МЕНЮ

Військові навчання солідарності

Юрій РАЙХЕЛЬ
29 липня, 2020 - 19:43
Мир на Південному Кавказі означає обмеження експансії Росії

Обстановка на кордоні Азербайджану та Вірменії залишається напруженою. За повідомленням Міністерства оборони Азербайджану, режим припинення вогню за останню добу було порушено 65 разів.

Хоча великомасштабна війна між двома державами Південного Кавказу наразі  малоймовірна, повністю виключити її не можна. При цьому в конфлікті беруть участь, нехай і побічно, й інші країни.

Достатньо сказати, що Вірменія входить до очолюваної Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) і  певною мірою розраховує на військову підтримку. До того ж на російській військовій базі у вірменському Гюмрі міститься значний військовий контингент, який постійно взаємодіє зі збройними силами Вірменії.

Для Азербайджану союзником є ??Туреччина. Країни пов’язані стратегічним партнерством як у політичній, так і у військовій сфері. Нічого дивного немає в тому, що проводяться спільні військові навчання, а Туреччина допомагає в підготовці й озброєнні азербайджанської армії.

Цілком можливо, що заплановані ще рік тому турецько-азербайджанські навчання не викликали б значного резонансу. Вони проходили й раніше без серйозного інтересу з боку преси, принаймні міжнародної. Цього разу все інакше.

З 29 липня й до 10 серпня на території Азербайджану проходитимуть військові навчання за участю союзної турецької армії. За повідомленнями азербайджанських ЗМІ, до Нахічеваня, Гянджа, Кюрдаміра та Євлаха прибуло 11 тис. турецьких військових. Крім того, пишуть про бронетехніку, реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) та ударну авіацію.

У Єревані навчання назвали провокацією. В інтерв’ю російському телеканалу РБК прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що Туреччина «розпалює конфлікт». «Для цього є й поточні інтереси, й історичні причини. Адже Туреччина не відмовилася від політики геноциду вірмен. Але є й інший фактор. У Туреччині, як і на початку століття (ХХ. — Авт), є мрія — контролювати Південний Кавказ».

Усе це виглядає трохи дивно. Російські військові 17 липня почали перевірку боєготовності на Північному Кавказі. Уже 23 липня почалися маневри на території Вірменії. Не дивно, що вони серйозно насторожили азербайджанську сторону, хоча міністр оборони Росії Сергій Шойгу заявив своєму азербайджанському колезі Закіру Гасанову, що стосунку до загострення на вірмено-азербайджанському кордоні це не має.

У Баку чудово знають, що заяви й запевнення Москви в мирних намірах зазвичай передують якимсь військовим випадам і провокаціям. І ставляться до них відповідно. У таких умовах допомога союзників дуже важлива.

Під час зіткнень на кордоні Азербайджану та Вірменії до Анкари з Баку для консультацій прибула військова делегація на чолі з заступником міністра оборони — командувачем Військово-повітряних сил республіки генерал-лейтенантом Рамізом Таїровим. Потім Рада національної безпеки (СНБ) Туреччини прийняла декларацію, підписану президентом Реджепом Ердоганом, у якій говориться, що Вірменія «роками незаконно окупує азербайджанські території», які повинні бути звільнені. «Туреччина підтримає будь-яке рішення, яке братський азербайджанський народ прийме у своїй справедливій боротьбі».

Якщо відійти від суто військових аспектів розгортання навчань, то в наявності низка політичних проблем, які зачіпають не тільки ситуацію на Південному Кавказі, а взагалі в Азово-Чорноморському регіоні й навіть на Близькому Сході та у Північній Африці.

У цих районах зростає зовнішньополітична та військова активність Туреччини. І вона об’єктивно стикається з російською експансією. Хоча були спроби Москви й Анкари знайти modus vivendi спочатку в Сирії, потім в Лівії, але нічого не вийшло. Інтереси сторін не тільки перетинаються, а й повністю протилежні.

Причому Кремль, дотримуючись своєї звичайної практики, дає обіцянки й потім їх не виконує. Повною мірою Туреччина зіткнулася з цим спочатку в Сирії, потім у Лівії. У якийсь момент в Анкарі зрозуміли, що в Москві розуміють тільки мову сили й нищівних ударів. Саме тому підрозділи турецької армії увійшли на сирійську територію в провінції Ідліб і таким чином змусили Росію й режим Асада хоч якось дотримуватися досягнутих раніше угод.

У Лівії відбулося приблизно те саме. Турецькі війська, введені на прохання визнаного ООН уряду, дуже швидко відтіснили підтримувані Росією війська маршала Хафтара.

Неприємною несподіванкою для російських військових виявилася не тільки висока боєздатність турецьких військ, а й оснащеність безпілотниками і вправним їх застосуванням з відпрацьованою взаємодією з іншими родами військ.

У черговий раз стало зрозуміло, що турецька армія дуже серйозний противник і Москві доведеться на це зважати. І не лише в Сирії та Лівії, а й в інших регіонах і театрах військових дій.

У військово-політичному сенсі або у військово-стратегічному навчання в Азербайджані спрямовані не стільки на адресу Вірменії, воювати вона просто не в змозі з економічних і фінансових причин, скільки на адресу Росії.

По-перше, вони чітко показують межі поширення впливу Москви в стратегічно важливому регіоні. Ніхто не дозволить там влаштувати якусь подобу агресії на кшталт Кавказької війни 2008 року. Вірменія з Росією не межує, а прориватися через територію Грузії російській армії ніхто не дозволить. Тож Кремлю дають зрозуміти необхідність знизити накал конфлікту з боку Вірменії. Тим паче що вона не самостійна в ухваленні подібних рішень.

По-друге, Чорне й Азовське моря не внутрішні води Росії, і московські наміри щодо причорноморських держав викличуть відповідні дії Туреччини.

Остання демонструє свою відстороненість від Росії зокрема в економічній сфері. Обидва газопроводи «Блакитний потік» і «Турецький потік» фактично стоять порожніми. Постачання російського газу до Туреччини впали на 72% і збільшувати їх ніхто не збирається.

Як наслідок Анкара подала заявку на домінування в Чорному морі й  східній частині Середземного. Поки спроби оскаржити її не вдалися.

Що стосується України, то у нас є зацікавленість у мирному врегулюванні конфлікту навколо Нагірного Карабаху при відновленні територіальної цілісності Азербайджану. Відповідно в розвитку та поглибленні стратегічного партнерства з цією країною й, звичайно, з Туреччиною.

Мир на Південному Кавказі означає обмеження експансії Росії. Якщо військові навчання турецької та азербайджанської армій цьому сприяють, то це й в українських інтересах.