Війна за Карабах завершилася

Хто виграв і хто програв?

Бойові дії у Карабасі припинені на підставі заяв лідерів Росії, Азербайджану та Вірменії. Ще одразу після взяття Шуші азербайджанська армія почала наступ у бік столиці Нагірного Карабаху Степанакерта (Ханкеді), і раптом усе змінилося.

Цікаво, що під час бойових дій сторони тричі домовлялися про припинення вогню, але щоразу домовленості не дотримувалися не тільки протягом годин,  навіть хвилин. Схоже, цього разу мир, з певними застереженнями й обмеженнями, дійсно настав.

Як тепер відомо, переговори тривали кілька днів, але сторони ніяк не могли домовитися. Переломним моментом стало захоплення Шуші й повна дезорганізація вірменської оборони в центрі фронту.

Безнадія для її захисників посилювалася початком активного просування азербайджанської армії не лише на півдні, звідки йшов наступ на Шушу, а й на сході в районі Ходжавенда й півночі. Тепер вірменська оборона опинилася в повному оточенні, оскільки була перекрита головна дорога через Лачин, що загрожувало повним припиненням постачання всього карабаського угруповання.

Французька газета Le Monde у репортажі з Карабаху писала тими днями, що «вірменські війська розбиті на шматки. З десятками закривавлених, виснажених поранених у кузовах військових машин вони тікають в до шпиталю в долині Степанакерта. Інші, виснажені, спускаються з гір, не знаючи, чи відновлять вони бій. Їх відкинули назад артилерійським вогнем і снайперськими пострілами».

У такій військовій обстановці подальші бойові дії загрожували не лише поразкою на полі бою, а й повним економічним і фінансовим колапсом усієї Вірменії. Нічого не залишалося, крім погоджуватися на умови, продиктовані значною мірою переможцем.

Друге питання. Чому Баку погодився на припинення бойових дій буквально за крок до виконання головного завдання повернення контролю над усією територією Карабаху.

Відповідь лежить у кількох площинах.

По-перше, хоча вірменські війська й зазнали низки серйозних поразок і втратили стратегічну ініціативу, вони ще якийсь час могли чинити опір, що загрожувало затягнути військові дії на невизначений період і призвести до великих втрат азербайджанської армії. Бої переходили в гірську й лісисту місцевість, де складно використовувати важку техніку й ускладнена логістика.

По-друге, наближається зимовий сезон з погіршенням погоди. Дощі й низька хмарність практично позбавлять азербайджанську армію можливості використовувати дрони й концентрувати вогонь артилерії на критично важливих позиціях противника. Як наслідок затягуються бойові дії з викладеними вище й іншими негативними наслідками.

По-третє, кілька днів тому міністр фінансів Вірменії Атом Джанджугазян заявив, що один день війни обходиться його країні в $30 млн. Якщо взяти цю цифру, то за 35 днів війни Єреван витратив понад $1,3 млрд. При тому, що весь бюджет Вірменії на 2020 рік становить близько $4 млрд, а її золотовалютні резерви становлять усього $ 2,4 млрд.

Економічно Азербайджан сильніший за Вірменію, але й для нього така війна надто дорого коштує й важко позначається на економіці. Війна є війна, й негативні наслідки очевидні навіть для того, хто досяг у ній успіху.

По-четверте, було абсолютно очевидно, що Росія не допустить повного розгрому Вірменії. З досягнутим Баку у Москві готові примиритися, але на більше Кремль не згоден. До того ж у нього є важелі впливу на Азербайджан. Як військові, так і політичні.

По-п’яте, союзник Азербайджану Туреччина також не була зацікавлена у продовженні військових дій, які змушували тримати серйозне угруповання в її східній частині, тоді як у Сирії урядові війська за російської підтримки здійснили низку атак на турецькі пости та бомбардування, зокрема й турецьких позицій. Анкарі дуже потрібні війська на своїх південних кордонах.

Ймовірно, що розробка позицій Баку й Анкари відбулася на переговорах у Баку президента Ільхама Алієва з турецькими міністрами закордонних справ Мевлютом Чавушоглу й оборони Хулусі Акаром.

Згідно з документом Азербайджан повертає більшу частину Карабаху та прилеглих районів під свій контроль. Це набагато більше того, на що погоджувався Алієв на початку бойових дій у вересні.

Другий найважливіший елемент — знімається питання про статус Нагірного Карабаху, на чому завжди наполягала Вірменія. Тепер це повністю територія Азербайджану в міжнародному й правовому розумінні. Оскаржити таке становище в майбутньому буде практично неможливо.

Зараз багато пишуть, що у виграші Азербайджан, що очевидно, і Росія. Останнє твердження московських пропагандистів базується на тому, що миротворчий контингент буде все-таки російським. Мабуть, на цьому категорично наполягала Вірменія, й Азербайджану довелося погодитися.

Однак тут закладена й невизначеність, що в найближчому майбутньому може серйозно підірвати досягнутий і поки несталий мир. Алієв і турецька преса говорять, що на основі домовленостей міністерств оборони Росії та Туреччини у складі миротворців мають бути й турецькі спостерігачі. Характерно, що в Москві та Єревані спростували таку можливість, але проблема з технічної може перетворитися на політичну й надалі військову.

Тактично можна говорити про успіх Росії, оскільки вона залишається на території Карабаху й контролюватиме дорогу до Нахічеваня. Проте цей успіх, якщо він узагалі таким є, відносний. Термін перебування миротворців обмежений п’ятьма роками, й навряд чи Азербайджан надалі погодиться на їх перебування.

Важливо й те, що російський контингент не матиме важкого озброєння, що істотно обмежує його можливості. Здебільшого вони зводитимуться до моніторингу за ситуацією й можливого розведенню в разі потреби сторін.

Політичну турбулентність, що виникла у Вірменії, Кремль спробує використовувати для повалення Нікола Пашиняна. Проте націоналістичний підйом зовсім не означає, що можливості прем’єра повністю підірвані. Так званий карабаський клан, що рветься до влади, не користується широкою підтримкою в країні, і тут багато чого залежатиме від позицій силовиків, у першу чергу армії. Якраз військове командування розуміє всю глибину поразки й навряд чи підтримає зміну влади.

Якщо Пашинян зуміє зміцнити свої позиції, то він просто змушений буде розпочати пошук альтернатив на Заході, оскільки для дуже багатьох у Вірменії останні дії Москви виглядають як зрада. Якщо такий поворот відбудеться, нехай не одразу, то Москві просто нічого буде робити в регіоні.

Ще один бенефіціар — Туреччина. Вона явно посилилася на Південному Кавказі й нарощує свої позиції в Центральній Азії. Знову заговорили про Туранську армію тюркомовних держав, що знайшло позитивний відгук у Казахстані та Киргизії.

Найсильнішого удару завдано по московській іграшці — ОДКБ. Уся нікчемність цієї організації була наочно продемонстрована за минулі півтора місяця. Зазначимо, що союзники Вірменії з цього блоку — Білорусь і Казахстан постачали озброєння Азербайджану саме під час бойових дій. З другим усе більш-менш зрозуміло. Нур-Султан завжди підтримував Баку. От Лукашенко у черговий раз показав Путіну свою гру. Так він відповів на московський тиск щодо можливого транзиту влади в Мінську.

За прикладом Карабаху може початися розв’язання конфлікту у Придністров’ї в разі перемоги 15 листопада Майї Санду на виборах у Молдові. Не обов’язково військовим шляхом, але чітким витисканням російських військ, за участю України, з лівого берега Дністра.

Становище на Південному Кавказі кардинально змінилося. Позиції Росії в регіоні ослабли, і цей факт матиме продовження, зокрема й у Москві. Тут розгортаються неабиякі баталії у транзиті влади, що розпочався.