МЕНЮ

Пастка імпічменту

Ерик ПОСНЕР
7 жовтня, 2019 - 19:02
або майстерність Трампа полягає в перетворенні своїх обвинувачів на обвинувачених

Розпочавши процедуру імпічменту проти президента Дональда Трампа, американські демократи припустилися серйозної помилки. Вони повторюють республіканський імпічмент Білу Клінтону 1998 року, даремне заняття, що скомпрометувало республіканців, підсилило владу Клінтона, а також завдало інституційної шкоди.

Спільним чинником двох імпічментів є те, що з самого початку було очевидно, що сенат США ніколи не визнає президента винним, для чого потрібна більшість у дві третини голосів. 45 демократів сенату були не в захваті від того, що Клінтон лжесвідчив перед великим журі, перешкоджав правосуддю й мав сексуальне перелюбство з стажистом Білого дому Монікою Левінськи. Але вони не вірили в те, що така поведінка є підставою для усунення з посади. Поведінка була не настільки волаючою, щоб подолати їхню політичну лояльність президентові, який залишався популярним серед виборців.

Республіканці, які очолювали імпічмент, знали, що якщо хтось із демократів сенату й проголосує за визнання його винним, то їх буде небагато (насправді ніхто цього не зробив). Але республіканці сподівалися скомпрометувати демократів і нашкодити Клінтону, вважаючи, що, розпочавши заздалегідь процедуру імпічменту, вони отримають кілька місць на виборах у листопаді 1998 року. Вони помилилися. Після закінчення процедури імпічменту популярність Клінтона лише зросла. Більшість американців вважали, що імпічмент був помилкою.

Багато людей були занепокоєні тим, що імпічмент Клінтону може нашкодити президентству, але його основний вплив на президентську владу був протилежним. Республіканці зрештою погодилися з демократами, що відповідальність за провал лежить на Кеннеті Старі, незалежному прокуророві, чиє розслідування щодо операцій Клінтона з нерухомістю багато років тому зрештою привело його до Левінськи. Обидві сторони дозволили вважати статус незалежного прокурора більше недійсним, звільнивши президентство від потужної форми нагляду, що значно допомогло Трампу через покоління.

Сьогодні республіканці в сенаті в приватному порядку цілком можуть бути занепокоєні поведінкою Трампа. Але немає жодних ознак того, що хоча б один проголосує за його відставку. Незважаючи на те що Трамп далеко не такий популярний, як Клінтон, він зберігає лояльність своєї бази, що домінує в республіканських праймериз, і, на відміну від Клінтона, він користується підтримкою більшості в сенаті. Дійсно, винятковий ентузіазм прибічників Трампа — їхня байдужість до багатьох інших його скандалів — практично гарантує, що будь-яка додаткова інформація, що могла б матеріалізуватися під час слухань щодо імпічменту, не вплине на сенаторів-республіканців.

Деякі прибічники імпічменту стверджують, що серйозність звинувачень проти Трампа — що він залучив іноземну країну для переслідування політичного противника — забезпечить визнання його провини. Але ми вже через це проходили. Демократи, які ненавидять сексуальні домагання й лжесвідчення, підтримали Клінтона, тому що вони розцінювали альтернативу як гірше. Розрахунок республіканців буде таким же. Можливо, історія була б іншою, якби Трамп переконав українців заарештувати Джо Байдена під час огляду пам’яток Києва. Поведінка президента, хоч би якою одіозною вона була, дуже далека від участі Річарда Никсона в шпигунстві проти Демократичної партії — єдиний історичний приклад процедури імпічменту, що призвів до усунення (в разі Ніксона, відставки) президента.

Інші стверджують, що навіть якщо Трампа не усунуть, імпічмент у Палаті представників — який фактично гарантує демократичну більшість — стане потужним сигналом того, що поведінка президента порушує американські цінності. Але імпічмент має свою власну наративну логіку: щойно демократи його ініціюють, вони або виграють, або програють. Якщо вони програють, їх вважатимуть програвшими, які даремно витрачають державні ресурси на даремні цілі.

Треті вважають, що слухання щодо імпічменту дозволять виявити, що Трамп скоїв злочини або зрадив країну поки що в не розкриті способи, або що слухання дозволять демократам передати серйозність всіх правопорушень президента таким чином, який активізує громадськість. Але на сьогоднішній день балакуча адміністрація Трампа зберегла мало секретів, і більша частина його поведінки стала нормою, принаймні для його прибічників-республіканців. Процедура імпічменту, на відміну від судового розгляду, є обтяжливим механізмом збирання доказів. Нічого нового не стало відомо про Клінтон після публікації доповіді Стара, й нічого нового не стане відомо про Трампа.

Дійсно, недоліки характеру й негідна поведінка Трампа вже настільки добре відомі, що процедура імпічменту, найімовірніше, завдасть удару й заподіє більшої шкоди політикам-демократам, ніж республіканцям. Знову ж таки, імпічмент Клінтона дає нам уроки. Усі знали або підозрювали, що Клінтон — баболюб (або те, що сьогодні можна назвати сексуальним маніяком) і патологічний брехун. Люди не здогадувалися, що спікер-республіканець Ньют Гингрич також мав зв’язки на стороні, як і його наступник Боб Лівінгстон. Обидва подали у відставку; Клінтон залишився на своїй посад. Найбільша майстерність Трампа полягає в перетворенні своїх обвинувачів на обвинувачених. Очікувано, що це станеться знову, з Трампом, який використовує свій акаунт у Twitter, щоб привернути увагу до яких-небудь найбільш політично уразливих демократів.

Ніщо з цього не є чимось надприродним. Отже, чому такий хитрий політик, як спікер Палати представників Ненсі Пелосі, поступилася тиску інших членів щодо імпічменту (хоча вона явно вичікує — наприклад, відмовляючись проводити голосування в Палаті представників, аби санкціонувати процедуру імпічменту)? Відповідь випливає з елементарної логіки Конгресу в епоху поляризації.

Конгрес є колективним органом. Його члени зобов’язані виборцям у певних округах або штатах, а не країні в цілому. Демократи Палати представників з ліберальніших округів побоюються, що вони будуть переможені в праймериз рішучішими противниками Трампа. Єдиний спосіб протистояти цим викликам — підтримати імпічмент. З тим як дедалі більше демократів примикають до цього, помірніші демократи приєднуються до них, щоб не виглядати захисниками неправомірних дій Трампа.

Марк Твен нібито пожартував, що «історія не повторюється, але вона часто римується». Але в даному випадку повторення здається правильним словом. Політична логіка, що зловила в пастку республіканців 1998 року, так само вчинить з демократами  2019 року.

Проект Синдикат для «Дня»

Ерик ПОСНЕР, професор права в юридичній школі Чикаго. Недавня його книжка — «Радикальні ринки: Викорінювання капіталізму й демократії для справедливого суспільства»