МЕНЮ

Війська ЄС уже на підході?

27 листопада, 2018 - 18:40
Про необхідність для європейських країн переконливіше захищати свій суверенітет і діяти колективно щодо питань безпеки

Дискусії щодо створення спільної армії Євросоюзу раптом насправді пожвавилися. Коли президент Франції Еммануель Макрон нещодавно висунув цю ідею, президент США Дональд Трамп її засудив (зрозуміло, в «твіті»), а ось канцлер Німеччини Ангела Меркель її підтримала (хоч і закликала до обережності).

Тема набула актуальності в листопаді, коли відзначалося сторіччя закінчення Першої світової війни, що  привернуло увагу європейців до питань війни та миру. Здійснюючи поїздку полями битв Першої світової, Макрон заявив, що «мир у Європі не гарантований» і що «ми не зможемо захистити європейців, якщо не наважимося створити справжню європейську армію».

Мета створити європейську армію була поставлена ще на перших етапах європейської інтеграції після Другої світової війни. 1954 року французький парламент відмовився ратифікувати угоду, яка передбачала створення «Європейського оборонного співтовариства» та спільних збройних сил за участі Західної Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу. Після цього структури інтеграції, які з часом стали основою сучасного Євросоюзу, почали більше орієнтуватися на економіку, при цьому територіальна оборона забезпечувалася НАТО й американською парасолькою безпеки.

Проте впродовж уже кількох десятиріч спостерігається тенденція до вироблення єдиної політики ЄС у сфері міжнародних відносин і безпеки, і саме з урахуванням цієї мети створювалися нові європейські структури та інституції. Та все ж нинішні дискусії про європейську оборону дещо дивні. До цього часу Євросоюз сприяв співпраці насамперед у сфері наукових досліджень і розробок, тоді як різні групи країн  створювали потенціал у галузі оборони та безпеки. В бюджеті ЄС на наступні сім років, напевне, будуть виділені значні кошти на подібні проекти.

Макрон має рацію, оцінюючи стратегічну ситуацію довкола ЄС як усе більш нестабільну. Європейці сьогодні перебувають у таких реаліях, де наявний реваншизм Росії, самоствердження Китаю та руйнівні дії США. Хоча останніми роками Америка розширила військову присутність у Європі, вона вже давно вважає європейський континент насамперед платформою для проведення операцій на інших театрах дій. Сьогодні, коли Трамп  поставив під сумнів зобов’язання Америки захищати Європу, ні для кого не має бути несподіванкою  нові пропозиції створити європейську армію.

Та в Європі є лише три країни, що мають серйозну стратегічну культуру — Франція, Великобританія та Росія. В усіх трьох країн є глибоке інституційне розуміння геополітичної динаміки, а також значення військової сили. До того ж російська програма модернізації армії відкриває можливість зробити висновок, що ця країна розширює опертя на жорстку силу для просування своїх інтересів.

А Франція створює новий механізм — «Європейська ініціатива швидкого реагування». Ця ініціатива об’єднує держави з реальним оборонним потенціалом, які готові його застосовувати. Найважливіше, що до цієї нової групи країн входитиме й Великобританія — навіть після її виходу з ЄС. Утім, запропонована Макроном концепція європейської армії під центральним командуванням на рівні ЄС у недалекому майбутньому залишатиметься лише мрією з однієї простої причини: держави рідко відмовляються від власних армій добровільно.

Але над ширшою метою Макрона все ж варто замислитися, оскільки вона сягає набагато глибше таких поточних проблем, як Трамп або Брекзіт. Якщо коротко, Макрон закликає Європу виробити більш послідовну й автономну стратегію просування власних інтересів у сфері безпеки й оборони в XXI столітті.

Чи треба казати, що такий проект наразиться на безліч перешкод. Загрозу застосування Росією ядерної зброї можна стримувати лише ядерною зброєю США. Хоча французи та британці не люблять цього визнавати, адже у них просто недостатньо власних ядерних арсеналів, і це особливо очевидно зараз, коли Росія оновлює свої ядерні сили. Окрім забезпечення ядерного стримування, США, напевне, і надалі залишатимуться центром командування, контролю та розвідки у здійсненні загальноконтинентальних операцій.

Крім того, європейцям доведеться врегулювати низку внутрішніх протиріч. Німеччина наполягатиме, щоб усі нові програми здійснювалися структурами ЄС, а всі операції обов’язково схвалювалися парламентом. Але британці вже виходять з ЄС, а крім того, вони збережуть скептичне ставлення до французьких ідей стратегічної автономності, оскільки це передбачає послаблення НАТО. Те ж саме стосується східних країн ЄС, які ще менше бажають розриву зв’язків з НАТО або із США.

Попри всі ці труднощі, вочевидь формується консенсус щодо необхідності реструктуризації європейської оборони. Зовнішнім приводом для цього є зростання загрози з боку Росії, Китаю та Близького Сходу (у широкому визначенні). Проте неприємна реальність полягає в тому, що відновлення зацікавленості до військової інтеграції є ще й наслідком послаблення стратегічних позицій Європи через Брекзіт і — частково — Трампа.

Я чекаю, що саме французька — а не європейська — армія крокуватиме Єлисейськими Полями в День здобуття Бастилії ще багато десятиріч. Але я також чекаю, що європейські країни почнуть переконливіше захищати свій суверенітет і діятимуть колективно щодо питань безпеки.

Проект Синдикат для «Дня»

Карл БІЛЬДТ, міністр закордонних справ (2006—2014 рр.), прем’єр-міністр Швеції (1991—1994 рр.), був спеціальним посланцем ЄС у колишній Югославії, високим представником у Боснії й Герцеговині, спеціальним посланцем ООН на Балканах, співголовою Дейтонської мирної конференції.