МЕНЮ

Уйгури: між тероризмом і націоналізмом

Юрій КОСТЮЧЕНКО
6 березня, 2019 - 12:05
або «Палестинізація» як небезпечне спрощення

«Сторітеллінг» переможно крокує світовими медіа, замінюючи собою всі інші види журналістики – від репортажів і розслідувань до інформації та аналітики. Логіка медійників відповідає трендам епохи – «роби простіше і цікавіше, продавай свій продукт ефективніше!», навіщо «навантажувати» та «напружувати» читача, якщо можна просто розповісти йому красиву емоційну історію? Але це явище має і негативні наслідки. Бо при цьому наратив стає не лише центральним елементом суспільного дискурсу, але і ключовим аргументом будь-якої дискусії, підмінюючи раціональне сприйняття реальних фактів емоційним співпереживанням головному герою, якій – як раптом виявляється - найчастіше не має реального прототипу. Емоції, навіть найбільш природні і людяні, не мають замінювати знання і слугувати базою для прийняття ані комунікаційних, ані політичних рішень. Відмова від раціональних аргументів, базованих на знаннях та універсальних критеріях, на користь персоналізованих емоцій призводить до примітивізації та хаотизації суспільного дискурсу, поширення фальсифікацій та схвалення хибних псевдо-аргументів, що є сприятливим ґрунтом для різноманітних маніпуляцій, зокрема, популістської демагогії та інформаційних впливів.

Протягом останнього року, а особливо в останні кілька місяців у світовій пресі з’явилося багато історій про репресії уйгурів (народ тюркського походження) з боку китайського уряду. Більшість цих історій, які розповідають про масове політичне насильство, концтабори, негуманні методики релігійного та ідеологічного перевиховання, утиски свободи віросповідання, обмеження прав власності, пересування, свободи слова, тотальне шпигунство та інші спірні методи соціального конструювання, застосовувані китайською владою проти уйгурів, є здебільшого правдивими. Вони викликають не лише справедливе обурення жорстокістю влади, але і страх перед тим, як далеко може зайти репресивний апарат технологічно просунутої держави в контролі своїх громадян. Страх, доречі, значно перебільшений, спричинений не так реальним станом справ, як нашою любов’ю до антиутопій, що описують «цифрові концтабори майбутнього».

Втім, справа не в тому, наскільки правдиві історії свідків політичних репресій уйгурів в Китаї, а в тому, що всі вони – тільки частина великого загального контексту, тривалої і сповненої помилками і злочинами історії, яка включає формування національно-визвольних прагнень уйгурського народу, виникнення та формування політичних рухів, їхній розвиток і радикалізацію, намагання центральної влади боротися як з проявами радикалізму, сепаратизму і тероризму, так і з національною свідомістю.

Коректно зрозуміти поза цим контекстом поточні події у доволі віддаленому регіоні, а тим більше – сформувати адекватні оцінки на основі окремих яскравих емоційних картинок не є можливим.

Історія перебування Сіньцзяну («нових володінь») під владою Китаю – це майже три століття пошуків шляхів асиміляції місцевих особливостей та універсалізації моделей політичного управління і соціальної модернізації. Але водночас – це історія майже безперервного жорстокого спротиву уйгурів китайському пануванню. Китайські історики вважають, що після завоювання Джунгарії та Кашгарії на землях уйгурів кожні п’ять років відбуваються значні заворушення, а кожні 10 років – потужне повстання. Якщо ж брати до уваги всі прояви боротьби уйгурів проти китайської влади, то вийде ще більш вражаюча цифра: лише за період з моменту завоювання імператорами династії Цинь Сіньцзяну наприкінці 1750-х і до проголошення КНР наприкінці 1940-х сталося більше 400 різноманітних уйгурських заворушень, тобто близько двох на рік.

Цікаво, що здебільшого уйгурські повстання відбувалися під релігійними гаслами, переважно через те, що поняття етносу і особливо нації в тій місцевості історично мало дещо розмитий сенс. Отже, як в більшості мусульманських країн, саме іслам завжди слугував основою для побудови місцевої ідентичності, був рушієм соціальних та політичних процесів в середовищі 10 мільйонного уйгурського народу, більше 9 мільйонів з яких мешкають в Китаї.

Потужним каталізатором соціальних і політичних процесів в уйгурському суспільстві стали регіональні процеси 1980-90-х років – війна в Афганістані, реформи Ден Сяопіна, колапс СРСР і поява нових центрально-азійських держав, антиколоніальні і антиімперські процеси на пострадянському просторі, ісламізація і радикалізація нових держав, що виникли на уламках СРСР.

Гнучка і помірна реформаторська політика Ден Сяопіна призвела, серед іншого, до ренесансу ісламу в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, або Східному Туркестані за визначенням уйгурів. Завдяки частковій лібералізації істотно зросла кількість мечетей: якщо в середині 1970-х їх було трохи більше 2 тисяч, то в 1999 – вже більше 23 тисяч. Разом з кількістю мечетей і медресе серед традиційних для уйгурів сунітів зростала і кількість прибічників ваххабізму. Наприкінці 1990-х їх нараховувалося вже більше 11 тисяч осіб, які були зосереджені в більш як 90 мечетях.

Користуючись зручним географічним положенням, ісламські радикали зі Східного Туркестану вже на початку 1990-х потрапляли на територію Пакистану та Афганістану, де приєднувалися до талібів та муджахідів Ісламської партії Афганістану.

Слід зазначити, що найманство і «воєнна міграція» уйгурів в 1990-х були зумовлені не лише радикальною побудовою ідентичності, а і їхньою штучною відокремленістю від процесів бурхливого економічного зростання і соціального розвитку Китаю. В китайському суспільстві традиційно міцними є забобони і упередження, відповідно до яких уйгури є недостатньо підприємливим, мало кваліфікованим і непридатним для роботи персоналом. Внаслідок цих упереджень уйгурам набагато важче було і є знайти собі місце на ринку праці, вони істотно економічно відставали від інших верств китайського суспільства, що спонукало їх на пошуки соціальної справедливості і пробуджувало національну свідомість.

Це призвело до реанімування та істотної радикалізації створеної ще в 1940-х Туркестанської ісламської партії, формуванні на її базі Ісламського руху Східного Туркестану та початку радикального спротиву терористичними методами, боротьби за створення ісламської держави. Один із засновників Ісламського руху Східного Туркестану Хасан Махсум, перш ніж оголосити джихад проти китайського уряду, проходив навчання в школі, організованій колишнім керівником Туркестанської ісламської партії Абдулом Хакимом після звільнення того з в’язниці в 1979. Саме Хасан Махсум та Уддін бін Юсеф організували перші значні акції Ісламського руху Східного Туркестану - повстання в Барене та Яркенде в 1990, в Кучі в 1991, підриви рейсових автобусів, універмагів, готелів та ринків в Урумчі, Кашгарі, Кучі та Аксу в 1992. В 1996-97 після звільнення з китайської в’язниці, Хасан Махсум відвідував Пакистан, Саудівську Аравію та Туреччину, де зустрічався з представниками аль-Каїди і Талібану. Після цього протягом наступних п’яти років сталося більше півсотні терактів, серед яких більше 10 вбивств політичних, релігійних діячів та урядових чиновників, більше 15 підпалів, в тому числі з використанням отруйних хімічних реагентів, 16 вибухів в публічних місцях, кілька серій нападів на китайські установи і делегації за кордоном, в тому числі на китайське посольство в Туреччині, викрадення китайських туристів і бізнесменів, а також три істотних випадки масових антиурядових заворушень.

Антитерористичні заходи китайського уряду примусили лідерів та активістів Ісламського руху Східного Туркестану емігрувати до Афганістану, де вони приєдналися до талібів та підтримували зв’язки з аль-Каїдою, продовжуючи вербувати та готувати прибічників і шукати союзників. Зокрема, один з емірів Руху Абдула Каріаджі заявляв про свої постійні контакти з Усамою бін Ладеном та участь своїх бійців в операціях аль-Каїди. Водночас, таліби як і аль-Каїда не поспішали надавати допомогу лідерам Руху в їхній боротьбі з Китаєм. Зокрема, Мулла Омар, за згадками Абдула Салам Заїфа, відмовив Махсуму в допомозі, не поділяючи його анти-китайських цілей і не бажаючи воювати на кілька фронтів.

Новий імпульс діяльність Ісламського руху Східного Туркестану отримала після 11 вересня 2001, коли боротьба між ісламським фундаменталізмом і західним світом вийшла на новий рівень. Після того, як Китай підтримав США в «боротьбі зі світовим тероризмом», аль-Каїда і Талібан надали свої ресурси Руху, а уйгури натомість зайняли своє місце в лавах воїнів джихаду.

Хасан Махсум загинув в жовтні 2003 під час спільної операції збройних сил Пакистану та США біля містечку Ангур Ада в Південному Вазиристані, що викликало значну паузу в діяльності Ісламського руху Східного Туркестану. Але вже в 2005 лідером Руху став Абдул Хак, якій став членом Шури аль-Каїди, а також запропонував кілька політичних змін, зокрема, оголосив нову назву – Ісламська Партія Туркестану, реформував політичну структуру руху, почав видавати журнал «Туркестан аль Ісламійя» та реорганізував терористичну діяльність. Тепер терористичні атаки були спрямовані в першу чергу на представників влади та проти китайської промислової інфраструктури. За період 2001-2012 сталося більше 30 нападів, включаючи підриви на заводах в Гуанчжоу, Шанхаї та Фучжоу, напади на поліцію в Хотані, Аксу та Кашгарі, угони літаків, а також атаки за кордоном – в Киргизстані та Казахстані.

В лютому 2010 Абдул Хак був вбитий безпілотником західної коаліції в Північному Вазиристані. Його місце на чолі Ісламської Партії Туркестану посів Абдул Шакур аль-Туркістані. Про нього відомо, що в 1996-98 він навчався в тренувальних таборах в Пакистані, а в 2001-2005 сам організовував табори для навчання бойовиків. Саме в такому тренувальному таборі в Північному Вазиристані Абдул Шакур аль-Туркістані і був вбитий внаслідок американського авіаудару в серпні 2012, а його місце посів головний редактор журналу «Туркестан аль Ісламійя» Абдулла Мансур.

В 2013-2014 почався новий етап боротьби Ісламської Партії Туркестану, пов'язаний не лише з активізацією та покращенням планування терористичної діяльності, але і з поширенням активності уйгурського руху на весь ісламський світ, а також з певною диверсифікацією та відповідною еволюцією ідеології.

Ідеологія уйгурського руху зробила певну еволюцію від побудови локальної ідентичності на основі ісламу до сприйняття себе невід’ємною частиною загального мусульманського світу. Втім, зараз з’являються ознаки того, що ідеологія має шанси повернутися до націоналізму. В справі розбудови національної свідомості чимало допомогли не лише репресивні зусилля китайської влади, але і розбіжності радикальних рухів, в яких брали участь уйгурські бойовики в 2013-2018.

За різними оцінками на сьогодні в лавах різних терористичних і екстремістських організацій перебувають за межами Китаю до 20 тисяч уйгурських бойовиків. Лише в лавах афілійованого з аль-Каїдою руху Джабхад ан-Нусра в сирійській провінції Ідліб в районі міст Джиср-аш-Шугур, Аріха и аль-Занбакі перебувають близько 8 тисяч уйгурів. Ще від 5 до 7 тисяч перебувають на тренувальних базах аль-Каїди та Талібану в Афганістані та Пакистані. Більше 4,5 тисяч уйгурів воюють в лавах ІД в Сирії, Афганістані та Південно-Східній Азії.

Стосунки між різними угрупуваннями бойовиків, як це зазвичай буває протягом тривалого конфлікту, є неоднорідними і суперечливими, хоча всіх їх об’єднує ненависть до китайського уряду і прагнення побудови своєї вільної держави.

В лютому 2017 ІД оприлюднила кілька відео, де уйгурські бойовики демонстрували свій вишкіл та оголошували джихад Китаю. В одному з них бойовик проголосив промову: «О ви, китайці, які не розуміють людської мови! Ми, солдати Аллаха, примусимо вас зрозуміти іслам за допомогою нашої мови і нашої зброї. Ми приїдемо до вас, щоб пролити ріки кров, щоб помститися за пригноблених. Сьогодні ми боремося з окупантами по всьому світу. Незабаром чорний прапор таухид (Єдність Аллаха) буде майоріти над столицями США, Росії та Китаю», після чого відтяв голову полоненому. При цьому, уйгурські бойовики ІД вважають аль-Каїду відступниками і піддають нещадній критиці, хоча обидва угрупування сходяться в тому, що вважають Китай ворогом.

У своїх пропагандистських матеріалах уйгурські бойовики не приховують, що метою їхньої участі в лавах закордонних радикальних угруповань є накопичення досвіду війни, щоб повернутися на батьківщину і відвоювати свою незалежність. Безперечно, китайський уряд розцінює цю загрозу як дуже серйозну. І крім військово-політичних зусиль в регіоні, інтенсифікації стосунків з Індією, Малайзією, Пакистаном, Афганістаном, Казахстаном, Туркменістаном та Узбекистаном, посилення військової присутності у чутливих зонах, таких як Ваханський коридор, він вдається до потужних і жорстоких заходів з внутрішньої безпеки, спрямованих на ліквідацію соціальної бази сепаратизму, релігійного екстремізму і тероризму.

Нелюдська завзятість китайської влади в усуненні негативних наслідків небезпечних соціальних процесів, як завжди буває, істотно посилює причини явищ, що їх спричиняють. Боротьба з тероризмом насильницькими методами в умовах глобальних соціальних трансформацій істотним чином збільшує і зміцнює соціальну базу радикалізму і екстремізму. Тому передбачити результат цієї діяльності наразі не є можливим.

Але окремі тенденції є помітними. Зокрема, очевидно, що пропаганда Ісламської Партії Туркестану настирливо проштовхує аналогію між уйгурами в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі Китаю та арабами-палестинцями в Ізраїлі. Цей дискурс є зрозумілим і привабливим для лівої преси правозахисного спрямування, тому охоче розповсюджується світовими ЗМІ. Але реальність складніша, і її навмисне спрощення є небезпечним. Захищаючи права людини перед сліпою і безжальною державною машиною, не можна звільняти від відповідальності радикальні терористичні організації, які використовують свої народи в якості заручників, хай навіть ці народи лише перебувають на стадії націєтворення. Бо саме на прикладі Талібану, аль-Каїди та ІД ми бачимо до чого можуть призвести радикальні ідеї. Водночас, «палестинізація» також є небезпечним автостереотипом: сприйняття себе вічною жертвою є безглуздою і небезпечною помилкою, яка заважає самоусвідомленню нації і державотворенню, як про це яскраво свідчать приклади палестинців та курдів.

Слід бути особливо обережними, коли ми говоримо про радикальні рухи в середовище народів, які не мають державності. В жодному разі не можна переносити співчуття, яке ми маємо до прагнення самовизначення поневолених народів, на виправдання терористичної діяльності окремих рухів, які виникли за конкретних соціальних та політичних умов. Так само не можна виправдовувати «боротьбою з тероризмом» масові політичні репресії влади проти цілих народів, які перебувають у стані національно-визвольної боротьби.

Не можна ані виправдовувати вбивцю, ані заплющувати очі на державний терор, ані мазати всіх однаковою чорною фарбою, ані обирати, хто з насильників кращій за іншого, - бо коли кон’юнктурні інтереси вступають в протиріччя з принципами і цінностями, це ставить під загрозу стратегічну безпеку суспільства і держави. Ми маємо чітко і послідовно давати оцінки подіям, виявляючи процеси, що їх спричиняють, та розрізняючи явища, які ті процеси рухають. І для цього ми маємо керуватися раціональними аргументами, базованих на знаннях та універсальних критеріях, а не емоційними історіями чи розрізненими свідченнями.