДА»

 — Нещодавно Світовий конгрес українців очолив Павло Грод. Що скажете про нього? Яких змін можна від нього очікувати?

 — Павло — з Канади. Він був головою дуже потужної громади — Конгрес українців Канади. Його стратегія охоплює всі елементи: дитина народжується, хреститься, йде до української школи, в молодечі, студентські організації, громади тощо. Тому сильна громада базується на тому, щоб допомогти українцям себе реалізувати. Також Павло виступав за те, щоб децентралізувати СКУ, тобто маємо тепер шість різних регіонів, щоб дати можливість віце-президентам по цих регіонах скликати свою раду.

Організація громад і громадське життя в Австралії або в Америці чи Канаді є відмінним від Сінгапуру, Дубаї, Японії чи Китаю. Наприклад, у Китаї є 100 тис. українців. І перше, що ми робитимемо, це зав’язувати контакти, щоб створити якусь громаду. Громади в Португалії, Іспанії, Італії — також дуже важливі. І Павло виступає за те, щоб вони себе реалізували. Це трохи інших підхід, ніж у Євгена Чолія. Він, як попередній президент, здійснив багато поїздок, і багато зробив навіть для питання Томосу. СКУ один із перших їхав до Вселенського Патріарха, щоб надати цій справі підтримку. Тобто ми мали дуже сильного голову в особі Чолія і тепер маємо сильного президента Павла Грода.

 — Розкажете більше про допомогу, яку надають українці в Австралії нашій державі? Чи є якісь гуманітарні ініціативи для Донбасу?

— Наприклад, я сьогодні був на загальних зборах «Захист патріотів». Ми в 2014 році фінансово допомагали цій програмі. Для минулих «Ігор нескорених» громада зібрала 128 тис. доларів на реабілітацію. Тепер ми шукаємо партнерів для цієї справи. В часи Революції Гідності були великі збори — понад 300 тис. доларів. Наприклад, наша греко-католицька церква збирає гроші на Карітас. Наші жіночі організації проводять велику роботу щодо гуманітарної допомоги Україні. Кожна організація намагається якось допомогти.

«НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО ОДНА ЛЮДИНА ЧИ 10 МІЛЬЙОНІВ ЗАГИНУЛИ — ФАКТОМ Є ТЕ, ЩО ЦЕ БУВ ГЕНОЦИД І ЙОГО ТРЕБА ЗАСУДИТИ»

 — Ви невтомно працюєте над тим, щоб світ знав якомога більше інформації про Голодомор. Як оціните ситуацію з визнанням Голодомору геноцидом? І як, зокрема в Австралії, доносите правду про ті події?

 — Я очолюю міжнародний комітет з визнання Голодомору геноцидом. 17 держав світу визнали Голодомор геноцидом у якійсь формі. Ми були причетні до акції з відзначення 75-ліття за Ющенка, акції «Незгасима свічка», яка об’їхала 33 країни світу. Наше гасло тоді і тепер «Україна пам’ятає — світ визнає». Також ми були причетні до побудови пам’ятника Голодомору в Києві та музею. Тепер ми цей музей розвиваємо, будемо добудовувати. Уряд дав 30 млн доларів на це. Ми маємо дорадчу раду, яка також буде шукати гроші в діаспорі. До 85-річчя Голодомору також була акція «Запали свічку». Вона була дуже ефективною завдяки співпраці з МЗС України.

Часто точаться дискусії щодо того, скільки людей загинуло під час Голодомору. Ми були посередниками в тому, щоб не допустити непотрібних дискусій. СКУ, наприклад, відкинув позицію інституту дослідження в Києві, де йдеться про 3,9 млн і 600 тис. ненароджених, адже ми вважаємо, що цю статистику слід перевіряти. Ми впливали на створення Інституту національної пам’яті.

З огляду на те, що зараз відкриті інші архіви, ми також пропонували створити інститут, щоб вивчити питання, скільки людей загинуло. Але ми не повинні це робити на тлі вшановування 85-річчя Голодомору. Ми залишили цю місію створеному Інституту, і він нехай вивчає це питання. Наприклад, євреї тримаються однієї цифри, а ми дотримуємося позиції: не залежно від того одна людина чи 10 мільйонів загинули — фактом є те, що це був геноцид і його треба засудити. Ми працюємо з міністерством закордонних справ, представником України в ООН, щоб там також просувати цю справу. Ми налагодили добрі зв’язки з урядовими колами. Ми разом працюємо, маємо стратегічний план. Чи ми виконуємо все на 100%? Ні. Але це набагато краще, ніж колись було.

 — На вашу думку, що варто робити щоб більше країн визнали Голодомор геноцидом?

— Наші посли та громади мусять працювати над цим і представляти аргументи. В Америці Конгрес і Сенат ухвалили резолюцію щодо визнання Голодомору геноцидом. Ми це зробили в такий спосіб завдяки Джеймсу Мейсу та його комісії. Наприклад, Росія та країни, розташовані близько до неї, не будуть визнавати Голодомор геноцидом, але є багато інших держав, з якими потрібно працювати. Тому потрібні громади, які політично працюватимуть над питанням визнання Голодомору геноцидом.

 — Раніше ви казали, що до 85-х роковин Голодомору СКУ планує ініціювати продовження кампанії за відновлення історичної правди у справі Волтера Дюранті? Чи вдалося щось у цьому питанні зрушити?

 — Це була ініціатива Любомира Луцюка з Канади з нагоди 75-річчя Голодомору відібрати цю нагороду (Пуліцерівську премію. — Ред.) у Дюранті. Ми й надалі будемо лобіювати це питання.

Слід нагадувати собі, що до певного часу вживалися радянські архіви. Сьогодні завдяки тому, що є Інститут національної пам’яті, СБУ та інші, ті архіви тепер відкриті, і ми можемо говорити правду про те, що було приховано.

Якщо ми, 60 млн українців, будемо єдині, можемо багато чого ще здобути.

Ми дотепер говорили про війну, Голодомор, громаду. А іншою сторінкою нашої діяльності мусить бути побудова іміджу України, економічний розвиток, бізнес тощо. І по цій лінії ми також працюємо. Наприклад, СКУ був причетний до української хати в Давосі. Великі плюси України в тому, що вона має надзвичайно інтелектуальних людей. У сфері ІТ українські експерти затребувані по всьому світу.

«УКРАЇНСЬКА ЗБІРНА ПОЧУВАЛАСЯ ЯК ВДОМА»

 — В Україні щороку дуже пильно спостерігають за «Іграми Нескорених». І цього року вони відбулися в Сіднеї. Розкажете про ваші враження від цієї події?

— Ми були дуже задоволені, мали ефективний комітет. Ми вітали учасників української збірної на летовищі хлібом-сіллю, українськими танцями, дали їм відчути, що вони є в українській родині, що ми є разом. Під час змагань були вболівальники з прапорами. Ми були на відкритті та закритті. Вони дійсно старалися, і найважливіше те, що вони почувалися як вдома, українська громада в Австралії дуже тепло їх прийняла. Для українців, України та української громади в Австралії це був великий плюс.

«ЯКЩО УКРАЇНА ХОЧЕ ПРИЙМАТИ «ІГРИ НЕСКОРЕНИХ», Є ВСІ МОЖЛИВОСТІ...»

 — Президент висловив думку, що Україна виборола право проводити «Ігри Нескорених». Як ви особисто оцінюєте цю можливість?

— Усе залежатиме від інфраструктури.

Я вам наведу приклад того, що можна зробити. Існує братство бджолярів, яке очолює Тетяна Васильківська. Вона та її команда вісім років тому приїхали до Австралії на апімондію — захід, на який із усього світу збираються бджолярі. Ми підтримали їх, чим могли. Мета була також, щоб провести цей захід в Україні. На апімондії в Австралії Тетяна стала «королевою», отримала відзнаку за найкращий стенд, враження. І кілька років тому ця подія відбулася в Україні у виставковому центрі на лівому березі. Це була найбільш численна апімондія в історії. Тобто коли є добра воля, співпраця, можна багато чого досягнути. Це хороший приклад. Якщо Україна хоче приймати «Ігри Нескорених», є всі можливості, але треба інфраструктура. Є підстави і є організаційний хист українців. Тому будемо чекати!