МЕНЮ

Як небезпечно дружити з Москвою

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
18 грудня, 2019 - 18:55
Турецький марш 1939 — 1940 років

Як відомо, «червона» Москва й особисто Ленін та Троцький доклали чимало зусиль, щоб допомогти Туреччині Ататюрка відбити натиск Антанти та поставити під свій контроль усю Малу Азію, Чорноморські протоки, Стамбул та інші території. Співпраця СРСР і Туреччини тривала й за Сталіна: турецькі перевізники користувалися портом Батумі, регулярно відбувалися візити радянських наркомів до Анкари, тривала економічна співпраця тощо. Проте з середини 1930-х ця співпраця почала згасати: в економічному плані Москва не могла майже нічого запропонувати Анкарі (товарообіг між СРСР і Туреччиною на той час становив лише близько 2% експортно-імпортних операцій останньої), західні військові технології були досконалішими, а керована з Москви підпільна комуністична діяльність не сприяла дружбі між державами. На додачу, Туреччину почало непокоїти будівництво потужного Чорноморського флоту на корабельнях Миколаєва та Севастополя. Проте ініціатором розриву вже не дружніх, а просто добросусідських відносин з Туреччиною став Сталін, який вирішив, що після смерті Кемаля Ататюрка у 1938 році з колишніми друзями буде легко впоратися.

Відтак узявши курс на союз із нацистською Німеччиною, напередодні укладання з нею угоди, що стала відома як Пакт Молотова — Ріббентропа, 19 серпня 1939 року перед політбюро ВКП(б) Сталін чітко окреслив настанови кремлівської геополітики: «Опыт двадцати последних лет показывает, что в мирное время невозможно иметь в Европе коммунистическое движение, сильное до такой степени, чтобы большевистская партия смогла бы захватить власть. Диктатура этой партии становится возможной только в результате большой войны... Мы должны принять немецкое предложение... Германия предоставляет нам полную свободу действий в Прибалтийских странах и не возражает по поводу возвращения Бессарабии СССР. Она готова уступить нам в качестве зоны влияния Румынию, Болгарию и Венгрию... Придерживаясь позиции нейтралитета и ожидая своего часа, СССР будет оказывать помощь нынешней Германии, снабжая ее сырьем и продовольственными товарами... Позже все народы, попавшие под «защиту» победоносной Германии, также станут нашими союзниками. У нас будет широкое поле деятельности для развития мировой революции... В интересах СССР — Родины трудящихся, чтобы война началась между Рейхом и капиталистическим англо-французским блоком. Нужно сделать все, чтобы эта война длилась как можно дольше в целях изнурения двух сторон». Ну, а далі можна буде вступити у війну в той момент, коли це дасть змогу розв’язати проблеми радянизації Європи, зазначив Сталін.

Тут іще не йдеться напряму про Туреччину, але вже окреслені інтереси Кремля в Чорноморському регіоні — Бессарабія, Румунія, Болгарія...

Натомість Туреччині немалу увагу присвятив номінальний глава радянського уряду Молотов у своєму відомому виступі перед Верховною Радою СРСР 31 жовтня 1939 року. З цього виступу зрозуміло, що Кремль уже запланував установлення контролю над цією державою. А сутність цих планів розкривалася не в останню чергу через традиційне для лідерів СРСР заперечення їхньої наявності: «О существе этих переговоров (з Туреччиною. — С.Г.) пишут за границей всякую небылицу. Одни утверждают, что СССР будто бы требовал передачи районов Ардагана и Карса. Скажем от себя, что это — сплошной вымысел и ложь. Другие утверждают, что СССР требовал будто бы изменения международной конвенции, заключенной в Монтре, и преимущественных прав для СССР в вопросе о проливах. Это — тоже вымысел и ложь. На самом деле речь шла о заключении двустороннего пакта взаимопомощи, ограниченного районами Черного моря и проливов». Добре відомий алгоритм — пакти про взаємодопомогу вже були підписані з трьома державами, їхнім прямим наслідком стала окупація цих держав Червоною армією. Фінляндія відмовилася підписати такий пакт — і в той час, коли Молотов виголошував промову, тисячі танків із червоними зірками на броні вже підтягувалися до фінських кордонів... Утім, турки так само, як фіни, ці «щедрі пропозиції» відхилили (за якийсь час їх відхилять і болгари). Тож радянські штаби після завершення війни з Фінляндією заходилися планувати удари по Туреччині, яка «неправильно» себе повела. І не лише по ній:

«...Задача военно-морской авиации по театрам военных действий:

...Черноморско-Средиземноморский театр...

1. Нанесение мощных бомбовых ударов

а) По базам:

Черное море — Констанца, Галац, Измаил, Варна, Синоп, Эрегли

Мраморное море — Измид и Стамбул

Эгейское море — Салоники, Смирна

Средиземноморское море — Александрия, Хайфа, Суэцкий канал, Мальта, Бриндизи и Пола

Систематическими ударами по Суэцкому каналу лишить Англию и Средиземноморские государства возможности нормальной эксплуатации этой коммуникации...»

Цей офіційний документ датований квітнем 1940 року. Як бачимо, об’єктами ударів радянської авіації мали стати не лише турецькі міста та морські бази. А ще ми бачимо чіткі наміри взаємодіяти з Німеччиною й Італією в Другій світовій війні, відкрито виступити як їхні союзники.

А Друга світова тривала. Апетити її ініціаторів зростали. Відтак під час візиту людини №2 у радянському керівництві Молотова до Німеччини 12—14 листопада 1940 року той вів переговори з Гітлером і Ріббентропом щодо розв’язання спірних геополітичних проблем і перспектив приєднання СРСР до т.зв. вісі Берлін — Рим — Токіо», спрямованої проти світової демократії («Берлінського пакту»). На цих переговорах Молотов вимагав, щоб Гітлер погодився на передачу чорноморських проток під контроль СРСР і про включення Туреччини в радянську сферу впливу (номінально це мусило бути здійснено спільно з Італією, яка ще з 1933 року мала угоду про дружбу з Союзом). Молотов наголосив: «Мы уверены в том, что политика мира, которую неуклонно проводит СССР, имеет и в дальнейшем лучшие перспективы. Эту политику мы будем проводить и в районе Черного моря с уверенностью, что полностью обеспечим должное ее проведение, как этого требуют интересы Советского Союза и дружественных ему государств».

Ось якою мирною була Москва! А тим часом корабельні Миколаєва, Севастополя й інших причорноморських міст ударно будували надпотужний лінкор, крейсери, есмінці, підводні човни, торпедні катери. Адже така «миролюбна політика» мала бути надійно забезпечена, чи не так?

Це забезпечення було неможливим без співпраці з фашистами. Річ у тім, що Чорноморський флот на початку 1930-х складався з відновлених і добудованих кораблів, закладених ще в царські часи. Перегнаний на Чорне море з Балтики і модернізований у Севастополі лінкор «Паризька комуна», легкі крейсери «Червона Україна», «Красный Крым» і «Красный Кавказ», низка есмінців, канонерських і підводних човнів, учбовий крейсер «Комінтерн» оце й усе. А от спущений на воду в Миколаєві недобудований лінкор «Демократія», який теоретично неважко було довести до боєздатного стану, використавши механізми двох однотипних потоплених у Севастополі та Новоросійську кораблів, був порізаний на метал, бо не знайшлося здатних на таку добудову «буржуазних спеців» і кваліфікованих робітників. Тим паче не могли самостійно спроєктувати і побудувати сучасні кораблі знекровлені й залякані терором конструктори й інженери.

Лише після укладення 1933 року угоди про дружбу СРСР з Італією — де існувала розвинена школа кораблебудування — справа зрушила. Відтоді довго всі радянські кораблі несли на собі «італійський» відбиток, а довоєнні крейсери споруджувалися за участі італійських фахівців і з використанням італійських технологій. У червні 1937 року в Миколаєві зійшов зі стапелів крейсер «Ворошилов» (став до строю влітку 1940 року), одночасно розпочалася побудова крейсера «Молотов» (став до строю влітку 1941 року). Корабельні Причорномор’я до 1939 року збудували вісім лідерів й есмінців; у Італії був куплений лідер «Ташкент», що прибув до Одеси в травні 1939 року. Водночас у Миколаєві були спущені на воду легкі крейсери «Фрунзе» і «Куйбишев», розпочалася побудова потужного лінкора «Советская Украина», важкого крейсера «Севастополь», легких крейсерів «Орджонікідзе» і «Свердлов». Це були кораблі майбутнього океанського «великого флоту», які через Босфор і Дарданелли повинні були вийти в Середземне море і йти далі, на Гібралтар і Суецький канал, включаючи їх у «зону інтересів СРСР». Крім того, ЧФ поповнився двома десятками підводних човнів і стількома ж торпедними катерами. Авіація ЧФ мала понад 400 бомбардувальників і 200 винищувачів.

І ще один документ. «Вероятно одновременное выступление против СССР Англии, Франции, Румынии и Турции». Ескадра коаліції оцінювалася в 1—2 лінкори, 5—8 крейсерів, 15—20 міноносців. Авіація ЧФ повинна була забезпечити панування над морем і завдати удари по ворожих кораблях у базах Мармурового мору та протоки Босфор, а підводні човни та надводні кораблі — знищити ескадру коаліції та забезпечувати просування наземних сил до Стамбула й висадку десантів. Усе це міститься в «Записці по плану операцій ВПС ЧФ», затвердженій командувачем ЧФ флагманом 1-го рангу (еквівалент звання віце-адмірала) Октябрьським.

Отож Туреччині було чого боятися...

Після повернення Молотова в середині листопада 1940-го до Москви, Сталін остаточно окреслив ті умови, на яких СРСР був готовий вступити в «священний союз» ворогів демократії. Вони включали, зокрема, підписання угоди про взаємодопомогу СРСР із Болгарією (яка, за словами Молотова, «географически находится внутри зоны безопасности черноморских границ Советского Союза»), будівництво бази для сухопутних і військово-морських сил СРСР у районі Босфору і Дарданелл на умовах довгострокової оренди, визнання «зоны к югу от Батуми и Баку в общем направлении в сторону Персидского залива  центром территориальных устремлений Советского Союза»» тощо. Якщо ж Туреччина відмовиться приєднатися до планованого «Пакту чотирьох держав» і передати СРСР бази на своїй території та великі території між Чорним і Середземним морями, Італія та Радянський Союз застосують щодо неї «военные и дипломатические санкции» (тобто розділять її між собою). А Іран, Ірак і нафтоносні території Аравійського півострова відійдуть Кремлю...

Але Гітлеру не сподобалися сталінські апетити, він подумав три тижні — і підписав «план Барбаросса», вирішивши спершу розправитися з СРСР, а вже потім із Британією та США. Тож історія пішла іншим шляхом, хоча Кремль не відмовився від намірів «ощасливити» турецький народ, і в 1944—1946 роках розробив нові плани окупації Туреччини. Та це вже інша історія.