Чи виникне вісь Москва — Пекін — Тегеран?

Якщо так, то вона буде в першу чергу політико-дипломатичною, в другу чергу — торгово-економічною і лише в третю чергу — військовою

Глави МЗС Ірану і Китаю підписали договір про стратегічне партнерство строком на 25 років. Його текст поки не опубліковано, але деякі подробиці вже відомі. Як можна судити з опублікованої МЗС Ірану інформації, ірано-китайський договір — це звичайний меморандум про наміри, без конкретних домовленостей. Тут просто розписані напрямки співпраці в різних сферах. А потім уже в рамках цього парасолькового договору укладатимуться конкретні угоди про інвестиції, торгівлю, транспортні перевезення тощо. Невідомо, чи містить договір про стратегічне партнерство якісь військові статті, що передбачають, наприклад, можливість постачання Ірану китайського зброї та бойової техніки або навіть можливість створення на іранській території китайських військових баз. Останнє могло б розглядатися в Тегерані як якась гарантія проти американського чи ізраїльського нападу, спрямованого на знищення інфраструктури іранського ядерного проєкту.

Однак створення китайських баз в Ірані, хоча щодо цього вже з’явилися спекуляції в іранських медіа, є вкрай малоймовірним. По-перше, у Китаю немає великої ??зацікавленості у створенні подібних баз у близькосхідному регіоні, та й узагалі Пекін досі не має військових баз за межами своїх кордонів. По-друге, поява китайських військових на іранській території викликала б вкрай різку реакцію не лише з боку США та Ізраїлю, а й з боку більшості європейських країн.

Міністр закордонних справ Китаю Ван І заявив на церемонії в Тегерані: «Наші відносини з Іраном не будуть порушені нинішньою ситуацією, але будуть постійними й стратегічними». Глава МЗС Ірану Мохаммад-Джавад Заріф, у свою чергу, назвав Китай «другом у важкі часи». Глава китайської дипломатії також привітав намір нової американської адміністрації повернутися до ядерної угоди з Іраном. Іран бере участь у китайській ініціативі «Один пояс і один шлях» — інфраструктурній схемі вартістю в кілька трильйонів доларів, яка має проходити від Східної Азії до Європи й забезпечити сухопутний транзит товарів з Китаю до Європи і з Європи до Китаю. Ван І наполягає, що США мають негайно зняти санкції з Ірану, а також «прибрати свою довгу руку юрисдикційних заходів, які, серед інших, були спрямовані й на Китай». Пекін зобов’язався протягом найближчих 25 років інвестувати в Іран 400 млрд доларів в обмін на стабільне постачання іранської нафти зі значною знижкою. Китайські інвестиції мають бути спрямовані в десятки галузей, зокрема банківську сферу, телекомунікації, порти, залізниці, охорону здоров’я та інформаційні технології.

КНР підтримує вимогу Тегерана, що ще до повернення Ірану до ядерної угоди США повинні зняти накладені Трампом антиіранські санкції. А секретар Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Шамхані написав у твіттері: «Розквіт стратегічної співпраці на сході прискорює захід Америки». Він назвав підписану угоду частиною «політики активного опору». Президент США Байден, у свою чергу, зауважив, що ірано-китайське партнерство турбує його протягом багатьох років. The Wall Street Journal вважає, що угода Ірану й Китаю «змусить Європу і США трохи нервувати, тому що, схоже, у Ірану є вихід з економічної безвиході». Тут, однак, можна засумніватися в тому, що Китай реально зможе замінити Європу як торгового партнера Ірану. А The Times вважає, що Пекін, завдяки угоді, отримає «плацдарм на Близькому Сході», а «зусилля президента Байдена щодо повернення Тегерана до ядерної угоди 2015 року» будуть ще більше ускладнені.

Утім, і без ірано-китайського договору перспективи досягнення угоди про повернення США й Ірану до умов ядерної угоди виглядають вельми туманно. Байден уже визнав, що для того, щоб Америка знову почала виконувати умови угоди 2015 року, необхідно, щоб Іран повернувся хоча б до того стану своєї ядерної програми, яким він був 2018 року. А це вельми проблематично. Адже з 2018 року, після виходу з угоди адміністрації Трампа, Тегеран значно просунувся на шляху розвитку своєї ядерної програми й далеко пішов від умов угоди, впритул наблизившись до створення атомної бомби. І як технічно й політично повернути іранську ядерну програму до стану 2018 року, поки що ніхто не знає. Наближення ж Ірану до порога створення атомної бомби з високим ступенем ймовірності може викликати військову відповідь Ізраїлю, спрямовану на знищення інфраструктури іранської ядерної програми.

Укладення угоди між Іраном і КНР про стратегічне партнерство, безумовно, значно полегшувалося тією обставиною, що між цими країнами є безсумнівна спільність геополітичних інтересів, хоча б у протистоянні американським санкціям, і між ними немає серйозних протиріч. Можна сказати, що економіки КНР і Ірану в чомусь доповнюють одна одну. Китай потребує іранської нафти, а Іран — китайських інвестицій і технологій, так само як і китайської вакцини від коронавірусу. Єдині суперечності, які можуть існувати між Іраном і Китаєм, — це пригнічений стан у КНР мусульманської меншини. Однак серед мусульман Китаю шиїтами є лише таджики, яких там дуже мало. Іран же протегує головним чином шиїтів.

Але, можливо, найголовніше питання тут — чи можливе перетворення геополітичної осі Пекін — Тегеран, що складається зараз, на вісь Москва — Пекін — Тегеран. І Іран, і Китай, і Росія зараз перебувають у протистоянні з США та їхніми західними союзниками, і це об’єднує три держави, так само, як і підтримка диктаторських режимів, чи то у Венесуелі, Сирії або у М’янмі. Між Росією та Іраном практично немає протиріч (суперництво за вплив у Сирії серйозним протиріччям назвати не можна, а з російськими мусульманами у Ірану значущих відносин немає). Але економіки Росії та Ірану мало пов’язані одна з одною. А наявні зв’язки стосуються насамперед АЕС у Бушері, й тому безпосередньо зачіпають проблему іранської ядерної програми. Москва навряд чи хоче, щоб у Тегерана була власна бомба, тому співпраця в цій галузі обмежена, як і можливості постачати Ірану російські озброєння — все це може викликати невдоволення європейців, з якими Москва не хотіла б рвати відносини.

Що ж стосується Росії та Китаю, то тут головним протиріччям є прихована китайська колонізація російського Далекого Сходу та Сибіру, ??а також потенційні китайські претензії, у разі серйозного ослаблення Росії, на російські далекосхідні території, що раніше входили до складу Китайської імперії, заселені переважно китайцями і маньчжурами, але були відірвані Російською імперією в XIX столітті внаслідок нерівноправних договорів. Від російсько-китайської торгівлі, так само як і від торгово-економічної діяльності китайських іммігрантів на російському Далекому Сході, більше залежить Росія, а не Китай, який поки що не розглядає проєкти імпорту енергоносіїв з Росії серйозно.

Також між Іраном, Китаєм і Росією дуже важко уявити повноцінний військовий союз, оскільки інтереси трьох держав поширюються на різні регіони світу, і дуже важко уявити собі російські або китайські військові бази в Ірані, російські військові бази в Китаї або китайські бази в Росії. Тому якщо вісь Москва — Пекін — Тегеран дійсно складеться, вона буде в першу чергу політико-дипломатичною, в другу чергу — торгово-економічною і лише в третю чергу — військовою. При цьому в останній сфері все обмежиться, цілком ймовірно, торгівлею зброєю, але не військовими базами й тим паче — не договорами про військову допомогу в разі нападу третіх держав і не спільними військовими операціями.

Чи виникне вісь Москва — Пекін — Тегеран?

Чи виникне вісь Москва — Пекін — Тегеран?

Якщо так, то вона буде в першу чергу політико-дипломатичною, в другу чергу — торгово-економічною і лише в третю чергу — військовою

Глави МЗС Ірану і Китаю підписали договір про стратегічне партнерство строком на 25 років. Його текст поки не опубліковано, але деякі подробиці вже відомі. Як можна судити з опублікованої МЗС Ірану інформації, ірано-китайський договір — це звичайний меморандум про наміри, без конкретних домовленостей. Тут просто розписані напрямки співпраці в різних сферах. А потім уже в рамках цього парасолькового договору укладатимуться конкретні угоди про інвестиції, торгівлю, транспортні перевезення тощо. Невідомо, чи містить договір про стратегічне партнерство якісь військові статті, що передбачають, наприклад, можливість постачання Ірану китайського зброї та бойової техніки або навіть можливість створення на іранській території китайських військових баз. Останнє могло б розглядатися в Тегерані як якась гарантія проти американського чи ізраїльського нападу, спрямованого на знищення інфраструктури іранського ядерного проєкту.

Однак створення китайських баз в Ірані, хоча щодо цього вже з’явилися спекуляції в іранських медіа, є вкрай малоймовірним. По-перше, у Китаю немає великої ??зацікавленості у створенні подібних баз у близькосхідному регіоні, та й узагалі Пекін досі не має військових баз за межами своїх кордонів. По-друге, поява китайських військових на іранській території викликала б вкрай різку реакцію не лише з боку США та Ізраїлю, а й з боку більшості європейських країн.

Міністр закордонних справ Китаю Ван І заявив на церемонії в Тегерані: «Наші відносини з Іраном не будуть порушені нинішньою ситуацією, але будуть постійними й стратегічними». Глава МЗС Ірану Мохаммад-Джавад Заріф, у свою чергу, назвав Китай «другом у важкі часи». Глава китайської дипломатії також привітав намір нової американської адміністрації повернутися до ядерної угоди з Іраном. Іран бере участь у китайській ініціативі «Один пояс і один шлях» — інфраструктурній схемі вартістю в кілька трильйонів доларів, яка має проходити від Східної Азії до Європи й забезпечити сухопутний транзит товарів з Китаю до Європи і з Європи до Китаю. Ван І наполягає, що США мають негайно зняти санкції з Ірану, а також «прибрати свою довгу руку юрисдикційних заходів, які, серед інших, були спрямовані й на Китай». Пекін зобов’язався протягом найближчих 25 років інвестувати в Іран 400 млрд доларів в обмін на стабільне постачання іранської нафти зі значною знижкою. Китайські інвестиції мають бути спрямовані в десятки галузей, зокрема банківську сферу, телекомунікації, порти, залізниці, охорону здоров’я та інформаційні технології.

КНР підтримує вимогу Тегерана, що ще до повернення Ірану до ядерної угоди США повинні зняти накладені Трампом антиіранські санкції. А секретар Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Шамхані написав у твіттері: «Розквіт стратегічної співпраці на сході прискорює захід Америки». Він назвав підписану угоду частиною «політики активного опору». Президент США Байден, у свою чергу, зауважив, що ірано-китайське партнерство турбує його протягом багатьох років. The Wall Street Journal вважає, що угода Ірану й Китаю «змусить Європу і США трохи нервувати, тому що, схоже, у Ірану є вихід з економічної безвиході». Тут, однак, можна засумніватися в тому, що Китай реально зможе замінити Європу як торгового партнера Ірану. А The Times вважає, що Пекін, завдяки угоді, отримає «плацдарм на Близькому Сході», а «зусилля президента Байдена щодо повернення Тегерана до ядерної угоди 2015 року» будуть ще більше ускладнені.

Утім, і без ірано-китайського договору перспективи досягнення угоди про повернення США й Ірану до умов ядерної угоди виглядають вельми туманно. Байден уже визнав, що для того, щоб Америка знову почала виконувати умови угоди 2015 року, необхідно, щоб Іран повернувся хоча б до того стану своєї ядерної програми, яким він був 2018 року. А це вельми проблематично. Адже з 2018 року, після виходу з угоди адміністрації Трампа, Тегеран значно просунувся на шляху розвитку своєї ядерної програми й далеко пішов від умов угоди, впритул наблизившись до створення атомної бомби. І як технічно й політично повернути іранську ядерну програму до стану 2018 року, поки що ніхто не знає. Наближення ж Ірану до порога створення атомної бомби з високим ступенем ймовірності може викликати військову відповідь Ізраїлю, спрямовану на знищення інфраструктури іранської ядерної програми.

Укладення угоди між Іраном і КНР про стратегічне партнерство, безумовно, значно полегшувалося тією обставиною, що між цими країнами є безсумнівна спільність геополітичних інтересів, хоча б у протистоянні американським санкціям, і між ними немає серйозних протиріч. Можна сказати, що економіки КНР і Ірану в чомусь доповнюють одна одну. Китай потребує іранської нафти, а Іран — китайських інвестицій і технологій, так само як і китайської вакцини від коронавірусу. Єдині суперечності, які можуть існувати між Іраном і Китаєм, — це пригнічений стан у КНР мусульманської меншини. Однак серед мусульман Китаю шиїтами є лише таджики, яких там дуже мало. Іран же протегує головним чином шиїтів.

Але, можливо, найголовніше питання тут — чи можливе перетворення геополітичної осі Пекін — Тегеран, що складається зараз, на вісь Москва — Пекін — Тегеран. І Іран, і Китай, і Росія зараз перебувають у протистоянні з США та їхніми західними союзниками, і це об’єднує три держави, так само, як і підтримка диктаторських режимів, чи то у Венесуелі, Сирії або у М’янмі. Між Росією та Іраном практично немає протиріч (суперництво за вплив у Сирії серйозним протиріччям назвати не можна, а з російськими мусульманами у Ірану значущих відносин немає). Але економіки Росії та Ірану мало пов’язані одна з одною. А наявні зв’язки стосуються насамперед АЕС у Бушері, й тому безпосередньо зачіпають проблему іранської ядерної програми. Москва навряд чи хоче, щоб у Тегерана була власна бомба, тому співпраця в цій галузі обмежена, як і можливості постачати Ірану російські озброєння — все це може викликати невдоволення європейців, з якими Москва не хотіла б рвати відносини.

Що ж стосується Росії та Китаю, то тут головним протиріччям є прихована китайська колонізація російського Далекого Сходу та Сибіру, ??а також потенційні китайські претензії, у разі серйозного ослаблення Росії, на російські далекосхідні території, що раніше входили до складу Китайської імперії, заселені переважно китайцями і маньчжурами, але були відірвані Російською імперією в XIX столітті внаслідок нерівноправних договорів. Від російсько-китайської торгівлі, так само як і від торгово-економічної діяльності китайських іммігрантів на російському Далекому Сході, більше залежить Росія, а не Китай, який поки що не розглядає проєкти імпорту енергоносіїв з Росії серйозно.

Також між Іраном, Китаєм і Росією дуже важко уявити повноцінний військовий союз, оскільки інтереси трьох держав поширюються на різні регіони світу, і дуже важко уявити собі російські або китайські військові бази в Ірані, російські військові бази в Китаї або китайські бази в Росії. Тому якщо вісь Москва — Пекін — Тегеран дійсно складеться, вона буде в першу чергу політико-дипломатичною, в другу чергу — торгово-економічною і лише в третю чергу — військовою. При цьому в останній сфері все обмежиться, цілком ймовірно, торгівлею зброєю, але не військовими базами й тим паче — не договорами про військову допомогу в разі нападу третіх держав і не спільними військовими операціями.