Уроки Карабаху

Як регіональні гравці розіграли карту Південного Кавказу і чому Україні дуже важливо бути сильною

Після останніх рішень щодо Нагірного Карабаху відкриваються домовленості, які, швидше за все, мали місце раніше. Хоча це не означає, що нові розклади на Південному Кавказі це вже даність. Бої найближчим часом або в найближчому майбутньому можуть поновитися, а отже, будуть наступні домовленості й нові реалії.

ЧОМУ КОНФЛІКТ ПОНОВИВСЯ?

Передусім проблему відпочатку не розв’язали, а законсервували, виходячи з ситуації та стану сил на початку 1990-х. Вірменія за останні 25-30 років мало що зробила, щоб, перебуваючи на міжнародно визнаних азербайджанських територіях: або закріпитися на захоплених територіях, якщо вже вдалися до завоювання земель, або, що правильніше, розв’язати цей конфлікт у рамках компромісів і домовленостей, насамперед з Баку. Натомість роками наростала взаємна ненависть вірмен і азербайджанців. При цьому Вірменія порівняно зі своїми сусідами слабо зміцнювала власну державність і обороноздатність.

Інша справа Азербайджан. Ніколи не визнаючи захоплення Нагірного Карабаху та семи прилеглих районів, усі ці роки, зокрема завдяки енергоресурсам, країна готувалася до вирішальної сутички. Сьогодні, вже за підсумком військової кампанії, можна сказати, що азербайджанська армія повстала з попелу 90-х і перетворилася на армію XXI століття. У той час як вірменська армія, незважаючи на високий бойовий дух і самопожертву, по суті, залишилася армією XX століття, хоч і модифікованою. У геополітичному плані Азербайджан протягом багатьох років готував ґрунт для повернення своїх територій, передусім вибудовуючи відносини з Туреччиною і Росією. І коли настав прийнятний момент, Баку вдарив.

ФОТО REUTERS

Туреччина, тим часом, завжди підтримувала Азербайджан, використовуючи формулу «один народ, дві — держави». Турки, особливо після розвалу Радянського Союзу, дуже міцно взаємодіють з азербайджанцями, зокрема щодо військово-технічного співробітництва, зокрема навчання азербайджанців у турецьких університетах. Не секрет, що турецькі безпілотники стали найважливішим компонентом під час азербайджанської наступальної операції. Що ще важливо, за останні роки Туреччина істотно зміцнилася в регіоні, фактично ставши сильною регіональною державою. На прикладі Сирії та Лівії можна переконатися, що турки не просто на рівних протистоять росіянам, а й в окремих випадках переграють їх. У Туреччині досить напружені відносини з Євросоюзом, не завжди гладкі з США, але при цьому вона залишається членом НАТО. Усе це, безсумнівно, зіграло свою роль не просто в підтримці Анкарою азербайджанців, а й у поширенні свого впливу на Кавказ.

Для Росії Нагірний Карабах став однією з «гарячих точок», яку вони допомогли запалити на початку 1990-х, використовуючи взаємини народів і специфіку в різних регіонах. Разом з Придністров’ям, Абхазією і Південною Осетією. Крим і Донбас, за можливої часткової схожості, це все-таки інший час, інші причини й інша історія. Втручалася і створювала проблеми окремим державам Москва для того, щоб керувати хаосом і не відпускати ту ж Молдову і Грузію у вільне плавання, залишаючись у регіоні за допомогою своїх так званих миротворців. Те саме відбулося й у Нагірному Карабасі, коли Кремль, фактично підтримавши вірмен у конфлікті з азербайджанцями на початку 90-х, згодом розмістив свої військові бази на території самої Вірменії. А Азербайджан став залежним від ситуації, оскільки частина його земель потрапили під окупацію. Протягом багатьох років ця ситуація, зокрема й нескінченні та безрезультативні переговори нібито для врегулювання конфлікту, цілком влаштовувала Росію. При цьому Москва продавала озброєння як Вірменії, так і Азербайджану.

ЩО Ж ЗМІНИЛОСЯ?

Ситуація й надалі влаштовувала б Кремль, адже його методи досягнення своїх цілей, де всі засоби добрі, не змінилися. Сама Росія стала більш авторитарною, переозброїла свою радянську армію (це не означає, що країна модернізувалася, здійснивши ривок у розвитку). Але набагато більше змінилася ситуація в регіоні й світі, посилилися, як уже підкреслювалося, Азербайджан і Туреччина. Це призвело до того, що в Москві, швидше за все, усвідомили, зокрема під натиском Азербайджану і Туреччини: зберігати колишній статус-кво на Південному Кавказі не вдасться.

Плюс дуже важливим фактором стало те, що в самій Вірменії, яка входить до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) під верховенством Росії,  2018 року за допомогою масових протестів до влади прийшов нинішній прем’єр-міністр Нікол Пашинян, повалився колишній лояльний до Москви карабахський клан. Це не призвело до виходу Вірменії з ОДКБ або виведення російських військових баз з країни, але привело до часткових реформ і зближення нового керівництва країни з Заходом. Кремлю, який дуже болісно ставиться до будь-яких масових протестів і реформ, що віддаляє його союзників, це явно не подобалося.

Усі ці компоненти призвели до того, що на Південному Кавказі був здійснений сценарій, який оформився в ніч на 10 листопада. Азербайджан, Вірменія і Росія підписали договір, який закріплює новий статус-кво. Наскільки життєздатним він буде, поки говорити рано. По суті, як часто це бувало в історії, сильні гравці розподілили інтереси за рахунок слабкої ланки. Нею виявилася Вірменія, зважаючи на ті причини, які викладалися вище. Незважаюдчи на опір вірменської армії, було очевидно, що без допомоги ззовні наступ сильнішої азербайджанської армії не зупинити. У результаті азербайджанці звільнили весь польовий Карабах, прилеглі до нього райони та частину гірського Карабаху, взявши під контроль стратегічні траси й історичну столицю Нагірного Карабаху — Шушу.

Нікол Пашинян проводив численні телефонні переговори з Володимиром Путіним, навіть офіційно звертався по допомогу до Росії як союзника по ОДКБ, але в Москві у відповідь постійно заявляли, що війна ведеться не на території самої Вірменії, відповідно втручатися не будуть. Конфлікт закінчився військовою поразкою Єревана і вимушеною згодою на умови, які висунули Азербайджан (за підтримки Туреччини) і Росія. Вірменія зберегла власне свої території, але вона фактично втратила захоплені в 90-х землі, за винятком частини гірського Карабаху зі столицею в Степанокерті й вузького коридору, що веде до нього (з районів, прилеглих до гірського Карабаху, війська доведеться вивести). Наскільки вдасться зберегти контроль над територією, що залишилася, —  теж питання.

Під час наступу азербайджанців багато експертів в Україні говорили, що це хороший приклад для звільнення наших територій, захоплених Росією. І що Москва зважає тільки на силу. Можна погодитися, але тільки частково. Кремль у цій грі взяв своє. По-перше, Росія дала можливість вірменам самим захистити утримувані ними території, обіцяючи допомогу тільки в разі переходу військових дій безпосередньо на територію Вірменії (які претензії?..). По-друге, Москва в результаті може домогтися зміни влади у Вірменії, адже відразу після заяви Пашиняна про результати договору в Єревані почала протестувати опозиція з вимогою відставки прем’єр-міністра. По-третє, Росія посилює присутність у регіоні за допомогою своїх так званих миротворців на лінії зіткнення в Нагірному Карабасі й уздовж Лачинського коридору терміном на 5 років (з можливою пролонгацією перебування). Більш того, прикордонники ФСБ здійснюватимуть контроль за транспортним сполученням на території самої Вірменії між західними районами Азербайджану й Нахічеванню. По-четверте, Росія зберегла колишні відносини з Азербайджаном і Туреччиною, фактично давши їм можливість здійснити свої плани. Тобто в результаті Росія бере під більший контроль саму Вірменію і безпосередньо входить у Нагірний Карабах.

Звичайно, перемога в цій війні за Азербайджаном (люди в містах зараз святкують перемогу), який звільнив більшу частину своїх окупованих територій, отримавши можливість прямої комунікації з азербайджанським анклавом Нахічевань, а також можливість через 5 років позбудеться російських військових у Нагірному Карабасі. Як це працюватиме на практиці, поки говорити зарано, адже Росія добровільно не пішла ще ні з однією «гарячої точки». Хоча в цьому випадку можуть і змусити. За Азербайджаном стоїть Туреччина, яка також взяла своє в цій грі. За словами, президента Азербайджану Ільхама Алієва, турецькі миротворці будуть присутні в зоні конфлікту, зокрема йдеться про миротворчий центр з припинення вогню. Щоправда, в Москві та Єревані вже поспішили спростувати цю заяву (питання явно не вирішене до кінця). Тим не менш реальність така, що після довгих років Туреччина фактично повертається на Кавказ, посиливши свій вплив на Азербайджан і на регіон у цілому.

ВИСНОВКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Насправді урок з цієї історії досить простий — якщо ми хочемо повернути наші території, слід готуватися. У Азербайджану на це пішло 25 років ретельної підготовки з багатьох напрямків. Росія сильний суперник, але збіг обставин у світовій політиці й у самій Росії можуть дати нам можливість провести операцію зі звільнення українських територій, яку треба використовувати. Наприклад, Азербайджан явно обрав правильний час, коли Росія змушена розтягувати свої зусилля — війною в Україні, подіями в Білорусі, наслідками міжнародних санкцій. Захід, як і весь світ, тим часом зайнятий коронавірусом, внутрішніми проблемами, а його головна цитадель США — виборами президента. Дуже важливий вибір союзника. Скажімо так, Азербайджану в цьому плані пощастило, Вірменії — ні. Разом з тим завжди слід пам’ятати, що сильні держави завжди вирішуватимуть питання й закріплюватимуть свої інтереси за рахунок слабких. Не треба дозволяти собі бути слабкими, інакше наші проблеми розв’яжуть за нашою спиною не на нашу користь. Тільки мобілізація власних ресурсів і побудова сильної держави, правильний вибір союзника і ведення грамотної зовнішньої політики дадуть нам можливість не прогавити свій шанс.